Багряні жнива Української революції - Коваль Роман Миколайович - Страница 98

Тесть відрубав:

— Не на те я віддав тобі мою дочку, щоб поневірялася світами. Вона має дім і батьківщину.

Отож 31 березня 1942 року Валентин знову став вільним козаком…

Взагалі й інші чехи вірили в перемогу «братув русув» і з нетерпінням чекали їхнього приходу. Що з тої віри-надії вийшло, добре відомо, бо по приходу росіян швидко любов ця перетворилася на ненависть. «Тепер (чехи) співають… іншого, закоштувавши кацапської розперезанности на власній шиї…» — писав із гіркотою Валентин у своїй книзі «Інженер-емігрант у Чехо-Словаччині».

Успіхи червоних багатьох емігрантів повертали обличчям на захід. Мусив тікати з доброзичливої Чехословаччини і Валентин Сімянців. А прожив він тут 22 роки! Отож, не чекаючи на зустріч із «совєтской властью», Валентин 1945-го переїхав до Авсбурґа у Баварії, в американську зону окупації…

Ще в Чехословаччині Валентин Сімянців відчув, що охолов до своєї професії інженера. Його тягнуло різьбярство.

Першою його, ще аматорською, працею був запорожець з оселедцем. Потім початківець вирізав пелікана за керамічним оригіналом, потім кицьку натуральної величини. Він уже жив тільки різьбярством. Йому було страшенно жаль років, втрачених на прокладання каналізацій і водогонів. Хоч і досягнув він фахового успіху — директор земського уряду у Празі доктор Черни визнав, що в ЧСР є лише 67 інженерів, які вміють проектувати й будувати водогони і каналізацію, і серед них — він, Валентин Сімянців. Та від такої високої оцінки легше не ставало. Його серце горіло іншим мистецтвом…

Свою працю у ділянці скульптури Валентин розпочав під керівництвом Мирослава Баше. Тут і придалися лекції з малюнку професора Сергія Мако, які він отримав ще в Українській господарській академії.

У таборах Ді-Пі зустрівся Валентин із маляром Миколою Шрамченком із Полтавщини, архітектами Олексою Повстенком із Поділля та М. Кравчуком, скульптором Антоном Павлосем із Холмщини та різьбярем Сергієм Жуком. Працював із ними у спільно організованій майстерні. Частими гостями тут були Василь Барка і Євген Маланюк, якого Валентин знав ще з часів господарської академії.

Невдовзі Валентин став членом німецької мистецької організації «Berufsferband Bildender Kuenstler Schwaben». А 1949 року майнув за океан, у Сполучені Штати Америки. Спочатку жив у Нью-Арку (штат Нью-Джерсі). 1952 року став членом Об’єднання мистців-українців в Америці, брав участь у виставках ОМУА.

1957 року переїхав до Вашингтона, став членом Ліги мистців Америки. За свої праці одержував престижні нагороди.

Виклав на папір Валентин і свої спогади з доби Визвольної боротьби. З’явились і нові публікації. Ось декілька з них:

«В степах (уривок із споминів «Від кордонів Харківщини до Київщини»)» // Вісті комбатанта. — Торонто, 1962. — № 1. — С. 42–46.

«Добра книжка і її дрібні помилки» (рецензія на книгу М. Островерхи «Блиски і темряви. 1918–1919 — 1920» (Нью-Йорк, 1966) // Вісті комбатанта. — Торонто, 1966. — № 3. — С. 47, 48.

«Свят-вечір у 1918 році» // Дороговказ. — Торонто, 1966. — № 13. — С. 12–14.

Слід згадати і довоєнну публікацію «Багринівці (фрагмент із споминів учасника)» в календарі-альманасі «Дніпро» (Львів, 1934. — С. 95–98). Публікувався він і в журналі «Тризуб», і, напевно, в інших виданнях.

Від 1959-го до самої пенсії, на яку вийшов у червні 1975 року, Сімянців працював у Військовому інституті патології, виконував різні моделі — частини людського тіла, барельєфи, медалі.

Валентин зробив чудове погруддя свого командира — генерала-поручника Армії УНР Петра Дяченка, встановлене на його могилі.

Відомі також інші роботи Сімянціва: наприклад, погруддя міністра шкіл і народної освіти Карпатської України Августина Штефана та А. Швайцера. Репродукції робіт Сімянціва можна знайти в журналі «Нотатки з Мистецтва».

