Снігова Королева - Андерсен Ханс Кристиан - Страница 11

   – Ой, ми б хотіли так робити, але не можемо, – бідкались Ялмарові літери. – Ми так незграбно написані!

   – Тоді вас треба стерти! – зауважив Оле-Лукоє.

   – Ні, ні! – закричали вони й вишикувались так рівно, що приємно було поглянути.

   – Мусимо відкласти наші історії й трошки позайматись із літерами, – сказав Оле-Лукоє. – Раз-два, раз-два, раз-два!

   Він тренував їх, доки вони не навчились стояти рівненько і виглядати так само охайно, як зразки. Але коли Оле-Лукоє пішов і Ялмар поглянув на літери зранку, вони виглядали такими ж безладними й недолугими, як завжди.

Вівтотрок

Коли Ялмар вмостився спати, Оле-Лукоє доторкнувся своєю чарівною паличкою до меблів у кімнаті. Вони миттю навчились говорити, й кожен забалакав про своє.

   Над комодом висіла велика картина у позолоченій рамі. На ній був намальований пейзаж – крислаті дерева, квіти у траві, широкий струмок, що протікав лісом, минав розкішні палаци й впадав у океан. Оле-Лукоє доторкнувся до картини своєю чарівною паличкою – й миттю защебетали птахи, зашелестіло листя, а хмари попливли в небі, відкидаючи тіні на землю.

   Потім Оле-Лукойє підняв маленького Ялмара і допоміг йому промкнутися у намальований краєвид. І ось хлопчик опинився на осяяній сонцем галявині під деревами. Він побіг до річки й сів у маленький червоно-білий човник. Сяяли срібляні вітрила, й шість лебедів із золотими обручами на шиях та яскравими блакитними зорями на чолі потягнули човен річкою. Дерева розповідали про грабіжників і відьом, квіти шепотіли про чарівних ельфів і фей – ці історії переповідали хлопчику метелики. Рибки зі срібною та золотою лускою пливли за човном, раз по раз вистрибуючи з води. А червоні й сині птахи – великі та малі – летіли позаду двома довгими вервечками. Комарі танцювали довкола, а хрущі гули: «Дз-з-з!» Усі вони хотіли мандрувати з Ялмаром, й кожен мав що розповісти хлопчикові.

   Це була приємна подорож. Інколи ліс був дрімучий і темний, а інколи він скидався на садок, наповнений сонячними променями й квітами. Коли човен пропливав повз великі палаци, зроблені зі скла й мармуру, на балконах стояли принцеси. Вони нагадували Ялмару дівчаток, з якими він часто грався разом. Одна з них тримала в руці вигадливу цукерку, зроблену у вигляді серця. Коли хлопчик пропливав повз, він ухопився за краєчок того смаколика. Кожне потягло цукерку до себе, і серце розламалось на два шматки. У Ялмара в руці лишився один шматок, а в принцеси – другий, проте хлопчикові дістався більший.

   Біля кожного палацу на варті стояв маленький принц. Кожен віддавав честь, тримав золотого меча й щедро розсипав родзинки й іграшкових солдатиків – звісно ж, це були справжні принци!

   Ялмар плив і плив, минаючи ліси, високі пагорби й великі міста. Врешті він дістався до містечка, де жила няня, що гляділа його, коли він був зовсім маленький. Вона побачила Ялмара, погукала його й заспівала пісеньку, яку склала сама:

     Частенько спогадами лину

     До тебе, Ялмаре мій милий!

     Згадаю радощі дитини

     і слізки, як рясні перлини.

     Як бавила я і втішала,

     і як на ручках колихала.

     Слова найперші й перші кроки,

     щасливі миті та мороки.

     Прошу у неба, скільки можу, —

     Нехай Ялмару допоможе!

   Усі птахи заспівали цю пісеньку, квіти затанцювали на своїх стеблах, а крислаті дерева хитали кронами, наче це їм Оле-Лукоє розповідав свою казку.

Середа

Як страшенно лляв дощ! Ялмар чув ту зливу навіть крізь сон. Коли Оле-Лукоє відчинив вікно, вода доходила аж до підвіконня. На вулиці утворилось величезне озеро, й до будинку підплив прегарний корабель.

