Снігова Королева - Андерсен Ханс Кристиан - Страница 6

 І вона отримала те, що хотіла. Не лише пару черевиків, а ще й муфту, теплий одяг. А коли вона вийшла на поріг, готова до подорожі, то побачила, що на неї чекає карета, зроблена із щирого золота, та ще й прикрашена гербом принца й принцеси. Біля карети стояли кучер, лакей і ескорт – усі в золотих головних уборах. Принц і принцеса особисто допомогли Герді сісти до карети й побажали їй успіху.

   Крук зібрався супроводжувати мандрівницю протягом трьох миль. Він сидів поруч із Гердою і дуже не хотів розлучатися з нею. Приручена ворона стояла біля дверей і махала крильми. Вона не могла приєднатись до чоловіка, бо в неї боліла голова – звісно ж, тепер вона забагато їла. У карету поклали чималий запас солодких пирогів, а під сидіннями були заховані фрукти й імбирні пряники.

   – Щасливої дороги! – гукали принц і принцеса, а Герда плакала. Навіть крук пустив сльозу. За кілька миль мусив і він попрощатись – і це було найсумніше. Крук злетів на дерево й сидів там, поки міг бачити карету, що сяяла у яскравих сонячних променях.

Розділ п’ятий

Маленька Розбійниця

Карета їхала дрімучим лісом й сяяла, мов смолоскип. Побачили її розбійники і не могли встояти перед спокусою пограбувати заможних мандрівників.

   – Це золото! Золото! – закричали вони й накинулись на карету, перепинивши коней. Розбійники повбивали ескорт, кучера і лакея, а тоді витягли Герду з карети.

   – Яка ж вона гарненька й пишненька, нібито відгодовувалась на горіхах! – сказала стара розбійниця, яка мала страхітливу бороду й кущисті брови. – Вона смачна, як молоде ягня; ох, як же вона нам смакуватиме!

   Стара розбійниця витягнула гострого ножа, і він загрозливо зблиснув.

   – Ой! – тієї ж миті скрикнула розбійниця. Це її донька вискочила їй на шию і вкусила за вухо.

   Донька була диким і неслухняним дівчиськом; мати так сварила її, що забула про намір убити Герду.

   – Ця дівчинка буде моєю іграшкою, – сказала Маленька Розбійниця. – Вона віддасть мені муфту й сукенку і спатиме зі мною у ліжку.

   Свавільне дівчисько знову вкусило матір, потім перекинулось у повітрі й підстрибнуло. Усі розбійники засміялись; вони казали:

   – Гляньте-но, як наша отаманка танцює зі своїм дитинчам!

   – Я хочу покататись на цій кареті, – заявила тим часом Маленька Розбійниця. Вона завжди все робила по-своєму, бо дуже була свавільною і впертою.

   Маленька Розбійниця сіла в карету разом із Гердою і поїхала в ліс. Дівчисько було на зріст приблизно таке ж, як і її полонянка, але значно дужче: воно мало ширші плечі й смаглявішу шкіру, очі були майже чорні, а погляд похмурий. Маленька Розбійниця обв’язала Герду мотузком навколо талії та й сказала:

   – Вони тебе не вб’ють, поки ти мені не набриднеш. Сподіваюсь, ти принцеса.

   – Ні, – зізналась Герда. Потім вона розказала Розбійниці всю історію про те, як вона шукала Кая.

   Маленька Розбійниця пильно подивилась на полонянку, трошки схилила голову й промовила:

   – Вони тебе не вб’ють, навіть коли я на тебе розізлюсь. Я сама це зроблю.

   Потім вона витерла сльози з очей Герди, забрала в неї муфту й засунула туди руки. Муфта виявилась м’якою і теплою.

   Зрештою вони приїхали. Карета спинилась у внутрішньому дворі розбійницького замку. Він був геть занедбаний – стіни порепалися від верху до низу.

   З тріщин вилітали галки й ворони, збіглися звідусіль великі білі бульдоги, кожен з яких міг загризти людину, але гавкати їм заборонили. У великому закуреному залі яскраве багаття палало просто на кам’яній підлозі. Комина не було, тож дим підіймався до стелі й знаходив собі вихід крізь тріщини. У великому казані варилась юшка, а на рожнах смажились зайці та кролики.

   – Сьогодні ти спатимеш зі мною та моїми звірятами, – сказала Маленька Розбійниця після вечері. Вона забрала Герду собою до закутку, де була постелена солома й кілька килимів. Зверху на жердках сиділо більше сотні голубів. Вони спали, але коли дівчата увійшли, декотрі голуби попрокидалися.