Праці Валентина Сімянціва зберігаються у Нью-Йоркському відділенні УВАН, в Українському музеї в Бавнд-Бруці, в Українському інституті Америки в Нью-Йорку та приватних колекціях.

Третього грудня 1965 р. у Вашингтоні у Шератон-Парк відкрилася виставка «Великого східного нумізматичного товариства». Був на цій виставці і український відділ — збірка доктора Юрія Подлуського…

У вітринах лежали експонати, оздоблені дорогоцінним камінням, золотом. Скрізь в уніформах ходила сторожа і пильно приглядалася до гостей — щоб хтось із них не вкрав коштовності. Валентин Сімянців разом із товаришами лише ковзнули поглядом по вітринах із чужинськими орденами.

Шукали те, що було дороге серцю. І ось…

Стримати зворушення було важко. На столах лежала українська історія — «без золота і діамантів». «Терпіння і кривава наша слава…»

«Скільки заслужених грудей не оздобили ці відзнаки, — писав Валентин Сімянців, — тих, хто відійшли, не знаючи, що їм та честь належала.

І хто їхні імена, хто їхні могили сьогодні покаже?

Чи є хоч якийсь хрест, що відзначує місце, де спочиває Ненагороджений Герой?»

1948 року Сімянців часто зустрічався з генерал-полковником Михайлом Омеляновичем-Павленком. Зрозуміло, згадували про Зимовий похід. На прохання колишнього командарма і почав писати Валентин Сімянців спогади про Зимовий похід.

Писав — і перед ним знову оживали побратими. Встав із могили і Михайло Звоник, який під час звільнення Тульчина на початку травня 1920 року отримав чотири кулі — «за всіх нас дістав». Встали богданівці Расич, Гриць Українець, Шапар, Терешко, Балакшій, Ярмак, хорунжий Бубон, поручник Шенгур, встали й інші товариші, обтрушуючи землю… І сотенний 4-ї сотні полку Чорних запорожців Бурба, який водив своїх козаків в атаку легко і бравурно.

Згадав Валентин і медсестру Анет із відділу поворотного тифу, яка сховала його зброю і одяг — щоб більшовикам не дісталися. І лікарів Шапіро та Чекардековича з Тираспольського військового шпиталю, які намагалися повернути Валентина з того світу. І медсестру Марію з відділу плямистого тифу, з якою подружилися, а як стало легше, то і кохалися…

А як забути Василя Бушанського, який врятував йому життя в Умані у січні 1920 року? Чи справедливого та дотепного Андрія Паська?

Грюкав чобітьми у пам’ять і червоний командир Тираспольського охоронного батальйону Аґєєв. Він мав «вигляд не так командирський, як кацапський, — писав Валентин у «Спогадах богданівця», — (і) часто розсвічував огонь ненависти в (моїх) очах, і ніж… сам розкривався в кишені».

Пригадав Валентин і більшовицькі облави на залізничних станціях і немилосердну лайку червоних й оте: «Всє ви, сволочі, патєрялі дакумєнти».

Споминав вдячно і добру, хоч і язикату, тітку Настю з-під Козятина, яка виявила до нього стільки тепла своєї душі… («Тіточко Насте! Оце, пишучи, пересилаю Вам через океан мою щиру подяку і не забуду Вашої доброти ніколи»).

Пригадав слобожанець і вдову, в якої зупинився з товаришами на нічліг, та її чотирьох дочок, які всі, разом із матір’ю, навчилися стріляти з обріза — щоб оборонити себе від напасників.

Згадував і балакучу Сару, з якою, обійнявшись (щоб не замерзнути), їхали у Бердичів на відкритій платформі товарняка. І вона, в холод, розстібнула свій кожушок, і пригорнула його, завошивленого, до себе — лиш би не задубів на морозі.

А хіба забудеш сповненого надій богданівця, з яким шукали рідну частину восени 1919 року? Юнак, незважаючи на трагічний стан рідного війська, був повний надій і не захотів повертатися додому, хоч і минав рідні околиці.

Дістав із пам’яті Сімянців і дорогий образ товариша — Юрія Городянина-Лісовського (Юрія Горліса-Горського), який випросив у нього липову посвідку про звільнення «красноармєйца» В. Сімянціва з 45-ї совєтської дивізії, а потім використав її, влаштувавшись на роботу в міліцію в Кам’янці — щоб виконати завдання отамана полку гайдамаків Холодного Яру…

Не забув і двоюрідного брата Юрія — командира Богданівського полку Армії УНР Павла Городянина.