   – Чи готовий ти податися зі мною у мандри, юний Ялмаре? – запитав Оле-Лукоє. – Ми попливемо у далекі країни, а вже на зорі ти знову опинишся вдома.

   І тієї ж миті Ялмар опинився на палубі величного корабля. Зненацька розвиднілося. Корабель поплив вулицями, обігнув церкву й подався у відкрите море. Вони пливли, аж із виднокола зникла земля. У небі виднів журавлиний ключ – птахи покинули домівку й подались у вирій. Журавлі летіли один за одним і дуже довго не мали перепочинку. Один із них виглядав таким утомленим, що вже не міг летіти. Він був останнім у ключі й незабаром відстав. Зрештою він спустився низько-низько, розкинувши крила. Махати ними було йому вже несила. Птах наштовхнувся на корабельний такелаж, ковзнув поміж вітрилами на палубу й опинився просто перед екіпажем. Моряк зловив його і відвів до корабельного курника, де тримали качок та індичок. Бідолашний журавель стояв серед них зовсім спантеличений.

   – Гляньте-но на нього! – заквоктали кури.

   Індик щомога надувся, аби показати, хто тут головний. Качки ходили перевальцем і кричали: «Кря! Кря!»

   А журавель розповів місцевому птаству про теплу Африку, про піраміди й страусів, які бігають пустелею, як дикі коні. Але качки не розуміли, що він каже, й балакали нишком:

   – Оце так бовдур! Згодні, кумасі?

   Індик піддакував:

   – Атож! Дурний, як чіп! – і самовпевнено ґелґотів.

   Тоді журавель замовк і поринув у спогади.

   – Такі у тебе гарні стрункі ноги! – сказав індик. – І по чім ярд?

   – Кря, кря, кря! – розреготались качки. А журавель удавав, ніби не чує.

   – Міг би посміятись із нами, – зауважив індик. – Я це влучно сказав! Ге-ге, хіба ж я не розумник? Доки ти будеш тут, ми добряче порозважаємося!

   Індик знову заґелґотів, а качки закрякали:

   – Ґел-ґел-ґел! Кря-кря-кря!

   І птаство зняло страшенний галас.

   Ялмар зайшов до курника, відчинив двері й покликав журавля. То й підстрибом попрямував на палубу. Він відпочив і виглядав щасливим. Здавалося, птах киває Ялмарові, наче дякує йому. А потім розправив крила й полетів – шлях його лежав до вирію. Кури заквоктали, качки закрякали, а індик надувся, аж почервонів.

   – Завтра з вас зварять суп, – сказав Ялмар галасливому птаству.

   І тут він прокинувся й побачив, що лежить у своєму ліжечку.

   Ось таку чудесну мандрівку влаштував йому Оле-Лукоє цієї ночі.

Четвер

   – Ану відгадай, що тут у мене? – сказав Оле-Лукоє. – Тільки не бійся – це маленька мишка. – Він відкрив долоню, де лежало гарненьке створіннячко. – Вона прийшла запросити тебе на весілля. Двійко мишей сьогодні беруть шлюб. Вони мешкають під підлогою комори, де порядкує твоя матуся.

   – Але як я проберусь крізь мишачу нірку в підлозі? – запитав Ялмар.

   – Полиш на мене цей клопіт, – заспокоїв його Оле-Лукоє. – Я тебе зменшу.

   І доторкнувся до Ялмара чарівною паличкою, після чого хлопчик почав зменшуватись, аж став завбільшки з мізинець.

   – Тепер ти можеш приміряти мундир іграшкового солдатика. Гадаю, він буде наче для тебе шитий. Коли збираєшся до вишуканого товариства, краще виглядати відповідно.

   – Аякже, – погодився Ялмар і миттю вбрався, як найбільш вишколений з усіх його іграшкових солдатиків.

   – А тепер будь ласкавий, сідай до матусиного наперстка, – запропонувала маленька миша. – Я з радістю відвезу тебе на весілля.

   – Вам не буде важко везти мене, вельмишановна пані? – перепитав Ялмар. Миша наполягала, тож він сів у наперсток і поїхав на мишаче весілля.

   Спочатку вони спустились під підлогу, тоді поїхали довгим коридором, де їхньому ридванові ледве вистачало місця. Коридор був освітлений гнилицями.