Снігова Королева - Андерсен Ханс Кристиан - Страница 26

   «Пошлю-но я мого найчеснішого міністра до ткачів, – вирішив король. – Він найкраще оцінить тканину».

   Поважний старий міністр увійшов до кімнати, де пройдисвіти сиділи за порожніми верстатами. «Свят-свят-свят! – його очі розширились від подиву. – Я нічогісінько не бачу!» Але міністр у цьому не зізнався. Пройдисвіти запросили його підійти поближче, щоб помилуватись вишуканим візерунком і чудовими кольорами, – при цьому вони вказували на порожні верстати. Бідолашний міністр пнувся з усіх сил, але нічого не бачив – адже там і не було чого бачити. «От лишенько, – думав він. – Невже я настільки дурний? Я навіть і не підозрював цього. Ніхто не повинен про це знати! А може, я не гідний своєї посади? Ні, ні, я не можу зізнатись, що не бачу цієї тканини!»

   – Невже ви нічого не скажете? – поцікавився один із пройдисвітів, що саме вдавав, ніби продовжує ткати.

   – О, вона дуже гарна, просто чудова, – відповів старий міністр, пильно вдивляючись крізь скельця окулярів. – Неповторний візерунок, неймовірні кольори! Обов’язково передам королю, що мені дуже сподобалося.

   – Приємно це чути, – мовив другий ткач, а потім продемонстрував кольори й пояснив, що то за візерунок. Старий міністр уважно вислухав пройдисвітів, щоб переказати королю їхні слова. Так він і зробив.

   Незабаром шахраї попросили ще грошей, шовку й парчі. Вони забрали все собі й удавали, ніби працюють, хоча насправді на верстатах і нитки не було.

   Незабаром король послав свого радника, щоб подивитись, як ідуть справи у ткачів і чи скоро вони планують закінчити. Так само, як і старий міністр, радник дивився і дивився, проте нічого не побачив, бо там не було чого бачити.

   – Хіба ж це не краса? – запитували пройдисвіти, показуючи й пояснюючи неперевершений візерунок, якого насправді не існувало.

   «Я не дурний, – міркував тим часом радник. – Отже, я займаю невідповідну посаду. Це дуже дивно. Але я мушу зробити так, щоб про це ніхто не дізнався». І він заходився нахвалювати тканину, якої навіть не бачив, висловлювати захват від кольорів і чудової текстури.

   – Вона пречудова! – сказав радник королю.

   Про ту тканину в місті вже ходили чутки.

   Зрештою король захотів побачити її на власні очі. З численним почтом, серед якого були й ті двоє, що вже перевіряли роботу ткачів, король подався до розумних пройдисвітів. Вони й досі працювали на повну силу, не використавши при цьому ані нитки.

   – Погодьтесь, вона надзвичайна! – почав запевняти один із шахраїв. – Ваша величність мусить оцінити гаму кольорів й багатство візерунків.

   І показав на порожній верстат, де була уявна тканина.

   «Що ж це таке? – подумав король. – Я не бачу анічогісінько! Це жахливо! Може, я дурень? Чи я поганий король? Це найстрашніше з усього, що зі мною бувало!»

   – Еге ж, – мовив він, – ваша робота заслужила наше милостиве схвалення! – і король поважно похитав головою, дивлячись на порожній верстат, бо не міг зізнатися, що нічого не бачить.

   Придворні теж глянули на верстат і сказали разом з королем:

   – Просто чудово!

   І заходилися радити королю одягнути шати з цієї чудової тканини на величну процесію, що мала відбутись за кілька днів. «Чудово, прекрасно, надзвичайно!» – здавалося, всі щиро захоплюються тією тканиною, тож король присвоїв пройдисвітам звання двірських ткачів.

   Цілу ніч напередодні процесії шахраї вдавали, ніби працюють. Вони спалили шістнадцять свічок. Це робилось для того, щоб люди переконались: вони поспішають скінчити нове вбрання короля. Пройдисвіти вдавали, ніби беруть тканину з верстата, тоді розрізували повітря великими ножицями, зшивали голками без ниток, аж сказали:

   – Нове вбрання готове!

   Король із придворними увійшов до зали. Шахраї тримали руки витягнутими так, ніби в них щось було, і вигукували: «Ось штани!», «А ось мундир!», «Ось мантія!» і так далі.

   – Цей одяг легенький, як павутинка. Той, хто його вдягає, почувається так, ніби на ньому нічого нема, – у цьому полягає привабливість вбрання, – пояснювали пройдисвіти.

   А почет їм піддакував:

   – Авжеж! – хоч ніхто нічого не бачив.

   – Чи не зволить Ваша Величність зняти одяг, – спитали шахраї, – щоб ми могли допомогти вам убратись у нові шати?

