Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Листи в Україну. Вибране

Андрухович Юрий Игоревич

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Листи в Україну. Вибране - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 24

Изменить размер шрифта:

8. «Розкошую тут, як фалос у лоні…»

Розкошую тут, як фалос у лоні,

у тутешній культурі — від ахів до схлипів.

Це немов без фраку бути в салоні,

де товчеться безліч розкішних типів,

переважно з Півдня, із малоросів,

про яких тут знають із анекдотів.

Загалом їх тут мають за ескімосів,

папуасів тобто, за ідіотів.

Але є й між них фигури вагомі,

що змогли сяйнути чемно і вчено.

Феофан Прокопович, відомий гомік,

Розумовський-старший, відомий тенор,

чи, скажімо, Гоголь або Гребінка,

і якщо полізти вглиб коронацій, —

Катерина Друга, відома жінка,

тобто курва, сприяла зближенню націй.

Я дізнався тут про темні чи явні

махінації з духом. Це схоже на пляму.

І настільки тут усі православні,

що я врешті схиляюся до ісламу.

Вже обдурено тисячне покоління,

це природно й не надто великий гріх їм.

Я дізнався, що ми з одного коріння.

Себто Київ колись так само був їхнім.

9. «Мандрувати тут у середньовіччя…»

Мандрувати тут у середньовіччя —

все одно, що за князем повзти обозом.

Тільки знай дивися в кожне обличчя:

ці хлопаки описані ще Ломброзом —

щось таке злочинне, таке причинне

прозирає з їхніх сумирних писків.

В них минуле каторжне, судочинне —

словом, вони схожі на василісків.

Осінь — це дорога кудись на північ:

на деревах спалах марніє, гасне.

Тут інакший час і не діє Гринвіч,

але ти мандруєш. Буття прекрасне,

хоч темніє швидше, аніж повсюди —

що чорніше небо, то ближче до хана.

Ці місцеві вбивці не зовсім паскуди:

їм важливий сам принцип — не кров, не рана.

Князя можна забити, скажімо, в лазні

чи мечем на сходах, або на ловах.

Тут ліси сприятливо непролазні —

кількість мертвих полічиш лише по вдовах,

на деревах всохлих, яких, щоправда,

значно більше — з таким гілляччям калічим,

ніби хтось крізь них невблаганно падав.

Тут усюди пахне середньовіччям.

10. «Україна ж — це країна бароко»

Україна ж — це країна бароко.

Мандрувати нею — для ока втіха.

І тому западає спокуса в око:

зруйнувати все. І скільки б ти їхав,

бачиш наслідки: мури і житла хворі

ще, мабуть, від турків. І п’ятикутні

знаки. З криниць повтікали зорі,

тобто їх нема, криниці відсутні,

але є сліди, і це дозволяє

подавати прогноз у вигляді віри

в неминуче. Тому що наша земля є

чимось більшим, аніж сорочка для шкіри.

Це підпільне бароко влаштовує опір

і цвіте шалено навіть в уламках,

хоч забуто нас і мовчать в Європі.

Катувати зручно в палацах, замках,

а в каплицях тісно. Тому каплиці —

це найперший крок углиб України.

Мені видно все з чужої столиці.

Все на світі можна підняти з руїни,

крім живої крові, як ми вже знаєм.

Напиши, чи всі живі і здорові.

Чи літають ангели над Дунаєм,

чи дощі у Львові, чи досить крові.

11. «Взагалі ж я не проти помандрувати»

Взагалі ж я не проти помандрувати.

Не тому, що не син землі своїй рідній,

а тому, що корисно ночувати

то в півкулі західній, то у східній,

зупинятися в лісі або в готелі,

заглядати в мапи, всілякі схеми,

визначати азимут у пустелі

(головне — завжди пам’ятати, де ми),

по найтбарах шастати, галереях,

купувати колу, жувальну гуму,

розумітись на вантах, себто на реях,

на циганах, євреях. Загальну суму

витрачати легко на квіти примам,

герцогиням, курвам і телебомбам,

і любов читати у них під гримом.

У містах, де площі півколом, ромбом,

наслухати під арками ритм елегій,

розрізняти, де тойота, ямаха,

понад Райном пити райнвайн під реґґі,

на Багамах молитись до Бахуса, Баха,

всюди слухати й Моцарта, і до Бога

промовляти з різних церков, соборів.

Мрія ця духовно убога.

Це я, певно, знову захворів.

12. «А тим часом я мандрую Москвою…»

А тим часом я мандрую Москвою,

де метро трагічне і стратегічне,

що не є такою вже і лафою

чи халвою (слово яке магічне!),

адже це всього лиш система сховищ

у сусідстві з пеклом, і вкрай сумнівно,

щоб такий собі простий Андрухович

розкусив систему. Й коли о пів на

першу ночі ходиш підземним холом

кільцевої лінії, ще в тридцяті

героїчно зданої комсомолом,

тобто зеками, згадуєш не Буццаті

і тим більш не Кафку, а щось дорожче,

як, наприклад, розстріли, наркомати,

портупеї. Вітер тебе полоще,

і стоїш роззявлено, мов Хома ти,

Брут, в якого пнеться сторчма волосся

від нічного жаху порожніх станцій,

стратегічних ліній, що досі носять

імена убивць, шахраїв, поганців.

«Це, — казав професор один зі Штатів, —

історичних праць моїх персонажі».

Я не хочу вживати імен цих татів.

На вустах лишається присмак сажі.