Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Листи в Україну. Вибране

Андрухович Юрий Игоревич

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Листи в Україну. Вибране - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 2

Изменить размер шрифта:

Музей старожитностей

Як ми ходимо обоє

нетрями старого дому!..

Гобелени і гобої

славлять пару невідому,

ніби бачать

нашу змову:

кожен дотик —

теплий спалах.

І тоді ми знову й знову

переходимо

в дзеркалах.

На годиннику з гербами,

як завжди, година друга,

крадеться услід за нами,

може, туга, може, фуга.

Повз портрети

і портшези

з нами йде

луна від кроків.

Ми кудись надовго щезли

(двісті років?

Триста років?).

І, коли вже стане темно,

з неопалених покоїв

(я, здається, вівся чемно,

я нічого не накоїв),

у жаркі вогні неонні

повертаємось навіки.

Я несу тебе в долоні,

і життя таке велике…

Станси

Ті роки віддаляються помалу.

Будинок наш був близько від вокзалу,

а там — надсадні чорні роботяги —

вночі гули незримі паротяги.

Проз ґанок мандрували пішоходи,

залежні від любові та погоди,

несли свої плащі, печалі й плечі,

плащі та шпаги теж були, до речі,

бо всі ми зберігаємо надію

на головну і трепетну подію.

Акація (та, що зрубали згодом)

була у згоді з віковічним ходом

дощів і сонць і, як живе знамено,

у шибах відбивалася зелено.

А ще там був бузок — худе створіння,

що чахло від листків і до коріння.

Та раз на рік він терпнув ошаліло

і квітнув, хоч воно йому боліло.

(Доцільно ще згадати бузину —

густезну, запашну і осяйну,

і те, як затремтівши на кущі,

веселка проступала крізь дощі.)

Зима також у тих краях бувала —

різдвяна і зухвала, мов навала,

і віхола влітала всепроникна

в холодні двері і намерзлі вікна.

І в ліхтарях палали помаранчі,

коли, громохкі відра взявши вранці,

протоптували сніг після хуртечі,

а по хатах ревли брунатні печі…

Ті роки даленіють ніби притчі,

та хто солодші спогади нам витче?..

Кольорове кіно

Немов із тьми, із мороку, з нічого —

цю мить крізь нас прошито, наче нить, —

з-над наших пліч — із прасвіту нічного —

ріка, що сяє. Світло, що летить.

На тло екрана, в надто білий спокій,

на полотно, на ґрунт площинних піль

воно летить по темряві безокій,

воно містке, як сім’я або сіль.

І в цьому залі, звідки світло гнали,

де вуличний промінчик геть зачах,

вібрують інші світляні канали

і відсвіти блукають по очах.

Екран розкрився — він розкрилля брами.

Він погляди і душі так змістив,

що ми, немов засмоктані вітрами,

впадаємо в цю зміну перспектив,

у зміну барв, пейзажів і покоїв,

торкаємось вогню, землі, води…

Але — не так! не тих! і не такої!

Тут є стіна, екран — стіна завжди.

Тому, коли в кінці розсунуть штори

і крізь проходи в зал поллється день,

йдемо, немов з підземних коридорів,

по цигарки сягаєм до кишень.

Виходимо, як повінь, як затока,

і знову розмовляємо про щось…

О дійсносте сліпуча і висока!

Вчимось любити. Бачити вчимось.

Поет запитує

Любов к отчизні де героїть, —

поет повчає земляків,

але сирітства не загоїть

рядок, що з неба їм злетів.

Бо де вона, твоя вітчизна?

Пече питання, мов трутизна:

чи ця садиба многоцінна,

чи ця Полтава провінційна?

Ці вітряки і винокурні,

ці килими левад медвяних,

чи ці пухкі й вельможні дурні

у тарантасах і ридванах?

Чи ця імперія Російська,

що під шпіцрутени лягла?

А тюрм! а кріпостей! а війська!

їм таки й справді несть числа.

Чи ту якусь підземну Трою

побачив, біль її та скін:

Зробили з неї скирту гною, —

він ще й жартує, чортів син!

Це чорт глузує й помикає

чи Божий смуток напосів?

Тут Котляревський замовкає

і пише оди до князів.

Дует

До нічного пейзажу тулився невиспаний вітер.

Між землею і небом зависли плантації квітів,

у червоних кульбабах електроосвітлення вулиць

дві самотні душі — рука в руку — вгорнулись.

Між землею і небом ходили поет і блудниця.

Був на ньому позичений фрак, а на ній —

з реп’яхами спідниця.

І такі вони бачили сни, що зірки були заздрі,

і були вони досить смішні, але й досить прекрасні.

Їх невтолене так і боліло невтоленим —

у безлюдні піски повтікати б їм лісом оголеним.

Тільки в тому ж і сенс, щоб у ночі туманні та хмарні

заблукати у місті, де квітнуть осінні ліхтарні,

і довіку ходити удвох по високій плантації,

де кульбаби горять і наспівані сни повертаються.