Час смертохристів. Міражі 2077 - Щербак Юрий Николаевич - Страница 77

Якщо зі смертохристами все було зрозуміле — вони будуть нарівні з воскресохристами знищені напередодні повної ісламізації України — то в постаті Христа, цього юдейського дервіша, ховалася якась незбагненна таємниця: під час вечірніх роздумів і молитв генерал думав про страшну зброю, яку вигадав Христос: добро. Ненависть, в атмосфері якої пройшло все життя генерала, була зрозумілою, примітивною силою. Добро ж таїло в собі небезпечну загадку, непередбачувану загрозу самим законам існування людини. Сам генерал ніколи не оперував поняттями «ненависть — добро», а жив за законом Аллаха і справедливості.

Розстріл дезертира не був актом ненависті, а виявом справедливості. Якби хтось пожалів дезертира, зважився на добрий вчинок і звільнив його від кари, Мохамад-бек спокійно, в ім'я справедливості, вбив би відступника .

Перегортаючи сторінки плану операції «Тамерлан» (генерал Мохамад-бек подумав, що літера «Т» як знак смертохристів якнайкраще пасує до цієї операції), він з задоволенням зазначив, що в усьому переграв свого головного суперника, генерала Гайдука. За кілька років, поки Гайдук прохолоджувався в Америці, агентурі Чорної Орди вдалося увійти до критично вразливих ланок державного апарату України, підкупом і шантажем сформувати потужний корпус зрадників, делікатно поіменованих агентами впливу, поставити «кротів» в органи розвідки і контррозвідки, а головне — викорінити в суспільстві будь-яку волю до опору, прищепити громадянам України ідею євразійської єдності. Гайдук був повністю нейтралізований, навіть незважаючи на його втечу з тюрми. Але ж як гідний ворог, Гайдук заслуговував не жалості, а тільки справедливості: смерті.

Дивлячись на єдиний примірник плану операції «Тамерлан», виконаний арабською мовою кращим каліграфом визвольної армії, генерал Мохамад-бек, який перебазував свій штаб до Міллерово, поближче до кордону України, почував радісне нервове збудження, як тигр-людолов, що зачаївся, щоб кинутися на беззахисну жертву, роздерти гострими іклами горло й відчути, як пульсують, завмираючи, теплі джерела крові. Ніякої ненависті чи добра не несла в собі ця операція, тільки саму справедливість.

85.

Заява Клинкевича про запрошення дружніх військ Чорної Орди на територію України посіяла небувалу паніку, що розлетілася по країні зі швидкістю лісової пожежі: почавшись з верхівки, представники якої кинулися врозтіч з залу «Космічний», не очікуючи антракту, і кінчаючи найубогішими смердами і кріпаками — все українське суспільство завібрувало в передчутті незрозумілої, а від того ще страшнішої загрози, що наближалася зі сходу, півночі і півдня. Небезпека насувалася з трьох боків, наче важка грозова хмара у липні, насичена електричними розрядами високої напруги, зупинити яку було неможливо. Засоби масової комунікації Чорної Орди зберігали з приводу України повне мовчання — припинилися навіть звичні щоденні нападки на failed state, зруйновану і скомпрометовану, майже неіснуючу українську державність; натомість велику увагу привернули події в Індії — утиски мусульман в Мумбаї. Держави-члени ОГБ у відповідь на заяву Клинкевича скликали у Вашінгтоні нараду міністрів закордонних справ, яка, повторивши ритуальні заклики щодо неприпустимості загарбання суверенних країн, не ухвалила жодних конкретних рішень, обмежившись спостереженням за ситуацією. Ряд учасників ОГБ (передовсім Франція) закликали віддати Україну, яко жертовного овна, на олтар загальноєвропейської безпеки, сподіваючись, що на цьому Чорна Орда зупиниться і не рушить далі на захід від лінії карпатських гір. Польща, пам'ятаючи досвід Чехословаччини 1938 року і свій власний — 1939 року — наполягала на вжитті превентивних військових заходів, але ніхто не хотів починати війну першим. Конфедерація держав Північної Америки, незважаючи на полум'яну войовничу промову Ширлі Ван Лі на саміті в Афінах, не визначилася з конкретними заходами щодо агресії Чорної Орди.

Президент добре знала, що громадська думка в її країні була різко налаштована проти війни в Європі: 85% опитаних не хотіли й чути, щоб американсько-канадські хлопці гинули в невідомій Україні — цій диктаторсько-корумпованій чорній дірі — у той час, коли мексиканські повстанці захопили у янкі значну частину території південних штатів.