   – Тут усе належить мені, – сказала Маленька Розбійниця. Вона схопила найближчого голуба за ноги і трусила його, аж він заходився махати крильми. – Поцілуй його! – наказала вона Герді, піднісши голуба до її обличчя. – Тут сидять дикі голуби, – вела далі Маленька Розбійниця й вказала на двійко птахів у клітці, закріпленій на стіні. – Ці крутії негайно втекли б, якби я їх не закривала. А ось мій улюбленець, – на цих словах Розбійниця заходилась крутити ріг великому оленю з блискучим мідним кільцем на шиї. Він виглядав дуже виснаженим. – Його ми також змушені тримати прив’язаним, щоб він не втік. Щовечора я лоскочу його шию своїм гострим ножем, і це страшенно його лякає.

   Маленька Розбійниця витягнула ножа, застромленого у щілину в стіні, й легко ковзнула ним по шиї оленя. Бідолашна тварина почала бити копитом, а Розбійниця розсміялась і штовх нула Герду на ліжко.

   – Ти і спиш із цим ножем? – спитала Герда, злякано дивлячись на гостре лезо.

   – Я завжди тримаю біля себе ножа, коли сплю, – запевнила Маленька Розбійниця. – Ніхто не знає, що може статися. А тепер розкажи мені ще раз про Кая і про свою мандрівку.

   Герда ще раз розказала свою історію. Маленька Розбійниця поклала одну руку під шию Герди, а в іншій тримала ножа. Незабаром вона вже міцно спала. Але Герда не могла навіть заплющити очей. Вона не знала, житиме чи загине. Грабіжники сиділи довкола багаття, пиячили і горлали пісень, а Стара Розбійниця вешталась поблизу. Для маленької полонянки все це було жахливо.

   І раптом дикі голуби сказали:

   – Гу, гу… Ми бачили Кая. Біла пташка несла його санчата, а він сам сидів у санях Снігової Королеви, що мчали лісом. Ми сиділи у гнізді, й Королева дихнула на нас, усі пташенята позамерзали на смерть. Лиш ми двоє вижили. Гу, гу…

   – Що ви кажете? – скрикнула Герда. – Куди прямувала Снігова Королева? Вам щось про це відомо?

   – Найпевніше, вона прямувала до Лапландії, де завжди сніг і лід. Спитай ліпше в оленя.

   – Так, там завжди сніг і лід, – промовив олень. – Це гарне місце. Там можна вільно скакати й бігти сяючими сніговими просторами. Там стоїть літнє шатро Снігової Королеви, але її головний замок розташований на Північному полюсі, на острові Шпіцберген.

   – Ох, мій Каю, маленький Каю! – зітхнула Герда.

   – Лежи тихо, – буркнула Маленька Розбійниця. – Бо встромлю в тебе ножа.

   Зранку Герда переказала їй слова диких голубів. Маленька Розбійниця спохмурніла, схилила голову й сказала:

   – Усе це балачки. Ти що, справді знаєш, де та Лапландія? – спитала вона в оленя.

   – Ніхто не знає цього краще за мене, – впевнено відповів той, зблиснувши очима. – Я народився і виріс там, я гасав тими засніженими просторами.

   – Тоді слухай сюди, – сказала Маленька Розбійниця. – Зараз уся зграя розбіглася, тільки моя мамка тут. Але опівдні вона завжди дудлить пійло з великої пляшки і лягає поспати. Тоді я дещо для вас зроблю.

   На цих словах Маленька Розбійниця злізла з ліжка, кинулась своїй матері на шию і смикнула її за бороду з криком:

   – Доброго ранку, моя люба кізко!

   Мати у відповідь луснула доньку по носі, аж той почервонів, – так вона висловлювала свою любов.

   Коли мати напилась і лягла спати, Маленька Розбійниця підійшла до оленя й сказала:

   – Я б із превеликою радістю полоскотала твою шию ножем ще кілька разів, бо це було дуже кумедно, але дарма. Зараз я відв’яжу твою мотузку. Ти звільнишся і зможеш помчати до своєї Лапландії. Але є одна умова: ти мусиш відвезти цю дівчинку до замку Снігової Королеви, куди забрали її друга. Ти ж чув історію, яку вона розповіла мені, – вона говорила голосно, й ти мусив слухати.