Багряні жнива Української революції - Коваль Роман Миколайович - Страница 53

Коли частини Січової дивізії стрункими рядами пішли вулицями Бердичева, радості та здивуванню «не було меж». Раділи українці, чудувалися євреї. Збуджена юрба довго йшла за колоною, проводжаючи її аж до самих касарень на Лисій горі…

Знову почалася муштра. Святковий настрій козацтва підупав. «Коли ж до Київа?» — питав себе кожний.

Нарешті настав і цей день…

Майже на кожній станції — юрби народу, які зустрічали потяг могутніми вигуками «Слава!» Всі вже знали, що це українське військо їде визволяти рідний край. На деяких станціях відбувалися зворушливі зустрічі — батька з сином, брата з братом…

Поляки делікатності не виявили і увійшли до української столиці першими.

Союзне польське військо справило на киян велике враження. Гарно одягнені та озброєні жовніри йшли вулицями з музикою та в повному ладі. Мешканці зустрічали їх радісно. Особливо раділи місцеві поляки, які, почепивши на одяг національні стрічки, кидали квіти і кричали: «Нєх жиє Польська!» «На українців дивились (вони) з презирством… — свідчив Юрій Руденко. — (І) казали, начебто Київ — старе польське місто».

Січовики до Києва приїхали надвечір 9 травня. Їхні ешелони загнали на запасні колії станції Київ-Товарний.

Урочистий вступ військ УНР у столицю було призначено на ранок.

У ніч проти 10 травня мало хто з козаків спав. Коли перше проміння сонця освітило золоті бані Києво-Печерської лаври, в ешелонах вже всі були готові й чекали сурми.

У цей час вздовж одного з потягів 6-ї дивізії йшла старенька жінка. Вона шукала свого сина. Питала у кожному вагоні. І ось нарешті почула… Один стрілець відповів, що знав її сина, разом служив із ним на панцернику, та минулого року його забито. Стрілець намагався цю правду сказати якомога делікатніше…

Для матері це була страшна правда. Вона впала на коліна, довго плакала, й тільки губи її беззвучно шепотіли слова молитви. Потім вона заспокоїлася й, простягнувши руки до неба, слабим старечим голосом промовила:

— Боже милий, сердечний, ти відібрав від мене мого сина, одну мою надію й втіху в старості, але я не скаржуся, бо щаслива, що син мій загинув у боротьбі за рідний край, за його волю. Боже, дякую тобі за це.

Сльози покотилися з її очей. Ридаючи, вона впала на козацькі руки. В цю мить заграла збірку сурма, й стрільці мусили лишити стару жінку на самоті зі своїм горем…

Київ зустрічав українське військо «так, як зустрічає батько свого сина після довгої розлуки», — стверджував козак 6-ї Січової дивізії Юрій Руденко.

У багатьох киян наверталися сльози радості. Шлях, яким йшли січовики, був всуціль встелений квітами. Одягнені козаки були не гірш за поляків — всі в зелених френчах, шоломах, гарно озброєні…

Сонце заливало теплом і світлом Хрещатик, по якому серед киян поволі сунула польська піхота й кіннота. Ось і важка познанська артилерія, а он із Прорізної лавиною суне полк кінноти.

Повільний крок коней, брязкіт, сонячне світло, новенький одяг польських уланів — все це впливало «як гіпноз на юрбу, що призвичаєна до різноманітно одягненого й обдертого большевицького війська. Але юрба мовчить!» Тільки час од часу чути радісні вигуки.

Усі дивляться на кінець колони, що проходить вулицею. Й ось раптово здалеку почувся крик. Він ширився, розкочувався і розливався по всьому Хрещатику. Нарешті крик переріс у радісний гук народу — це на Хрещатик вийшли перші українські частини.

«Що було далі, я собі уявляю, як у сні… — згадував вояк 6-ї Січової дивізії Сергій Павлінський. — Всі наші гармати, коні й ми були в квітках. В наші ряди вдиралися цілком незнайомі люде, обіймали нас, цілували, плакали й простягали до наших рук квітки. Не було серед нас чоловіка, який би не мав їх. А скільки радісних зустрічей: там наречена обіймає шию молодого хорунжого, який весь червоний від радості й сорому, що його обнімає дівчина перед стрільцями… Далі старенька мати з плачем обіймає сина — стрункого молодця. Куди не подивися — радісні обличчя. А вітер, граючи, повіває шитим золотом дивізійним прапором і далеко розносить радісну пісню визволення й перемоги над червоним ворогом».