Відмова України від участі в спільній з ОГБ операції проти Чорної Орди викликала лють Конгресу Конфедерації і була сприйнята громадськістю як пряма зрада. Крім того, лише наприкінці серпня 2077 р закінчувалися монтажно-налагоджувальні роботи на Бойовій Космічній Станції «Роналд Рейган», до сфери спостереження якої входила Центральна і Східна Європа, що відкривало перед командуванням Космічних військ Америки великі стратегічні можливості. Щоб не провокувати Чорну Орду, Конфедерація так і не розірвала дипломатичні відносини з режимом Кара-хана, на що розраховував американський посол у Києві О'Салліван. Державний департамент дав йому лише імлисту вказівку «готуватися до надзвичайної ситуації».

За три дні, що залишалися до 1 серпня, неділі, часу введення військ Чорної Орди, ситуація в Україні докорінно змінилася: в країні почалася масові погроми продуктових складів і магазинів, підпали спиртових заводів, вишикувалися довгі черги за цукром, борошном, крупами та олією. Люди запасалися свічками, сірниками і гасом, електроліхтарами та батарейками до телерадіоприймачів, лептопів і геджетів. З прилавків ще вцілілих магазинів зміталися залежані товари — джинсові тканини, старі черевики і плащі, поліетиленова плівка та гігантські запаси солоних мексиканських чипсів і «чайна-коли».

Насильство не обмежилось пограбуванням магазинів і складів; почалися погроми місцевих поміщиків і бізнесменів; запалали триповерхові котеджі дрібних начальників-держиморд, корумпованих чиновників; вершилися суди Лінча над зненавидженими народом багатіями та поліціантами: жертви чорними, розпухлими від спеки мішками зависли на деревах та стовпах по всій Україні.

Ніхто не міг покласти край насильству, бо ДерВар був ліквідований, його керівництво на чолі з Ю. Мережком розбіглося невідомо куди, тобто залягло на дно у заздалегідь підготовлених конспіративних квартирах. Збройні Сили, обезголовлені після смерті Прядка, стояли осторонь, перебуваючи на грані розпаду і спонтанних бунтів через безчестя, що випало на їхню долю.

По телебаченню, крім портрета Гайдука, замигтіли обличчя інших державних злочинців, які відмовилися присягнути Його Величності Голові Києво-Дніпровської держави Вітольду Клинкевичу. Першим серед них був портрет юдомасона, космополіта, зрадника України, члена світового уряду юдо-ліберальних змовників, одного з найбільших крадіїв світу Рафаїла Фрідмана. За його голову пропонувалася сума більша, ніж за голову Гайдука — 2 млн. глобо. Ті, хто вивішував такі оголошення, добре знали, що Фрідман ще до того, як Клинкевич вивів його зі складу Ареопагу, після вбивства гетьмана відлетів на золоченій «черепасі» «Роллс-Ройс» до Локарно (Швейцарія) — але народу треба було дати ілюзію торжества справедливості.

Другою, також випереджаючи Гайдука у списку державних зрадників, ішла Індіра Голембієвська — аферистка, проститутка, авантюристка, яка завдяки інтимним зв'язкам з колишнім гетьманом Махуном пробралася на вершини політичного життя території «Україна», організувавши масовий рух кредитних спілок «Самодопомога» і вкравши при цьому 10 млрд. глобо народних грошей. За голову Індіри призначили 1 млн. глобо.

І останнім ішов обережний, тихий Юлій Юліанович Мережко, як виявилося, давній агент румунської розвідки, який розвалив роботу ДерВару, намагаючись використати поліцію та жандармерію в своїх особистих честолюбних цілях. За голову Мережка обіцялося всього 500 тисяч глобо.

Тим часом народ, не реагуючи на викриття нових зрадників, справедливо вважаючи зрадниками всіх, хто стояв при владі, кинувся на залізниці, автобусні та диліжансні станції, взявся наймати авто- чи кінних перевізників і вело- рікш: одні намагалися якнайскоріше визволити дітей, що перебували на літніх канікулах, інші прагнули негайно повернутися з місць відпочинку додому, треті — тікати з районів, призначених на окупацію. Держава перетворилася на суцільний евакопункт, де охоплені панікою люди штурмували каси залізниць, аеропорти, їхали на дахах вагонів та автобусів, пропонували скажені гроші таксистам і візникам — аби тільки не сидіти на місці, аби щось робити, хоча більшість не знала — а що треба робити в цій ситуації?