Снігова Королева - Андерсен Ханс Кристиан - Страница 18

   – Моя пісня найкраще звучить у зеленому лісі, – відповів птах. Проте з радістю відгукнувся на запрошення імператора.

   Задля такої нагоди палац пишно прибрали. Порцелянові стіни й підлога виблискували у світлі тисяч ламп. Чудові букети, до яких були прив’язані маленькі дзвоники, стояли в коридорі: коли туди-сюди снували люди, або ж коридором гуляв протяг, вони так голосно дзеленчали, що заглушували розмову. У центрі великої зали стояла золота жердка для соловейка. Зібрались усі придворні, й навіть маленькій служниці дозволили стояти біля дверей. Тепер вона мала звання «дійсної придворної кухарки».

   Кожен вбрався у найошатніше вбрання, й усі очі були звернуті до маленької сірої пташки. Імператор кивком голови дозволив солов’ю розпочати. Соловейко співав так солодко, що на очі імператора навернулись сльози. Гарячі краплини покотились його щоками, коли пісня стала ще більш зворушливою і розчулила серця. Імператор був настільки вражений, що наказав нагородити солов’я золотим обручем, який носять на шиї. Але птах, подякувавши, відмовився від такої честі. Він сказав, що вже отримав найбільшу винагороду за свій спів.

   – Я бачив сльози на очах імператора – ось найкраща відзнака для мене. Сльози імператора мають величезну силу. Це для мене неймовірна честь! – і він заспівав ще чарівніше.

   – Цей спів – немов подарунок, – сказала одна придворна дама іншій. Вони набрали в рота води, щоб імітувати дзюркотливі звуки солов’їного співу, коли їм треба було говорити. Так дами могли вважати себе соловейками. І навіть лакеї та покоївки всіляко висловлювали свій захват. А це вже неабищо – усім відомо, їм догодити найважче. Отож соловейко мав чималий успіх при дворі. Він залишився у палаці, отримав клітку. Його випускали двічі на день і один раз уночі. Дванадцять прислужників мусили наглядати за ним під час прогулянок. Кожен тримав шовкову нитку, прив’язану до ніжки птаха. Як по правді, такі польоти не завдавали йому втіхи.

Усеньке місто пліткувало про надзвичайну пташку. Коли зустрічалося двійко приятелів, один починав говорити «соло», а інший закінчував «вейко», й усі розуміли, про що йдеться – адже він був у всіх на вустах. Одинадцять новонароджених дітей назвали на честь славетного співака, втім, жоден у співі майстром не став.

   Одного дня імператор отримав величенький пакунок, на якому було написано: «Соловейко».

   – Напевне, це нова книжка про нашу пташку! – промовив імператор. Але замість книжки у пакунку виявився майстерний виріб у спеціальній скриньці – штучний соловейко, зроблений, як живий, і оздоблений діамантами, рубінами й сапфірами. Коли іграшку заводили, вона співала, наче справжній птах, і рухала хвостиком вгору-вниз, зблискуючи сріблом і золотом. Довкола її шиї була пов’язана стрічка, а на ній містився надпис: «Соловейко імператора Японії – бліда копія соловейка імператора Китаю».

   – Яка краса! – вигукували всі, хто бачив забавку, а посланець, який її приніс, отримав титул «Головний імператорський постачальник солов’їв».

   – Вони мають заспівати разом! – вирішили придворні. – Оце буде дует!

   Але нічого доброго з того не вийшло, бо справжній соловейко співав, як йому на душу ляже, а штучний умів виконувати тільки вальси.

   – Це не його вина, – зазначав розпорядник музикою. – Як на мене, виходить досить непогано.

Тож тепер штучний соловейко співав сам і досягнув такого ж успіху, як справжня пташка. Крім того, на нього було дуже приємно дивитись, бо він виблискував, наче коштовна прикраса. Тридцять три рази він проспівав ту саму мелодію й не втомився. Люди з радістю послухали б його ще, але імператор сказав, що хоче, аби тепер виконав свою пісню справжній соловейко. Але де ж він? Ніхто не помітив, що він вилетів у відчинене вікно, щоб повернутись у свої зелені ліси.

   – Дивний вчинок, – промовив імператор, коли втечу соловейка викрили. Придворні заходились лаяти пташку, називаючи її невдячним створінням.

   – Але в нас лишивсь кращий співак, – мовив хтось. Придворним знову закортіло послухати штучного солов’я, хоч він співав ту саму мелодію уже тридцять четвертий раз. Втім, слухачі й досі не вивчили цей наспів, бо він був напрочуд складний. Розпорядник музикою не скупився на найвищі похвали штучному птаху й навіть казав, що він кращий за справжнього соловейка – не лише блискучими самоцвітами, а й силою голосу.

