Тернистий шлях кубанця Проходи - Коваль Роман Миколайович - Страница 62

У Москві і Харкові успіхи академії викликали люту ненависть, тож в «отамани куркульських банд» потрапила і чеська професура…

«Старшим українським громадянством» були невдоволені й члени інших академічних громад та студентських організацій. Це стало очевидним на Установчому з'їзді Центрального союзу українського студентства. Відбувся він у липні 1923 року у вільному місті Гданськ. Участь у зібранні взяв і Василь Прохода як уповноважений делегат господарської академії, навіть виступав. Розповівши про діяльність академічної громади, охарактеризував завдання студентів як підготовку до національно-культурної роботи в Україні.

На з'їзді лунало багато гострих виступів. Що казати, українці, програвши боротьбу за свою Батьківщину, опинилися на чужині в дуже складних життєвих умовах. І хтось мусив відповісти за це. Але серед вищого керівництва УНР не знайшлося жодного діяча, який визнав би свою персональну провину в катастрофі. Тож ці імена «мовчазних діячів» називала гаряча молодь.

Василеві запам'ятався виступ львівського делегата Юліана Вассияна, який репрезентував Професійну організацію українського студентства. Вассиян різко критикував українські демократичні партії, особливо соціалістичні з еміграційного табору УНР, звинувачуючи їх в угодовстві з польським урядом, який проводив виразну антиукраїнську політику. Вассиян «пропонував бойкотувати польські високі школи і тих українських студентів, які давали перевагу польським школам та належали до польських студентських організацій» [97, с. 23]. Його пропозиції від імені організації українських студентів у Берліні активно підтримав Петро Кожевників, з яким Прохода у Пйотркуві-Трибунальському творив «Просвіту». А от кубанець за резолюцію, що засуджувала діяльність українських урядових партій, не голосував, бо вважав, що «на них і без того вороги української державности виливали повні відра помиїв» [97, с. 24]. «Ми всі вийшли з лав Армії УНР, — казав Василь, — а тому у нас збереглася певна пошана до пройденого під прапором УНР шляху збройної боротьби за незалежність України» [97, с. 19].

Повертався у Подєбради Прохода через Берлін. Кожевників провів цікаву екскурсію цим старовинним містом. «Без огляду на його експансивність і наше розходження в поглядах, у мене з ним була спільна психологічна вдача без особистої неприязні, — писав Василь Прохода. — Але з галичанами того психологічного контакту я не міг встановити, не було у більшости з них щирости. Щось у багатьох із них було від єзуїтства… Я був для них чужий зі (своєю) степовою вдачею, а вони в більшості вважали себе європейцями зі значно вищим світоглядом. А тому коли я не визнавав їхнього авторитету й не йшов з ними, то був «проти них». І вони створили мені опінію, характеризуючи мене як сільського «дядька», відсталого від духу часу, який не може репрезентувати поступове студентство» [97, с. 24].

Не бажаючи брати участі у політикуванні, що призвело до поділу студентства в Подєбрадах на групи, Василь невдовзі відійшов від громадського життя і повністю віддався науці.

На лісовому відділі стосунки між студентами були надзвичайно дружніми, хоч і мали вони різні політичні погляди: Проходу та Івана Зваричука вважали уенерівцями, полковника Василя Мурашка — гетьманцем, а учасника Першого зимового походу Армії УНР Віталія Білахіва — «піднебесним соціалістом» (так його називали за ідеалізацію соціалізму «без огляду на негативні явища застосування його у практичному житті») [97, с. 34; 79, арк. 7].

Василь Мурашко вважав, що для зміцнення Української незалежної держави насамперед треба було створити корпус жандармерії, а катеринославець Білахів заперечував будь-який примус в Українській державі. Інші ж кепкували з їхньої вічної суперечки.

Майже всі студенти лісового відділу добре співали. Особливо це виходило у полковника Мурашка, білоцерківця Зваричука та харків'янина Юрія Сас-Тисовського. Якось у ресторані, де їх пригощав чеський лісовий технікум, українці своїм співом викликали бурхливі овації відвідувачів.

