Тернистий шлях кубанця Проходи - Коваль Роман Миколайович - Страница 15

Оріхівська «Просвіта»

Зовсім недавно в Оріхові порядкувала сповідниця невмотивованого терору Маруся Никифорова. Свій штаб вона організувала якраз у «Просвіті», що тулилася в приміщенні колишньої чайної «Союза русского народа». Свою спрагу крові Маруся тамувала прямо тут, в одній з кімнат, поруч з бібліотекою. Тих, хто, на її переконання, не мав права на життя, Никифорова розстрілювала власноруч. Тепер інтелігенція оминала бібліотеку. А в читальні, де «ще не цілком добре (була) змита кров розстріляних», ніхто не наважувався працювати [96, с. 225].

Тож, коли Василь виявив бажання впорядкувати бібліотеку, просвітяни зраділи. Взагалі український старшина оживив діяльність «Просвіти». Голова товариства Іван Коба (тесля за фахом) скликав збори управи на першу неділю червня. Крім нього та завідувача їдальнею Коваленка, прийшли письменник Данило Яріш (інвалід з перебитою ногою) і вчителька Тетяна Тютюнниківна.

Коба висловив радість, що нарешті він знову бачить на засіданні «Просвіти» українського старшину. Інші ж офіцери, говорив він, тихо сидять, на щось чекаючи.

— Нехай собі чекають, — відрізав Коба, — може, дочекаються, що хтось знову буде їх розстрілювати.

На цьому засіданні Василя обрали секретарем «Просвіти». Йому визначили безкоштовне харчування в просвітянській їдальні, 75 карбованців місячно та дали кімнатку при читальні. Оту, де анархістка Никифорова розстрілювала людей.

На засіданні, як завжди, говорили про брак коштів. Щоб поліпшити фінансовий стан, вирішили позичити гроші та закупити в Опішні, що на Полтавщині, український посуд — розписані глечики, куманці, карафки, горнята, миски і тарелі — й влаштувати в Оріхові виставку з лотереєю.

Ідею реалізували вже в липні. Виставка вдалася. Не лише оріхівці, а й селяни із сусідніх сіл зацікавились керамічними виробами, килимками і плахтами. «Такої краси вони ще не бачили…» Після лотереї у касі «Просвіти» з'явилося кілька тисяч карбованців чистого прибутку. Тепер можна було поповнити книгозбірню новими книжками і газетами й виплачувати заробітну плату новому бібліотекарю [96, с. 230].

В Оріхові заговорили про «Просвіту», до читальні потяглися відвідувачі. Але успіх українців не сподобався начальнику поліції, і коли Василь прийшов за дозволом на проведення вистави «Мартин Боруля», отримав відмову. Довелося їхати до Бердянська і доводити, що п'єса ставилась на сцені ще за Миколи II. Як не зволікало начальство, та мусило дати дозвіл — як-не-як сам «цар-батюшка» не заперечував проти цієї вистави. А от прочитати публічну лекцію на тему «Іван Мазепа та його економічна політика» Проході не дозволили. Ще й попередили, щоб Василь не дуже рипався, бо «ґражданє» висловлюють велике незадоволення «Просвітою». «Ґражданамі» виявилися обрусителі з реальної школи та жіночої гімназії, яких підбурював протоієрей місцевого собору.

Зачувши, куди дме вітер, відвідувачі вже не наважувалися заходити до читальні. Відсахнулась і «жидівська півінтелігенція», яка під час виставки і лотереї виявила прихильність. «У ті часи це було свого роду політичним барометром» [96, с. 231].

Глузували й селяни:

— Оце діждались Окраїни, окраюють нас, продавати мусимо австрійцям весь урожай, а купити нема що.

Така ситуація викликала у Василя розчарування. До тривоги за долю держави додалось і особисте горе — смерть матері.

Сталось так, як і колись на їхньому хуторі біля Сосицького на Кубані…

Тільки тепер вже не батько, а мати попрохала постелити соломи на підлозі.

— Сину, — прошепотіла Мотря, — постели мені на долівці. Вже смерть стоїть біля мене. Буду помирати.

Василь не сперечався і пішов по солому. Застеливши її рядном і простирадлом, поклав подушку та переніс маму на смертне ложе.

Мама не хотіла помирати без сповіді.

— Нема священика. Нікому висповідатись… Так і твій батько помер без сповіді.