   – Ви маєте визнати, мій володарю: ми ніколи достеменно не знали б, що саме зараз заспіває справжній соловейко. А з цією іграшковою пташкою все зрозуміло! Ми можемо її відкрити й дослідити, щоб стало зрозуміло, як саме їй вдається наспівувати вальси, як саме одна нотка змінює іншу!

   – І ми теж так думаємо! – підхопили присутні. Тож розпорядник музикою отримав дозвіл представити пташку народові наступної неділі. Імператор звелів, щоб усі були присутні й слухали, як співає іграшковий соловей. Почутий спів сп’янив слухачів, – а пили ж вони тільки чай, за давньою китайською традицією. Усі висловлювали захват, підносили догори великі пальці рук і кивали головами. Тільки бідний рибалка, якому доводилось чути справжнього соловейка, промовив:

   – Що ж, звучить досить непогано, та всі мелодії дуже схожі. І ще чогось бракує – навіть не можу сказати, чого саме.

   Після цього справжнього соловейка оголосили вигнаним із імперії. А штучного солов’я поклали на шовкову подушку біля імператорського ліжка. Забавка лежала в оточенні золота й коштовного каміння. Тепер штучний соловей мав титул «Маленький імператорський співак» і мусив перебувати по ліву руку від імператора. Імператор вважав, що лівий бік – найшляхетніший, адже ліворуч серце, а воно навіть у імператора таке ж, як і в інших людей.

   Розпорядник музикою написав працю на двадцять п’ять томів, присвячену штучному соловейкові, – книги вийшли дуже товсті та мудрі. У них було повно найважчих китайських слів. Та всі люди казали, що прочитали й зрозуміли, адже боялись, що їх назвуть телепнями й відшмагають.

   Минув рік. Імператор, придворні й усі-усі китайці досконало знали кожну нотку пісні штучного солов’я. Тепер вони тішились нею ще більше – адже кожен міг підспівувати соловейку. Так вони й робили. Вуличні шибеники співали: «Цвінь-цвінь-цвінь, тьох-тьох-тьох», – так само, як імператор. Втіха була неймовірна!

   Одного вечора, коли штучна пташка співала свою найкращу мелодію, а імператор лежав у ліжку, насолоджуючись співом, усередині соловейка щось заскреготіло. Потім урвалася пружинка. І ось уже заскреготіли, обертаючись, усі коліщата, й музика обірвалась. Імператор прожогом схопився з ліжка і покликав придворного лікаря. Але що той міг вдіяти? Потім послали за годинниковим майстром. Після великих клопотів пташку ніби вдалося полагодити. Але майстер сказав, що відтепер із забавкою треба поводитись дуже обережно, бо механізм зносився. Якщо спробувати замінити валик, пошкодиться музичний механізм. Усі дуже засумували. Відтепер пташку заводили тільки один раз на рік – і навіть це було небезпечно для її механізму. Розпорядник музикою виголосив невеличку промову, що всуціль складалась із незрозумілих слів. Її суть зводилась до того, що пташка приносить таку ж втіху, як і раніше. Звісно, ніхто з ним не сперечався.

   Минуло п’ять років. У країну прийшло справжнє горе. Китайці обожнювали свого імператора, а він лежав при смерті. Уже обрали нового імператора. Люди зібрались на вулицях і питали камергера, як почувається старий імператор. Камергер відповідав їм у своїй звичній манері – пхеканням – і хитав головою.

   Холодний і блідий лежав імператор у своєму розкішному ліжку. Придворні думали, що він уже помер, тож поспішили висловити повагу новому володареві. Скарбники вийшли, щоб побалакати про фінансові справи, а придворні дами влаштували прийняття і запросили всіх на каву. Усі зали й коридори були застелені тканиною, тож кроки були нечутні, й усе довкола здавалося мовчазним. Але імператор ще не помер, хоча й лежав блідий та нерухомий на своєму пишному ліжку, прикрашеному довгими оксамитовими завісами й важкими золотими китицями. Вікно було відчинене, місячне світло падало на імператора й штучну пташку. Бідолашний імператор ледве дихав – здавалось, ніби щось тисне на груди. Він розплющив очі й побачив, що це сидить Смерть. Вона вдягнула золоту корону імператора, в одній руці тримала його золотий скіпетр, а в іншій – пишне знамено. Зі складок оксамитових завіс визирало безліч голівок – деякі були злі й потворні, а інші гарненькі й добрі. Це все були хороші й погані вчинки імператора – вони прийшли тепер, коли Смерть сиділа в нього на грудях.