Тернистий шлях кубанця Проходи - Коваль Роман Миколайович - Страница 29

12 лютого до Коростеня-Житомирського нарешті прибула зміна — група військ Січових стрільців у складі шести полків піхоти, значної кількості гармат і кулеметів під командою полковника Романа Сушка та начальника штабу Ударної групи СС підполковника Бориса Сулківського.

Перед обідом Василь Прохода отримав повідомлення зі штабу Січових стрільців, щоб «тим часом командуючий» Коростенською групою зголосився до них. Прохода доповів про це полковнику Пузицькому. Той страшенно обурився таким «наказом».

— Знову якийсь отаман з'явився на мою голову! Замість того щоб самому з'явитись на передову і на місці зорієнтуватись, він відриває мене від безпосереднього керування обороною! Подивимося, що то за птах…

Хоч і розсердився Пузицький, все ж поїхав з Проходою на Коростень-Житомирський.

Навпроти двірця стояв салон-вагон і кілька вагонів першого класу (Пузицький у спогадах назвав цей поїзд «царським»). Потяг охороняла подвійна варта, а поруч ще й стояла «почесна варта». Все це не сподобалося Пузицькому. А тут ще й черговий біля штабного вагона не хотів пускати.

— Ти кого тут охороняєш?! Штаб?! — гиркнув Пузицький. — Я — командуючий Коростенською групою.

Стрілець відступив.

У вагоні стояли канцелярські столи, на них важно розмістилися друкарські машинки, телефонний і телеграфний апарати. Лежала й велика карта України. Вартовий старшина здивувався несподіваному візиту, але згідно з етикетом представився незнайомим старшинам. Назвався і Пузицький.

— Де ваше начальство?! — різко запитав він.

— Коменданта Осадного корпусу Коновальця немає, а полковник Сушко з начальником штабу обідають. Прошу сідати й почекати. Я доповім про вас.

Довелось чекати півгодини. Пузицький нервувався:

— Скажи, будь ласка, — отаман! Полковник! І хто їм такі ранги дав?!

Нарешті із сусіднього вагона з'явився Роман Сушко. Представився, не подаючи руки. Замість запросити до столу безапеляційно заявив:

— Віднині оборону Коростенського вузла залізниць перебирає Осадний корпус Січових стрільців. Всі частини, що тут знаходяться, мають підлягати розказам коменданта корпусу, евентуально мені як його заступникові. Прошу зробити докладний звіт про ситуацію на фронті.

Пузицький з обуренням зупинив його.

— Прошу вас, пане Сушко, почекати ще з наказами. Поки що я тут командуючий групою військ і підлягаю наказам отамана Оскілка. Про те, щоб комусь іншому підлягати, я мав би дістати наказ від пана Головного отамана, а не від вас. Ви для цього ще молодий та зелений. Якщо вам доручено перебрати оборону Коростеня, то прошу протягом шести годин надіслати зміну Сірим полкам, з якими я сьогодні відбуду в розпорядження командуючого Північно-Західним фронтом. У командування Коростенською групою вступите з моїм від'їздом — якщо маєте на те наказ Головної команди.

«Вся самовпевненість і бундючність дуже добре одягненого в мундир австрійського зразка молодого вождя одразу зникла», — зауважив Василь Прохода [96, с. 304].

— Пане полковнику, — вже зовсім іншим тоном заговорив Сушко. — Почекайте хоч пару днів. Дайте мені зорієнтуватись в обставинах. Мої стрільці потребують ще відпочинку.

— Ви вже тут стоїте добу і не потурбувались особисто прибути на передову позицію, щоб мати уявлення про те, чим хочете зі свого салон-вагона керувати. А вашим стрільцям відпочивати немає чого, бо тиждень тому ви здали Київ большевикам без бою… За шість годин ешелони сірожупанників від'їдуть.

На тому і розсталися. Полковник Пузицький негайно повідомив Володимира Оскілка, що група Січових стрільців «небоєздатна», а її начальники, мабуть, переоцінили свої сили, сподіваючись утримати Коростень «отим своїм військом» [113, с. 96]. Але це була вже проблема Романа Сушка і Євгена Коновальця…

Уночі 15 лютого Сірі полки від'їхали до Житомира і Бердичева. Винниченківці подалися до Рівного. Коростенська група Армії УНР перестала існувати. А колишнього її начальника штабу Василя Проходу наказом головнокомандувача Північно-Західного фронту (від 17 лютого) підвищено до рангу сотника.