Сас-Тисовський і Зваричук відзначались й умінням танцювати. Компанію їм завжди складали Михайло Гаврилів-Буяр та Михайло Міткович. Тож їх охоче запрошували організатори різних курортних вечірок. І козаки гідно представляли академію у «вищому» курортному товаристві.

Були серед студентів лісового відділу й фахівці з жіночого питання. Смаглявий красень Грицько Груша і Гриць Кагукало (повстанець Григор'єва та Тютюнника) мали неабиякий успіх серед подєбрадських дівчат і панянок, що приїжджали на курорт не тільки попити «подєбрадку», а й розважити свої розбиті серця. А от гарматникові Борису Лавриновичу, що ніколи не розлучався зі своєю трубкою, не таланило із жінками, хоч він постійно добивався їхнього доброзичливого ставлення.

Незважаючи на відмінності, студенти лісового відділу «творили злучене взаємним довір'ям і спільною метою дружнє товариство, що мало виразні ознаки українського студентства, для якого добре ім'я своєї національної школи було над усе…» Вони пишалися, що були творцями національно-культурного життя на чужині [97, с. 38].

Співтворцем цього явища став президент Чехословаччини Томаш Масарик, завдяки політиці якого в ЧСР постали вищі українські школи.

9 травня 1923 року Масарик відвідав Подєбради.

«Місто приймало Президента з великою урочистістю, — згадував Борис Мартос, — до того ж і день видався дуже гарний: теплий, соняшний. Саме місто прикрасилося квітами й прапорами, вздовж вулиці стали рядами школи, гімнастичні товариства, ремісничі, культурні й політичні організації, жінки й дівчата в барвистих національних убраннях. Президент обходив усі організації, і скрізь вітали його окликом «Наздар» і короткими промовами. Академія стояла перед готелем «У Короля Юрія»: спереду професура, ззаду в кілька рядів — студенти. Коли Президент підійшов до нас, то Президія Академії (І. Шовгенів, Б. Іваницький і я) виступила вперед. Староста міста представив нас Президентові, а ректор професор І. Шовгенів звернувся до нього з короткою промовою. Він дякував Президентові за допомогу, а при тім у делікатній формі зазначив, що ми всі хотіли б, щоб ця допомога тривала так довго, поки Академія не виконає свого завдання. На це Президент відповів: «Сердечно дякую вам, панове! Я дуже добре поінформований про вашу школу… Дуже радий, що ви знайшли у нас не батьківщину — її, зрозуміло, не можете тут знайти, але в братньому народові — доброго сусіда… Я радий, що при тому лихові, яке спіткало Росію і вашу Україну, ми тепер наші слов'янські програми, які мали перед війною, можемо здійснювати на практиці. Слов'янська програма не загинула і не загине. Хочемо, щоб… ті ідеали… ми тепер освідчили дією. Оскільки це залежатиме від мене, я з радістю вас і ваших студентів підтримуватиму» [75, с. 209].

Своїх обіцянок президент дотримав.

Викладачі УГА

Шефом Василя Проходи був професор Борис Іваницький. Тримав він себе як бог. Про те, чого докладно не знав, він ніколи не говорив і не показував виду, що того не знає.

Борис Іваницький народився 8 березня 1878 року в Сумах. 1902 року закінчив Петербурзький лісовий інститут з дипломом ученого лісовода. До 1907 року працював помічником лісничого в корпусі лісничих, а тоді — лісничим у скарбових лісництвах на Гродненщині (до 1909-го) та Київщині: в Коленцевському, Трипільському, Петрівському і Святошинському лісництвах. Від 1 жовтня 1917 року перебував на українській державній лісовій службі в Міністерстві земельних справ. До травня 1918-го очолював відділ лісового департаменту… Після повалення гетьманату Іваницький повернувся на попередню посаду. З лютого до 11 червня 1919 року Борис Юрійович був ще й товаришем міністра земельних справ уряду УНР. Починаючи з грудня 1919 року, викладав лісівництво на сільськогосподарському факультеті Українського державного університету в Кам'янці-Подільському. На еміграції у Тарнові (Польща) читав курси з природознавства, математики і креслення в Українській гімназії (15.2.1921 — 15.4.1922). 28 квітня 1922 року Бориса Іваницького обрали професором кафедри загального і спеціального лісівництва господарської академії [86, арк. 101–102 зв.].