Тернистий шлях кубанця Проходи - Коваль Роман Миколайович - Страница 71

В організаційному гнізді, членом якого став Прохода, головував Борис Іваницький, отой, що любив чужі грошики. Секретарював Євген Ґловінський, а скарбником визначили Василя Кучеренка. Консулом вважався Прохода. Засідання відбувалися в помешканні професора Іваницького. Спочатку Василь більше прислуховувався і придивлявся. Чи не одразу зауважив, що братство «давало кожному членові вказівки про напрямок діяльності в офіційних організаціях і установах», зокрема в академії та організаціях, які існували в її стінах та й поза ними, як-от у Товаристві колишніх українських старшин у Чехах та «Українському соколі» [97, с. 72].

«Після двох років перебування в БУДі, — писав кубанець, — я почав більш рішуче висловлювати свої погляди і критикувати гостріше політичну орієнтацію на Польщу, доказуючи, що реальним завданням української еміграції є національно-культурна чинність, яку треба відмежувати від усяких політичних орієнтацій, щоб не шкодити боротьбі за українську культуру в підсовєтській Україні. З нашою культурною чинністю Варшава не має нічого спільного, допомоги від неї ми не можемо сподіватись, а тому не маємо потреби декларувати свою солідарність з діяльністю уряду УНР, що користується для свого існування польською матеріальною підтримкою» [97, с. 72, 73].

Свою позицію Прохода відкрито виголосив, бо БУД наполегливо вимагав оголосити від імені Товариства колишніх українських старшин у ЧСР та Спілки українських військових інвалідів, де Василь був головою ревізійної комісії, публічну декларацію лояльності до еміграційного уряду УНР. Те ж саме вимагалося від «Українського сокола». Але ж чесна людина на це погодитися не могла, бо уряд Андрія Лівицького втратив авторитет через підтримку поляків, які здійснювали криваві пацифікації українського населення та переслідували українських культурних працівників у Галичині. Керівництво БУДу вимагало від Проходи, щоб він перетворив Українське аграрне товариство, яке очолював, у політичну партію, яка б також заявила про свою підтримку еміграційного уряду УНР. Кубанець і тут відмовився задовольнити домагання, бо вважав, що аграрне товариство мусить залишатися організацією суто академічного характеру.

Отак у кубанця почалися непорозуміння з братчиками. «Коли я переконався в недоцільності для загальної національної справи мого перебування в БУДі, — писав Прохода, — я вийшов з нього, давши слово нікому не говорити про його існування, що я впродовж тридцяти років дотримав». А з Борисом Іваницьким Василь продовжував співпрацювати на академічному ґрунті, ніби нічого не сталося [97, с. 73].

У Подєбрадах підполковник Прохода кілька разів зустрічався з військовим міністром Володимиром Сальським. Генерал вважався почесним головою Товариства колишніх українських старшин. «Цю репрезентацію, — стверджував Василь Прохода, — я намагався обмежувати виключно до почесної ролі шанування традицій минулої бойової діяльності…» [97, с. 74]. Але Сальський мав інші плани — він прагнув переконати кубанця збирати інформацію для контррозвідки державного центру УНР в екзилі, яка тісно співпрацювала з Генеральним штабом Війська Польського. Сальський навіть отримував щомісяця ніби для Проходи 100 польських злотих, але підтверджень, що Прохода брав ті гроші, немає жодних. Швидше за все кубанець від них відмовився. Про це свідчить його незалежна позиція. Так, 1935 року, коли помер Юзеф Пілсудський, Володимир Сальський у листі радив Проході піти до польського консула в Чехословаччині і висловити співчуття. Василь відмовився, як він сказав, «з поваги до Чехословацького уряду» за доброчинність до українських емігрантів [25, арк. 93 зв.].

1936 року під час зустрічі у Празі генерал Сальський запропонував Василеві налагодити зв'язок з польським консулом у Празі «для шпигунської діяльності на користь Польщі». Кубанець відкинув і цю пропозицію [25, арк. 13, 15, 22]. Прохода та члени його вояцького товариства готувалися «виступити проти Совєтського Союзу» [25, арк. 13]. Відкритий бій вважався справою шляхетнішою, ніж шпигунство.