— Мамо, у вас немає ніяких гріхів перед Богом, то чому ви маєте сповідатись перед грішним панотцем? Я прочитаю всі молитви, та й помолимось разом, щоб Бог відпустив усі гріхи вільні й невільні, якщо вони були.

Василь забурмотів молитву. Мама ледве чутно повторювала. Так і померла…

— Хай буде воля Твоя як на небі, так і на землі… — сказала вона на прощання.

Василь запалив свічку і — хоч вікно було розчинене — відкрив ще й двері.

Мамина душа відлетіла…

На третій день після смерті матері поліція арештувала одного члена Оріхівської «Просвіти» — за підозрою у більшовизмі. Тоді українців часто звинувачували у більшовизмі. Так легше було проти них боротися. Але що казати: українські соціалісти все більше хилилися до крайніх течій, чим і давали підстави для подібних звинувачень…

Того вечора Василь довго не міг заснути, а коли ніби задрімав, почув шурхотіння, мов «від літаючих у кімнаті речей, потім скреготання, свист та якісь жахливі згуки», далі з'явилися «страхітливі створіння», подібні на тих, які бачив на сцені театру при постановці «Страшної помсти» Миколи Гоголя. Покидьки «відсвічували в темноті миготливим фосфористим світлом і загрожували». Прохода відчував, як жахливі створіння торкались його тіла. «Зосередивши силу волі», він запалив свічку. Нечисть зникла. Стало тихо-тихо [96, с. 238]. Намагаючись опанувати себе, викурив цигарку. Аж тоді загасив свічку.

Прохода ще не заснув, як «виразно почув шамотіння, несамовиті звуки і шелестіння літаючих страхіть». Довелося знову запалювати вогонь. Вмить все щезло. Але ж ніч довга — свічки не вистачить. Коли темрява знову запанувала, «відьомські покидьки» продовжили вакханалію. Прохода бачив їх і чув їхнє белькотіння. Він знову запалив рятівну свічку. І почав молитися перед образком — маминим оберегом. Молився, доки не заспокоївся. Тоді міцно заснув…

Минуло кілька днів. І ось — новий удар. Арештували Кобу! Як більшовика!

Тепер уже до читальні «Просвіти» ніхто не осмілиться зайти й на хвильку.

— Треба протестувати, — запропонував Василь на засіданні управи «Просвіти».

— Лише тихіше з тими протестами, — спокійно зауважив Данило Яріш. — Перед ким протестуватимете? Оріхівська інтелігенція не варта доброго слова. Вчителі реальної школи та жіночої гімназії ворожі до всього українського, а наш дядько-селянин глузує з «Окраїни». До того ж я чув, що поліція й без того планувала вас заарештувати…

— То хай арештують. Дідько з ними!

— Все ж раджу не потрапляти до них…

Безнадія опанувала кубанця. Думки про самогубство свідчили про глибоку депресію. Одного разу цівка нагана залоскотала скроню. Раптом Василь згадав батьківський заповіт про довгу-довгу дорогу. Чи пройшов він її?!

Шукаючи виходу з мізерії оріхівського життя, Прохода вирішив приєднатися до Таращанської дивізії, яка, за чутками, формувалась у нейтральній зоні на кордоні з Росією.

Назустріч долі

Отримавши 19 вересня в Оріхівській волосній управі пашпорт на російському бланкові з двоголовим чудовиськом-орлом, він рушив на північ. Їхав через Олександрівськ і Катеринослав.

Влади чужого війська Василь у дорозі не помітив. Австрійці були майже непомітні. Їхнє командування не прагнуло демонструвати «своєї надвлади» і до місцевого життя не втручалося [96, с. 224]. Німецька зона відповідальності починалася у Знам'янці. Отут і відчув Василь «розмірений автоматичний рух німецьких солдатів, якому підпорядковувалося все» [96, с. 242].

У Києві кубанець довго не затримався і вже ввечері виїхав до Конотопа. На вокзалі цього міста німців було більше, ніж цивільних. Простуючи пероном, Василь міркував, кого б розпитати, як доїхати до кордону.

І раптом побачив поручника Малевича, з яким жив в одній кімнаті у йозефівському таборі. Малевич був у сірому жупані австрійського сукна. На ковмірі блищали золоті колоски.

Друзі обнялись і розцілувалися.