Багряні жнива Української революції - Коваль Роман Миколайович - Страница 96

Вранці 17 лютого в селі Загородник, що поруч з Ірклієвом, Петро Дяченко вишикував полк. Виїхав перед фронтом «та, як завжди, жартами, з’ясував необхідність повороту. З похиленими головами рушили козаки на захід. Не чути стало ні пісень, ні жартів… Селянство також поділяло смуток козаків… в усіх селах, де проходили, чути було: «Покидаєте нас?..»

Перейшовши 18 лютого Дніпро, знову опинилися на Холодноярщині. Армія верталася тими ж дорогами, по яких вже йшла, — щоб забрати всіх хворих та поранених старшин і козаків, яких залишила у селах під опікою добрих людей.

Разом із холодноярцями лицарі Зимового походу відправили в Мотриному монастирі «хвалебний Богові молебень за щасливий похід у центр України» та панахиду за загиблими і померлими старшинами й козаками.

І армія широким фронтом рушила — через Уманщину — на південь…

Настав квітень 1920 року. Армія Омеляновича-Павленка, що вже п’ятий місяць воювала у відриві від українського уряду, не отримуючи від нього жодної допомоги, дійшла до критичної межі… Не маючи набоїв і снарядів, вона 14 квітня підступила до міста Вознесенська, в якому червоні зосередили колосальні запаси зброї та спорядження. Бій за Вознесенськ мав вирішити долю української армії.

І це місто треба було взяти багнетами та шаблями…

Перед боєм, 15 квітня, сотник богданівців наказав козакам скласти всі набої на купу. Валентин мав вісім, а коли поділили порівну, йому дісталося лише три патрони.

У головній битві за Вознесенськ слобожанцю не пощастило взяти участі, бо отримав завдання зв’язатися з Київською групою Тютюнника і передати повідомлення, що запорожці пішли в атаку. І все ж невеликий відділ Сімянціва не прожив цей день марно: козаки розігнали більшовиків, які вивозили зі складів набої, гранати і гарматні стрільна. Захопили їхній обоз та ще й відібрали кулемет…

Взагалі зброї у Вознесенську захопили стільки, що не могли її всю забрати. Тож закликали хліборобів із навколишніх сіл, щоб негайно приїздили по рушниці до Вознесенська. І ті жадібно кидалися на зброю. Скрізь чулося радісне:

— Ну, тепер тримайтеся, товарищі! Годі вам стріляти, а нам дивитись!

Спочивши три дні у Вознесенську, полк Чорних запорожців вирушив на допомогу повстанцям Ананьївського повіту, які піднялися на відкриту боротьбу проти більшовиків.

«У пам’яті залишилися сумні-сумні картини спалених сіл. Стояли димарі, благально про помсту поминаючись над купами обгорілих решток хат. Переїздили вулицями, і де-не-де видно було людей, що, зігнувшись, перегрібали чорні купи з надією, може, хоч щось знайти в тих румовищах… Оповідали — село запалили, а людей, що ще там були, зігнали на вигін. Залишили дивитися, як їхнє добро поїдав вогонь. І большевики чекали, поки вогонь з’їсть до решток вікову працю. Ще й допомагали страшній стихії вогню там, де вона — та стихія, ніби страхаючись свого ганебного діла, хотіла виявити милосердя й оминала якісь хати…»

Бої з більшовиками не забарилися. Спалені села тільки додали люті чорним запорожцям…

Зимовий похід закінчився для Валентина Сімянціва в селі Писарівці 6 травня 1920 року.

«Пізніше, з роками, як розгублювалися друзі… росла туга — жаль за тим всім, чого було так повно тоді», — отак закінчив свої спомини «В Зимовому поході» Валентин Сімянців зі Слобожанщини, нагороджений, як й інші учасники цього історичного походу, орденом Залізного хреста.

Улітку 1920 року Валентин нарешті зустрівся зі своїм братом Олексою, про якого нічого не знав від 1918 року. Виявилося, що той в інших частинах української армії повнив свій шляхетний обов’язок перед Батьківщиною.

А закінчилася для них боротьба у листопаді 1920 року за польськими дротами у Пикуличах під колись українським Перемишлем…

У Перемишлі, у військовому шпиталі, Валентина прооперували — не давала спокою грижа, яку він заробив у Катеринославі, закочуючи до вагонів гармати. Післяопераційний період ускладнився хворобою Боткіна. Він став «жовтий, як цитрина».

