Багряні жнива Української революції - Коваль Роман Миколайович - Страница 82

Семен Васильович Харченко-Харчук народився 1886 року в селі Мордин Війтівецької волості Летичівського повіту Подільської губернії (тепер с. Прилужне Хмельницької області). Батьки його були хлібороби. Мали три десятини землі. Хоч і потрібен їм був помічник на господарстві, та все ж сина вирішили вивчити на вчителя: 1908 року Семен закінчив учительську семінарію. Вчителював у с. Гнатівці Летичівського повіту…

За своє життя Семен Харченко воював у складі кількох регулярних армій: царської, Армії УНР, Красної… Брав участь він і в Другому зимовому поході Української повстанської армії Юрка Тютюнника 1921 року. А найбільше уславився як отаман.

Безпосередній начальник Хмари у 1922 році, отаман Подільської повстанської групи Яків Орел-Гальчевський так оцінював свого підлеглого: «Хмара був мрійником, закоханим у традиції минулої козаччини. Мав тенденції зарозумілості. Був трохи хвальком, любив і добре випити… Був патріотом, готовим на смерть. Був відважним, а при тому товариським… Жив більше почуваннями, ніж розсудливістю… Хто йому імпонував, до того він був… дисциплінований; але якщо Хмара кого не любив, то заховувався виклично, хоча б це був і його зверхник».

А ось свідчення козака кінної бригади Хмари, який таємно інформував отамана Подільської повстанської групи Орла про ситуацію в загоні: «Грабункових вчинків у відділі не було. Хмара мало обережний, на постій вибирає невідповідні місця. Вночі в незнанім терені орієнтується слабо й часто блудить. Це спостеріг сотник Карабчевський і тепер завсіди сам веде відділ. До Орла Хмара ставиться з пошаною».

А ось оцінка більшовиків: «Хмара — ідейний керівник бандитизму в Летичівському повіті… Банда добре обходиться з населенням і не грабує».

Начальником штабу в 4-й кінній бригаді сотника Хмари був Микола Платонович Карабчевський. Хочу і про цього достойного чоловіка сказати кілька слів. Народився він 1897 року в родині царського генерала. Жив у Києві на Малій Володимирській. Закінчив Володимирський кадетський корпус та військове артилерійське училище. Вже в чині поручника Карабчевський із відзнакою закінчив Київську консерваторію.

Сотник Карабчевський мав надзвичайну інтуїцію, він завжди знав, «коли буде бій, а коли пройде день спокійно».

«Сотник Карабчевський чув себе українцем, але говорити по-українськи лише тепер учився. Була це людина висококультурна — ідеаліст, надзвичайно чесний та відданий ідеї української самостійності», — так оцінював його отаман Подільської групи Яків Орел-Гальчевський…

7 серпня 1922 року Гальчевський, Хмара і Голюк на чолі півтори сотні кіннотників несподівано увірвалися до повітового міста Летичева. Більшовики після короткої стрілянини розбіглися.

Цитую більшовицький документ: «О 5-й годині біля будинку волвиконкому робив огляд банди сам Гальчевський, (який був) у формі червоного командира полку з орденом Червоного прапора… У місті розклеєний Наказ № 1 по Червоній Армії, розташованій на території Подільської губернії, де (Орел) вимагає негайного переходу військ на бік повстанців і вбивств комісарів, комуністів і краскомів, які наче 5 років вже розорюють рідний край (Україну)».

Під час штурму допру, оточеного шестиметровим колючим дротом, повстанці зірвали двері. Охорона була нещадно порубана.

«В одній кімнаті була «мордовня», — описував побачене Яків Гальчевський. — На цементовій долівці крові, як у різні: стік крові провадить рівчаком у кут — на стінах плями крові, присохлого мозку. Всюди валяються шматки волосся зі шкірою, (шматки) шкіри з вирваним м’ясом, зуби, сухі очі, видовбані загостреними чайними ложечками; повиривані нігті, повиломлювані пальці, обрізані вуха, носи…

З огидою виходимо з цієї різні людей… Відчиняємо двері навпроти. Тут сиділо душ 10 людських істот, різного віку — чоловіки і жінки. Одна була з малою дитиною. Нічого не питаємо, хто вони, звідки, за що сидять. Хутчій кажемо їм іти на волю. Даю наказ випровадити до «бойні» 8 чекісток і чекістів та негайно розстріляти: їхня кров змішалася в ринштоку з кров’ю їхніх жертв…»

На зиму повстанці Хмари і Гальчевського з України, окупованої росіянами, мусили вертатися в Україну, окуповану поляками. Щоб навесні знову повернутися на рідне Поділля.