Розмова з Андрієм Лівицьким

Чехословаччина була зручним місцем для нарад уряду УНР. Щороку сюди навідувався президент Андрій Лівицький. Тоді з Польщі, Франції та чехословацьких міст з'їжджалися міністри екзильного уряду та провідні діячі уенерівського середовища, зокрема Борис Іваницький, Кость Мацієвич, Максим Славінський, Олександр Лотоцький, Валентин Садовський та інші. Засідання відбувалися в одному із празьких готелів, чи у Карлсбаді, чи іншому місті. Від кубанців у нарадах, як правило, брали участь Кузьма Безкровний та кубанський прем'єр Василь Іванис.

Українські діячі обмінювалися інформацією, обговорювали та аналізували події. Зібрання були конспіративними. Зустрічався з Андрієм Лівицьким і Василь Прохода.

Якось Андрій Лівицький, повертаючись із празької наради до Варшави, запросив Проходу приїхати на розмову в містечко Колін. Тут вони проговорили цілий вечір. Виявилося, що Лівицький знав про вихід Проходи з БУДу. Значить, прем'єр був сам пов'язаний з цією масонською ложею. Попри це, голова еміграційного уряду закликав «тісно зімкнути свої ряди під прапором УНР, а не розпорошуватись». «Він хотів переконати мене в правдивості лінії Уряду УНР, — згадував кубанець, — а мій вихід з БУДу розцінював як відмову від тактики боротьби і навіть ідеології УНР…» [97, с. 74].

— Чому полковник Архип Кмета, підполковник Василь Филонович, сотник Володимир Шевченко залишаються вірними урядові УНР і погоджуються на його орієнтацію на Польщу в надії, що вона допоможе в боротьбі проти Москви? Чому ви проти такої тактики?..

Василь майже годину терпляче слухав людину, яка перетворилася на маріонетку ворожої держави. Потім відповів приблизно так:

— Пане президенте! Для політичної діяльності на чужині ґрунту немає… Еміграція не має ні своєї скарбниці, ні свого війська. Ми, колишні вояки, без військової амуніції, без власного обозу, розпорошені по всій Європі, не є військовою силою. Тому немає чого гратися у вояків. Ми можемо об'єднуватися лише у ветеранські організації для моральної і матеріальної підтримки один одного та національно-культурної праці. Головне — не здеморалізуватись і не опаскудити світлий шлях збройної боротьби. Коли політики в 1917 році проґавили час для творення військової сили, то тепер, на еміграції, творення її є ілюзією. Цього я Сальському не говорив, щоб не образити його…

Василь зробив паузу.

— Тепер щодо орієнтації на Польщу… Наше історичне минуле, недавній 1920 рік, нинішні пацифікації мирного населення Галичини і Волині є доказом, що Варшава не ліпше Москви. Я не хочу бути ні грязюкою Москви, ні варшавським сміттям. Під прапором УНР треба йти правдивим шляхом, а не манівцями. І якщо я не хочу йти манівцями, це не означає, що я дезертирував з поля бою, як ви сказали. Вибачте, але погрози неіснуючим військом та заяви націоналістів про зв'язки з населенням України дали привід Москві організувати гучний процес СВУ, обвинувативши культурних працівників у зв'язку із закордоном. Така політика веде до винищення української інтелігенції, без якої не постане незалежна Україна. Я був би справді варшавським сміттям, якби задля вигоди, проти власного переконання та сумління, продовжував блукати манівцями еміграційного політиканства…

— Коли вас матеріяльний бік справи не цікавить, то, власне, нам нема про що говорити, — несподівано відверто мовив Андрій Лівицький.

Він, напевно, вважав, що Прохода вийшов з БУДу, бо не одержував винагороди за роботу в громадських організаціях.

— Я лише хотів запропонувати вам допомогу, — докинув «доброзичливець».

Якби Лівицький був чесний, то сказав би, що на польські гроші хоче купити лояльність авторитетного в ЧСР українського діяча і зробити його агентом польського впливу в державі, яка надала прихисток тисячам українських емігрантів. Саме такою була еміграційна політика уряду, що опинився на узбіччі!