Прогулюючись якось шпитальним двориком, зупинився біля гурту реконвалесцентів. Були тут і більшовики, і поляки, й наші. Мирно згадували часи, коли «один одному розбивали голови».

Раптом до Валентина підійшов червоноармієць. Він пильно-пильно приглядався. Всі на нього звернули увагу. Вмить урвалася спільна балачка.

— Он! Точно он! — хвилюючись, вимовив чолов’яга.

— Я — то я, а що далі? — відповів Сімянців.

— А Тульчін забил?!

— Тульчин забути не забув, але нащо це?

І тут більшовик розповів про бій біля криниці в Тульчині.

— Я ж просіл тєбя добіть — а ти нє добіл. А тєпєрь я как рєшето.

І почав демонструвати дірки в тілі та голові. Та ще й перерізаний шаблею язик. І згадав Валентин той день…

Було це 1 чи 3 травня 1920 року. Тоді сотник Соловйов вислав попереду Богданівської сотні роз’їзд на чолі з поручником Шенгуром. Був у тій групі й Сімянців. Він і Гриць Українець їхали на сотню кроків попереду стежі. Насторожено розглядалися, чекаючи з-за кожного кута більшовицького «привітання». Та й самі готові були щохвилини привітати гарячими «гостинцями» ворога. Вже в Тульчині, перед майданом, стали, чекаючи своїх. Бачили, як із протилежного боку майдану, від хати до хати, перебігають червоноармійці.

Хоч козаків було менше десяти, поручник Шенгур наважився на атаку.

— Вперед! Слава! — гукнув він.

І першим вихопився на майдан.

Густим вогнем зустріли більшовики ріденьку лаву. Одразу впав Роман Звоник і його кінь, інші ж «одприснули за хати».

Тут підійшла богданівська піхота. Знову спалахнув бій — іще запекліший. Більшовики опирались недовго…

«Звоник ще говорив. Мав чотири кулі в собі. Багато куль мав і його кінь. За всіх нас дістав… І хоч казали ми Звоникові «до побачення» і «не журись», та до вечора він не дожив».

Червоних наздогнали за садком, коло криниці. Розпашілі, вони жадібно пили воду.

Тут і почалася січа… Багато полягло тут москалів…

Після бійки Валентин вертався через побойовище повз криницю. Все було встелено трупом. Раптом піднялась голова:

— Дабєйтє, таваріщі, — ледь вимовив поранений і знову вкляк до землі.

Валентин пройшов мимо…

І ось тепер вони знову зустрілися, у Перемишлі, у шпиталі…

І хоч Валентин був «жовтий, як цитрина», червоноармієць впізнав його… Говорив він погано — адже мав порізаного язика. Валентин так і не зрозумів, дякував йому більшовик чи дорікав.

Валентин, як і його товариші, сподівався на «продовження початого». Тож і вирішив він здобути насамперед військову освіту. Командування скерувало його до Державної спільної юнацької школи, яку він закінчив 1923 року, склавши всі іспити. Та, не дочекавшись, коли оформлять документи про підвищення у званні, покинув Польщу і нелегально перейшов чехословацький кордон. У Подєбрадах у господарській академії навчався вже його старший брат Олекса.

Кілька слів про нього. Народився він 9 березня 1893 р. у Великому Бурлуці. 1910-го закінчив двокласну школу, а 1914 року — Олександрійську вчительську семінарію. «Того ж року був мобілізований москвинами і відправлений на службу до Петербурга», — писав він у своєму «Короткому життєписі». 15 лютого 1916 року закінчив 3-тю Петергофську школу прапорщиків. Наприкінці 1916-го потрапив у дієву армію. На фронті пробув до кінця 1917 року. «Наприкінці 1917 р. приїхав додому, а… 8 квітня вступив добровільно в Українську армію, в якій і був весь час без перерви, аж до інтернування армії поляками року 1920 листопада 22».

Перебував у таборах Пикуличі, Вадовиці, Стршалково.

На початку липня 1922 р. Олекса «втік від ляхів до Чехословацької республіки з метою продовжувати освіту». 20 вересня 1922 р. вступив на матуральні курси, а 20 липня 1923 року отримав свідоцтво про середню освіту. Ще 16 липня 1923 р. написав прохання прийняти його до Української господарської академії. І був зарахований на технологічний відділ інженерного факультету…