Тернистий шлях кубанця Проходи - Коваль Роман Миколайович - Страница 103

Начальник штабу 1-го Сірого полку хорунжий Кость Миколайович КУРИЛО народився 17 липня 1888 року у козацькій родині в с. Гремячі Попівської волості Миргородського повіту Полтавської губернії. 1908 року закінчив реальну школу у м. Ромни. Навчався в Лісовому інституті в Петербурзі, але був звільнений за участь у революційному русі. Після відбуття року військової служби продовжив навчання на 2-му курсі Новоолександрійського інституту сільського господарства і лісоводства. На початку Світової війни мобілізований як прапорщик резерву. За Росію довго не воював, бо швидко потрапив до австрійського полону. У терезинському і йозефівському таборах став просвітителем полонених українців.

Після поразки Армії УНР жив у Варшаві. Того ж року подав заяву до господарської академії, але з формальної причини його не прийняли — попри те що студенти УГА Василь Прохода і Павло Дубрівний характеризували Курила як людину, метою життя якої є «праця й лише праця — для Української національної справи» [83А, арк. 1–3]. У листі до управи Академічної громади при УГА вони писали: «В Польщі зараз перебуває емігрант сірожупанник Кость Курило, бувший студент 3-го курсу Олександрійського сільськогосподарського інституту, який скінчити перешкодила війна. 25-го цього липня Курило подав прохання про прийняття його до академії. Ми знаєм К. Курила ще з 1915 року як невтомного працьовника на полі Національно-культурному, чесного, скромного, гарного товариша з чулою душею, що віддав майже все своє життя для української національної справи. Зараз К. Курило має 35 років, і це може бути перешкодою для прийняття його до академії. Але з огляду на те, що Курило студіював рік у Петроградському лісовому інституті й 2 роки в Олександрійському сільсько-госп. інституті (це ми підтверджуєм) і що він прохається на 2-й курс, а по своїй працездатності буде в усіх випадках не гірше багатьох молодих, дуже прохаєм Хвальну Управу вжити як найбільших заходів, аби К. Курило був прийнятий до Академії в виключному порядку. В. Прохода, П. Дубрівний і В. Задорожний (?). Подєбради 26.7.24» [34А, арк. 32, 32 зв.].

Микола ЛОЗОВИК, голова Бойової управи для організації 1-ї козацько-стрілецької дивізії (сірожупанників), розстріляний більшовиками 21 листопада 1921 року.

Командира кінної сотні 4-ї Сірої бригади Василя ПАДАЛКУ Прохода у спогадах назвав «бойовим сотником» [96, с. 396]. 1921 року Падалка взяв участь у Другому зимовому поході. Спочатку Тютюнник призначив його заступником командира кінного полку сотника Маркевича. Потім Падалка увійшов до окремого відділу поручника Гопанчука, а невдовзі й очолив цей загін. 21 листопада сотник зі своїми бойовиками наблизився до Києва на дві години ходу. Він вислав до столиці підхорунжого Суського і підстаршину Попика з метою розвідати, де перебувають полонені учасники Листопадового рейду і чи не можна їх визволити. Повернувся в Польщу на початку другої декади грудня. Згодом емігрував до Чехословаччини, де закінчив Українську господарську академію в Подєбрадах. У 1922 та 1934 роках нелегально приїздив до Києва. Передавши розпорядження зв'язковим з Дубовичів, Конотопа і Кролевця, повертався за кордон. 1 лютого 1961 року наказом ч. 6 «по Війську УНР» підвищений до звання майора Армії УНР (починаючи з 1 серпня 1923 року).

Командир Сірої дивізії Борис ПАЛІЙ-НЕЇЛО після поразки Армії УНР потрапив у табір м. Ланцута. Згодом жив у Перемишлі, де 1928 року заснував і очолив філію Українського центрального комітету. Опікувався колишніми вояками УНР. Заснував іконописну майстерню «Відродження», де працювало 10 художників. 1944 року виїхав до Німеччини. Перебував у таборі для переміщених осіб у м. Міттенвальде (1945). Наприкінці 1940-х років емігрував до США. Помер 1956 року.