   Король роздягнувся, і пройдисвіти вдавали, ніби допомагають йому одягнутись у нове вбрання. Потім король покрутився перед дзеркалом, уважно себе оглядаючи.

   – Який неперевершений вигляд! Як же вам пасує це вбрання! – казали всі. – Який чудовий візерунок! Які прекрасні кольори! Який надзвичайний фасон!

   Розпорядник церемонії оголосив, що можна починати.

   – Я готовий, – промовив король. – Погодьтесь, вбрання мені пасує якнайліпше! – він ще раз покрутився біля дзеркала, щоб люди подумали, ніби він милується своїм одягом.

   Пажі, що носили королівський шлейф, нахилилися, зробили вигляд, ніби щось підняли і понесли у руках.

   Король ішов під розкішним балдахіном, і всі, хто бачив його, вигукували:

   – Справді, вбрання короля незрівнянне! Який довгий шлейф! Як йому пасують ці шати!

   Ніхто не хотів, аби люди дізналися, що він нічого не бачить і не годиться для своєї посади або й просто дурний.

   – Але ж король голий! – раптом вигукнув маленький хлопчик.

   – Святі небеса! Послухайте, що каже невинна дитина! – сказав батько, і всі почали перешіптуватись, переказуючи слова хлопчика.

   – А король голий! – врешті заволали люди.

   Короля це дуже вразило – він зрозумів, що це правда. І все ж таки подумав: «Мушу триматися до кінця!» Тож ішов собі вулицею, а пажі крокували за ним і вдавали, ніби з величезною повагою та гідністю несуть розкішний шлейф королівського вбрання.

Русалонька

В безодні океану, де вода блакитна й прозора, наче кришталь, а глибина така, що виміряти її неможливо – навіть якби сотню церковних дзвіниць поставити одна на одну, то вони не дістали до поверхні, – живе морський цар зі своїми підданцями. Ми гадаємо, що на морському дні немає нічого, крім жовтого піску. А насправді там ростуть рослини; їхнє листя й стебла такі гнучкі, що найлегший порух води примушує їх коливатися, немовби вони живі. Великі й маленькі риби плавно ковзають поміж тим зіллям, наче птахи, що літають між деревами на поверхні землі. У найглибшій западині стоїть палац морського царя. Його стіни з коралів, а в довгих готичних вікнах замість скла сяє бурштин. Дах зроблений із мушель – вони відкриваються й зачиняються, коли вода тече довкола них. Виглядають вони пречудово, до того ж у кожній лежить блискуча перлина, гідна царської діадеми.

   Морський цар був удівцем уже багато років; замок доглядала його старенька матуся. Вона була мудрою жінкою, дуже пишалась своїм високим походженням і носила дванадцять устриць на хвості, тоді як іншим вельможам дозволялось носити лише шість. Мати-цариця й справді заслуговувала всілякої шани, надто ж за допомогу у вихованні шістьох русалоньок, її внучок. Найменша з них вважалася найвродливішою. Її шкіра була чиста й ніжна, мов пелюстка троянди, а блакитні очі нагадували океанську глибінь. Проте, як і її сестри, вона не мала ніг, а її тіло закінчувалось риб’ячим хвостом.

   Цілісінькими днями русалоньки бавились у палацовій залі або поміж квітами, що росли на стінах. Велике бурштинове вікно було відчинене, й крізь нього запливали рибки, точнісінько як ото ластівки залітають у наші будинки крізь прочинені вікна, хіба що рибки підпливали до принцес, їли у них із рук і дозволяли себе гладити. Біля палацу був чудовий садок, де росли яскраво-червоні й темно-сині квіти, плоди сяяли, мов золото, а листя й стебла коливалися. Дно вкривав ніжний блакитний пісочок. Усе було оповите блакитним сяйвом, що линуло зверху. У спокійну погоду вгорі видніло сонце, що нагадувало сяйливу пурпурову квітку. Кожна принцеса мала власну грядку, де могла вирощувати, що їй хотілося. Одна влаштувала свою клумбу у формі кита; інша вирішила викласти постать русалоньки; а грядка наймолодшої була кругла, як сонце, – на ній росли квіти, червоні, наче промені під час заходу сонця. Наймолодша русалонька була дивною дитиною, тихою і задумливою. Її сестри тішилися коштовними речами, що їх вони знаходили на потоплених кораблях, а її цікавили тільки квіти та прегарна мармурова статуя. Це була статуя привабливого юнака, вона потрапила на морське дно під час корабельної аварії. Русалонька посадила біля статуї рожеву вербу. Вона пишно розрослася і незабаром оповила гіллям усю ту статую. Фіолетові тіні галузок знай коливалися. Здавалось, крона дерева і його коріння бавляться, намагаючись поцілувати одне одного.