Снігова Королева - Андерсен Ханс Кристиан - Страница 22

   Коли Еліза постала перед королівським почтом у пишному вбранні, вона була така гарна, що всі вклонилися їй. А король оголосив про свій намір побратись із прекрасною незнайомкою. Але архієпископ похитав головою і зашепотів йому, що ця вродлива дівчина – насправді відьма, яка засліпила очі його величності й причарувала його серце. Король не слухав тих балачок. Він наказав, щоб звучала найкраща музика і щоб кухарі приготували найвишуканіші страви. Після цього він показав нареченій зелені палацові сади й пишні покої, але на її вустах не з’явилося й тіні усмішки. Вона виглядала як живе втілення смутку. Зрештою король відчинив двері до маленької кімнатки, що була відведена поруч зі спальнею. Кімнатка була прикрашена зеленим гобеленом й нагадувала печеру, де король її знайшов. На підлозі лежала в’язка прядива, яке вона зробила з кропиви, а під стелею висіла вже готова сорочка. Ці речі приніс із печери один мисливець.

   – Тут ти можеш уявляти, ніби ти знову вдома, у своїй печері, – сказав король. – Ось робота, якою ти займалась. Вона розважить тебе тут, серед усієї пишноти, і нагадає про колишні часи.

   Коли Еліза побачила такі дорогі їй речі, вона широко всміхнулась, а її щічки зашарілися. Вона подумала про братів, про їхнє звільнення від закляття, й на радощах поцілувала руку королю, а він пригорнув її до серця.

   Незабаром радісні церковні дзвони сповістили про одруження, і вродлива німа дівчина з лісу стала королевою. Архієпископ і далі нашіптував злі слова королю на вухо, але вони не досягали до його серця. Весілля відбулося, й архієпископ власноруч змушений був коронувати ненависну йому знайду. Розлютившись від безсилля, він так грубо надів діадему на чоло Елізи, що дівчині стало боляче. Але на душі в неї був значно важчий тягар – сум за братами. Вона мусила мовчати – єдине слово коштувало б життя її близьким. Проте Еліза полюбила доброго і вродливого короля. Він робив усе, щоб вона почувалася щасливою. Вона щиро любила його, і її очі променіли коханням, яке не можна було вимовити словами. Ох, якби ж тільки вона могла звіритися йому й розказати про своє горе! Але дівчина мусила дотримуватись мовчання аж до завершення роботи. Тож ночами вона тихенько йшла до кімнатки, що нагадувала печеру, й хутко плела одну сорочку за іншою. Проте коли вже йшла робота над сьомою сорочкою, скінчилася кропива. Вона росла на церковному цвинтарі, але як її там нарвати?

   «Чого вартий біль у порівнянні зі стражданнями моєї душі? – подумала вона. – Я мушу ризикнути, маю покладатися на милість небес».

   Із тремтячим серцем, так, ніби замислила якийсь недобрий вчинок, Еліза прокралась у сад, осяяний місячним світлом, і подалась вузенькою стежкою, а потім порожніми вуличками, аж дісталася церковного цвинтаря.

   Раптом дівчина побачила на широкій могильній плиті кілька упирів. Їхнє широке вбрання розвівалось, а довгі худі пальці розкопували свіжі могили! Еліза мусила пройти повз них, й потвори втупились на неї. Дівчина молилася, збираючи кропиву, а потім понесла оберемок до палацу. І тільки одна людина бачила її – архієпископ, який тієї ночі не спав. Тепер він думав, що його підозри підтвердилися: королева була відьмою, вона причарувала короля. Архієпископ розповів королю про те, що бачив на цвинтарі, й коли він говорив, статуї святих немовби хитали головами, ніби кажучи: «Це неправда. Еліза невинна».

   Але архієпископ витлумачив це по-своєму. Він думав, що святі свідчать проти королеви й хитають головами, вражені її гріхами. Дві великі сльозини скотились із очей короля, й сумнів поселився у його серці. Уночі він вдавав, ніби спить, а сам спостерігав, як Еліза встає і йде до своєї кімнати. Щодня він ставав дедалі похмурішим, а Еліза бачила це й не розуміла причини. Дивне ставлення короля непокоїло її – вона переживала за братів. Її гіркі сльози блищали, наче перли, на пишному оксамитовому вбранні. А всі, хто бачив королеву, заздрили їй і прагнули бути на її місці.