Ось вже й Міська дума. Якісь офіційні особи вітають українське військо, щось промовляють… Парад на Софіївській площі приймав Головний отаман Симон Петлюра. Всі навколишні будинки «в цей великий день» були прикрашені жовто-блакитними прапорами. «Весь Київ радів, — згадував учасник події Юрій Руденко. — На вулицях було стільки народу, що припинився рух трамваїв та візників, вся ця лава людей сунула в напрямі до Софіївської площі. Лиця у всіх були радісні, світлі, кожний відчував це свято. Парад почався о 12.30 годині». Пройшов він під вигуки: «Хай живе Самостійна Україна та її військо!»

Після дефіляди колони рушили на Печерськ. Назустріч українському війську лунало: «Слава!» Населення бігло й за колоною. Кияни тріумфували. Здавалось, «що цілий світ святкує день визволення та перемоги… що настав час визволення Батьківщини й що сонце правди зася(я)ло ясним полум’ям над змученою, всею в крові й сльозах Україною».

60. Мовчати було неможливо

В один із спекотних днів липня 1920 року українська частина перейшла на правий берег Дністра, де їй наказано окопатися.

Про ворога вже два дні не було нічого чути.

Нараз козаків, що ніжилися на сонечку, розбудили далекі стріли. Гримало за селом, що розкинулося на лівому березі Дністра — якраз навпроти їхньої позиції. За півгодини все стихло… Коли раптом стрілянина зчинилася в самому селі.

Козаки схопилися за рушниці. Пильно вдивляючись, вони намагалися збагнути, що ж там відбувається, хто з ким б’ється… Ось із села в напрямі Дністра вибігло кілька людей. За ними, виблискуючи шаблями, мчала кіннота. Наздогнавши їх, вершники почали рубати.

Мовчати було неможливо — козацький кодекс честі підказував стати на бік слабших. Отож, не розібравшись ще як слід, командир застави промовив:

— Приціл 10, по кінноті вогонь!

Кулемет і рушниці швидко відігнали кіннотників. Сховавшись за першими хатами, вони спішилися і почали гатити в бік застави. Тим часом двоє врятованих від шабель вибігли на берег. Тепер вже можна було розгледіти, що це жінка і чоловік у польській військовій уніформі. Чоловік похапцем роздягнувся і кинувся у дністрові хвилі. Жінка ж бігала по березі та голосила. А у воду зайти не наважувалася.

— Пане сотнику! — звернувся раптом до командира молодий вродливий козак із Полтавщини, якого всі любили за веселу вдачу. — Дозвольте врятувати жінку.

— Помагай Біг! — відповів старшина Іван Зваричук.

Демид одразу схопився і побіг за горбок, де стояв віз, відпряг коня, роздягнувся і кинувся з ним у річку. За дві-три хвилини він уже був на тому боці. Посадовивши жінку верхи, завів коня у воду і поплив поруч.

Щоб врятувати товариша і його супутницю, козаки посилили вогонь по ворогові, який ховався за сільськими хатами та клунями.

Отак під градом куль з обох боків втікачі перепливли річку. Ще якась мить — і Демид із жінкою вже плигнули в окопи застави.

Якийсь час панночка приходила до тями… А потім розповіла про нещасливу долю їхнього відділу, вщент розбитого більшовиками… Дівчина виявилася полькою, сестрою-жалібницею. Раптом, спам’ятавшись, вона з почуттям мовила:

— А де ж мій спаситель?!

Їй мовчки показали на Демида, який вже сидів за кулеметом і посилав «товаріщам» сталеві «гостинці».

Панночка кинулася до нього. Вона хотіла вхопити руки, щоб вдячно поцілувати їх. Демид обернувся і спокійно, наче нічого не трапилося, подивився на неї і сказав:

— Богу дякуйте, а не мені, сестро! Те, що я зробив, — це обов’язок кожного козака, якої б армії він не був… — А потім, чогось соромлячись, додав: — Вибачте, але, правду кажучи, ваш жовнір за українку не ризикнув би своїм життям…

61. «Серце козацьке рвалось вперед»