Командир 2-го полку Сірої дивізії (1918) Федір ПАНЬКІВСЬКИЙ під час Першого зимового походу був помічником командира 4-го Збірного полку сірожупанників. Восени 1921 року брав участь у Другому зимовому поході.

Командир 2-го Сірого полку сотник ПАРХОМЮК улітку 1920 року очолив рештки Спільної юнацької школи. Разом з юнаками загинув смертю героя 6 липня 1920 року під селом Сорокодуби. Останні слова його були зверненні до жида-комісара: «Я плюю на тебе і на всіх вас, катів! Я — полковник Пархомюк, колишній командир 2-го Сірого полку. Слава Україні!»

Іван ПЕРЛИК у російській армії командував Кишинівським другочерговим полком. Був Георгіївським кавалером. В австрійському полоні — комендант табору Йозефштадт. «З початком українського руху І. Перлик поставився до справи дуже ґрунтовно, — свідчив Йосип Мандзенко, — казав дати йому якнайбільше матеріалу з українознавства, замкнувся на кілька днів у кімнаті, а коли вийшов, то вже був добре національно обізнаним українцем» [74, с. 9]. 1918 року відіграв видатну роль у формуванні 1-ї козацько-стрілецької (Сірої) дивізії, ставши її першим командиром. Павло Дубрівний називав його «душею організації» [31, с. 62]. Ад'ютант штабу дивізії поручник Микола Бутович писав так: «Начальник дивізії підполковник Іван Перлик був непересічної вдачі людина. На перший погляд — людина лагідної вдачі, ззовні мав вигляд українського степовика, з сірими очима й підстриженими вусами, як кремезний селянин від плуга. А насправді то був чоловік сильного характеру, упертий, завзятий і хоробрий. Мав високу військову освіту — скінчив академію Генерального штабу. Не знати точно, з яких причин він залишив військову службу в ранзі підполковника і працював на півдні України в кооперації. З вибухом Першої світової мобілізований і командував другочерговим полком. Під час одного з боїв попав у полон австро-угорський, але його хоробра поведінка під час бою так заімпонувала австрійцям, що йому було залишено його кавказьку шаблю, яку він тепер мав із собою. Знав Перлик добре психіку українського селянина й тому умів підійти до серця нашого козака. Умів до нього промовити. Звичайно ключем його промови, виголошуваної доброю українською мовою, була «пшеничка». Суть зазіхань москалів на Україну він зводив до простого і зрозумілого для кожного козака символу — «пшенички». «Пшенички їм захотілося — от чого вони пхаються в Україну!» [7, с. 21].

Коли українське військове міністерство призначило нового комдива, Перлик став на чолі 2-го полку 1-ї козацько-стрілецької дивізії. Згодом Перлика усунули і з цієї посади. «Зроблено його ніби нервово-хворим і перевезено десь до відповідної лікарні, і то так несподівано й таємно, що про це довідалася дивізія щойно на другий день» [7, с. 28]. Та рук він не опустив. Згодом на Полтавщині у районі Ромен організував партизанський загін. У звіті Полтавського губернського відділу ҐПУ за 1.10.1921 — 1.10.1922 рр. зазначено: «Из наиболее интересных организаций в октябре прошлого года были ликвидированы следующие: Чутовский заговор под руководством бывшего царского полковника Ивана Перлика, свившем себе гнездо в село Чутово Полтавского уезда и преследовавший цель вооруженного восстания против Советской власти на Украине. Эта подпольная, с петлюровской окраской, организация была настолько уверена в успехе своей контрреволюционной деятельности, что даже приступила к избранию тайного временного правительства на случай скорого свержения Советской Власти на Украине. По этому деле было арестовано свыше 50 человек, захвачен был штаб организации, обнаружены приказы, воззвания и проч. прокламации, обличавшие организацию контр-революционной деятельности. По постановлению Коллегии Полтавской Губчека было расстреляно 20 человек вместе с организатором и атаманом Перликом».

Курінний ПОНОМАРЕНКО, що більше грав у карти, ніж виконував обов'язки командира, з Польщі вишмигнув до Чехословаччини. Трохи повчившись, став пастором чесько-братської церкви і «просвіщав» русинів на Закарпатті [96, с. 324].