   Врешті робота її вже майже добігла кінця. Лишилась одна сорочка – але в Елізи знову не стало кропиви. Ще раз, уже востаннє, мусила вона піти на цвинтар, і з жахом думала про те, як ітиме сама уночі, а на цвинтарі будуть лютувати упирі. Але її намір був твердим, бо вона покладалася на Бога. І от вона пішла на цвинтар, а слідом за нею подалися король і архієпископ. Вони бачили, як королева пройшла на цвинтар, а коли підійшли ближче, то побачили упирів, що сиділи на могильній плиті. Король відвернувся – він подумав, що Еліза була з ними – його дружина, чия голова щовечора спочивала на його грудях!

   – Хай люди судять її, – сказав він.

   Людський присуд був швидкий: спалити живцем.

   Елізу вивели з розкішних королівських покоїв і запроторили до темної, похмурої в’язниці, де лиш вітер свистів у ґратах. Замість оксамиту і шовку їй кинули сорочки, які вона сплела, а замість подушки – в’язку кропиви. Та Еліза з радістю працювала й далі й молилася Богові, поки вуличні блудяжки співали знущальних пісеньок про неї, й жодна душа на світі не згадувала її добрим словом. Надвечір вона почула лопотіння лебединих крил. Це був її наймолодший брат – він знайшов сестричку, і вона плакала від щастя, хоч знала, що, найпевніше, їй лишилося жити одну ніч.

   Але в неї зосталась надія, до того ж справу було майже завершено. Згодом приїхав архієпископ – він збирався побути з нею протягом останніх годин, бо пообіцяв це королю. Але вона похитала головою і попрохала його поглядом і жестами не лишатись із нею. Цієї ночі вона мусила закінчити роботу, а то її біль, сльози і недоспані ночі були б марними. Архієпископ пішов геть, кинувши наостанок гіркі слова. Але бідолашна Еліза знала, що вона невинна, тож узялася до роботи.

   Маленькі мишки бігали по підлозі – вони носили кропиву до Елізиних ніг, намагались їй допомогти. А дрізд сів на вікно потойбіч ґрат і співав цілісіньку ніч так солодко, як тільки вмів, щоб додати їй наснаги.

За вікном ще сіріло, й лишалася принаймні година до світанку, коли одинадцять братів прийшли до палацової брами з проханням зустрітись із королем. Їм не дозволили, адже була ще ніч, і король спочивав – ніхто не зважився би його потурбувати. Брати погрожували й благали. Зрештою з’явились вартові, а за ними й сам король – його розбудив галас, і тепер він цікавився, що сталось. Але цієї миті зійшло сонце. Брати зникли, тільки одинадцять диких лебедів здійнялись у небо над палацом.

   Згодом люди почали сходитися на майдан, щоб подивитись, як спалять відьму. Стара шкапа тягнула воза, на якому сиділа Ельза. На королеві була сорочка з грубого полотна. Її коси були скуйовджені, щоки бліді, губи безгучно ворушились, а пальці знай трудилися над зеленим прядивом. Навіть по дорозі на страту вона не облишила свого заняття. Десять сорочок лежали біля її ніг, вона закінчувала одинадцяту, а натовп глумився з неї і кричав:

   – Гляньте-но на відьму, що вона там шепоче? Хіба це молитовник у її руках? Ні, то чаклунство! Розірвімо його на тисячу шматочків!

   І розлючений натовп посунув на неї, щоб знищити сорочки з кропиви. Але цієї миті налетіли одинадцять білих лебедів і сіли на віз. Вони ляскали великими крильми, й люди стривожено розметались навсібіч.

   – Це знак із неба, що вона невинна, – шепотіли в натовпі, але ніхто не наважувався промовити це вголос.

   Коли кат узяв Елізу за руку, вона поспіхом накинула одинадцять сорочок на лебедів. Ті миттю перетворились на одинадцять вродливих принців. Але у наймолодшого лишилось лебедине крило замість руки – сестра не встигла закінчити останній рукав.

   – Тепер я можу говорити, – вигукнула вона. – Я невинна!

Люди, які стали свідками цієї події, схилились перед Елізою, як перед святою. А вона впала непритомна на руки братів, виснажена тривогою, стражданнями і болем.