«Вся сіль була в нетвердій владі»

Від лютого 1919 року Дієва армія тримала лише Північно-Західний фронт. За відсутності сталих Південного і Східного фронтів ускладнювалася ситуація і на північно-західному напрямку бойових дій. Ослаблювало військо й те, що урядові партії (соціал-демократи і соціалісти-революціонери) ворогували з Українською партією соціалістів-самостійників, до якої належав Володимир Оскілко. Василь Прохода влучно зазначав, що урядові партії трималися засади: коли моя корова здохла, то хай і твоя здохне. Іншими словами, якщо ми не змогли утримати свої фронти, то й не дамо втримати «твій».

Побачивши, що УНР швидко втрачає територію, поляки вирішили і собі відхопити ласі шматки української землі. Вони зайняли Ковель, примусивши частини Армії УНР відійти за р. Стохід. Погляди поляків уже зверталися на Володимир-Волинський і Луцьк. Час було сказати їм «зась!».

Коли корпус Січових стрільців перебрав оборону Коростеня та Овруча, начштабу Північного фронту Всеволод Агапієв вирішив, що по зубах полякам повинні дати сірожупанники. З цим не погодилися Симон Петлюра і отаман Палій, який бив байдики у Бердичеві і жадав повернення під своє керівництво Сірих полків колишньої Коростенської групи. Не погоджуючись із переходом сірожупанників на Польський фронт, Палій водночас легко відпустив туди енергійного командира полковника Пузицького для організації 17-ї пішої дивізії з різних переформованих частин: наливайківців, народовизволенців та винниченківців.

Коли Василь Прохода зі своєю частиною прибув до Бердичева, виявилося, що розташуватися немає де, бо всі приміщення вже зайняли Залізнична дивізія Андрія Вовка та 3-й полк сірожупанників. Тож Проходу з 1-ю Сірою бригадою відправили у Житомир.

Прибувши 17 лютого у це губерніальне місто, сірожупанники одразу відчули тривогу населення — всі магазини були замкнені, «на ринках — ні душі, населення, особливо жидівське, поховалося». Це сталося внаслідок провокаційних чуток, що «сєриє» громитимуть місто [114, с. 9].

Пузицький роз'яснив вартовому старшині житомирської залоги, хто насправді прибув до міста, і просив вжити заходів для заспокоєння населення, бо «Сірі — це таке військо, яке завжди буде боронити населення…» [114, с. 9].

За кілька днів Пузицький отримав телеграфічний наказ Головної команди про призначення його командиром 17-ї (ще не сформованої) пішої дивізії. Засмутився полковник — адже доводилось покидати бойових товаришів, а серед них і Василя Проходу.

Засумували й сірожупанники. З вдячністю «за відважне й розумне керування», завдяки якому Сірі полки були збережені «від розбиття та загальної деморалізації», вони подарували полковнику золотий портсигар з вигравіруваними на срібному полі трьома колосками пшениці, «що були відзнакою полковницької гідності» [96, с. 309].

Передавши командування сотникові Ґанжі, Пузицький виїхав до Бердичева: субординація вимагала, щоб він доповів про від'їзд комдиву. Пузицький оцінював його так: «Отаман Палій… людина чесна, шляхетна, ідейна, але слабовільна, безхарактерна, завжди був під впливом навіть маленьких людей, які ним крутили як хотіли. У відвертій розмові зі мною не вірив в успіх нашої справи, доки буде отаманія», яку й сам породжував — своїм м'яким характером, невпевненістю і доброзичливістю до ворохобників [114, с. 10].

Під час зустрічі з Пузицьким комдив розплакався.

— Не власну гірку долю оплакую я, — проскиглив він крізь сльози, — ні. Тільки як подумаю, що немає з ким боронити Батьківщину, то й сльози навертаються…

Те, що побачив Пузицький у тиловому місті Бердичеві, справді викликало велику тривогу. На кожному кроці він зустрічав військових, «переважно на візниках, гарно одягнених, до зубів озброєних. Хоч була ще рання пора, вони в більшості були п'яні, співали або просто кричали… Гуляло вояцтво в запіллю, гуляли старшини і козаки, плюгавлячи нашу визвольну ідею» [114, с. 10].