5 березня 1923 року Яків Гальчевський призначив отамана Хмару командувачем Подільської повстанської групи. Зберігся наказ про це призначення: «Підполковнику Хмарі-Харченку. Наказую Вам вступити в командування повстанськими загонами і організаціями на Поділлю в межах 8 північних повітів. Ви є репрезентант ідеї і уряду У.Н.Р., а у військовім, судовім і адміністративнім відношеннях користуєтесь правом командира корпусу. В боротьбі з московською окупаційною владою керуватись інтересами Батьківщини і законами У.Н.Р. Наказую: своїх підлеглих пройняти духом точного і безрозсудного виконання наказів… потрібно уміти поступитись інтересами свого «я» перед інтересами свого народу. В боротьбі з окупантом ні перед чим не зупинятись. Командувач повстанськими загонами і організаціями Правобережжя полковник Орел-Гальчевський…»

У квітні 1923 року організаційні групи знову перейшли Збруч: відділи Івана Трейка і Оверка Куровського подалися на Київщину, колишнього члена Центральної Ради Луки Костюшка — на Волинь, а Гальчевський і Хмара на чолі двадцяти добре озброєних чоловік з’явились на Поділлі…

Отамана Хмару арештували в Кам’янці-Подільському 15 березня 1924 року. Його «вів» начальник контррозвідки Подільського губернського ҐПУ Галицький (насправді Ґаліцкій), який дотримувався принципу, що для його контори «дорожче зробити з ворога приятеля, як знищити»…

Хмара сидів у камері № 6.

Далі цитую з книги Юрія Горліса-Горського, який у той час також перебував у тюрподі («тюрємном подотдєлє»): «Камера № 6. Стіни вогкі. Дві стіни до половини мокрі. Заґратоване вікно, ззовні закрите цілком дощатим щитом, пропускає трішечки світла — (але) ніколи світла. Проти вирізки, через яку дозорці глядять у камеру, — голий тапчан. У куті смердюче відро…

Двері відмикалися тричі. Рано дозорець забирав відро-«парашу» і подавав півфунтову пайку хліба та бляшанку чистого окропу. На обід щодня подавав ту саму бляшанку ріденької пісної зупи зі стухлого пшона. Ввечері — знову бляшанка окропу.

Хліб з’їдався відразу, не заспокоюючи голоду. Від пшонки бурчало в роздратованому шлунку. Дужий організм вимагав їжі! Хмара чув, як із кожним днем падав на силах. Все довше пролежував (він) на тапчані, гамуючи думками крик голодного тіла…»

Одного ранку вартовий Арбузов замість бляшанки з протухлим пшоном приніс розкішний сніданок у посуді ресторану «Уніон». Найкращі наїдки… Білі серветки… Кава з лікером… Дорогі папіроси і сірники… Дозорці були незвично ввічливими… Хмара був вражений…

Такими ж розкішними були і обід, і вечеря…

Так продовжувалося з тиждень.

Одного разу Арбузов, зайшовши до камери, мовчки забрав коробку з папіросами, сірники і кавалок білого хліба, який залишився від вечері, забрав книжки, газети та лампу…

І знову — гливкий чорний хліб. Знову смердюче стухле пшоно…

У депресії проходили дні й ночі. Страшенно хотілося їсти. Голод панував над усіма почуттями. Все частіше згадував Хмара обіцянки Галицького за «щиру співпрацю» зі слідством звільнення із цієї жахливої в’язниці. Думки про «співпрацю» змінювали мрії про втечу… Але як втекти?!

До 8 серпня 1924 року Харченко-Харчук перебував в повній ізоляції — як «секретно заарештований». Щоправда, до нього в камеру підсаджували на кілька годин тих, кого мали розстріляти. Їхні муки повинні були «в правильному» напрямку впливати на Хмару. Двічі і його виводили на розстріл, але лише щоб полякати. Так на його очах розстріляли подружжя вчителів Онищенків — Катерину і Андрія (за те, що переховували повстанців). Потім приклали холодну цівку до потилиці… І за мить казали йти на допит.

Хмара впав у глибоку апатію… «Коли кінчилося піврічне заточення в тюрподі, в камері № 6 вже не було отамана Хмари, душа якого горіла величною ідеєю, який в ім’я неї з одвертими очима йшов назустріч небезпеці й смерті, який у боротьбі і крові шукав ліків на біль за долю Нації, — свідчив Юрій Горліс-Горський. — Його вбила тиша, темрява, голод, щовечірнє нудне дожидання смерти…» Хмару, хороброго чоловіка, який не боявся смерті, чекісти зламали.