Багряні жнива Української революції - Коваль Роман Миколайович - Страница 41

До церкви ледь проштовхалися — така сила людей зібралася там. Посеред церкви на ряднах лежало «чотири мерці в білих штанях, умиті, причесані, руки складені на грудях». Несподівано Мочарний побачив ще одного. П’ята жертва вчорашнього бою лежала трохи осторонь.

Майже хлопчик…

Мочарний наблизився і побачив, що сорочка покійника, пошита із зелених обмоток, залита кров’ю, що місцями запеклась і висить шматками. А він — як немовлятко: обличчя таке лагідне, ніби посміхається й каже: «Вибачте, я тут скраєчку… Я не такий чистий, як ви, але я не винен, що мене принесено сюди таким».

Зайвий…

«Для чотирьох знайшлась у селян чиста білизна, а для п’ятого вже не спромоглись…»

Панотець запитав імена покійників, йому кивнули на аналойчик, де лежав папірець. Почалась панахида. Урядовці-інформатори заспівали заупокійну молитву українською. Дещо здивований священик почав їм наслідувати.

Селяни ж тяжко зітхали і побожно хрестилися.

Поминальні співи завжди наводять на душу смуток, а тут тяжка туга огорнула Мочарного й переляк увійшов до його серця — ніби боявся він колись опинитися на місці отого «зайвого»…

Мочарний сам собі дивувався, адже за чотири роки війни він «і не таких мерців бачив, бачив, як люде гнили по ярах, без усякого похорону, бачив розкидані кістки людські, й не так боліло серце». А тепер, правду казати, дуже боліло… Чому п’ятий не в білій чистій сорочці?!

— Ще молимось про упокоїння рабів Божих воїнів, за Вітчизну життя своє положивших: Платона, Пилипа… Платона, Пилипа…

Панотець здивовано оглянувся, шукаючи допомоги, — адже він п’ятьох козаків проводжав в останню путь, а в записці, яку взяв з аналойчика, було записано тільки два імені… «Невже не знаєте?» — казали очі священика.

— Господь знає їхні імена, — підповів Мочарний.

Служба продовжувалася…

Скінчили Євангеліє. Після паузи панотець несподівано щемно запитав:

— Козаки, звідки ви?.. Пощо прийшли ви в наше бідне село й облили своєю кровію наші поля?.. Вони не скажуть, не можуть… а ми… ми не знаємо… Але ми бачимо, що вони зробили, бачимо, як вони любили нас і неньку-Україну!..

«З яким жалем, з якою розпукою сказані були ці слова!»

І враз вся церква заридала вголос.

Такого плачу Мочарний ще не чув — ні до, ні після цього випадку. І сам панотець «так розплакався, що й промови не кінчив, а лиш махнув рукою, щоб ми співали…»

Коли вийшли з церкви, було вже темно. Домовин так і не зробили — нема цвяхів, і все. Тож покійників поклали на вози в солому. Процесія рушила до цвинтаря. Хоч пора була пізня, людей зібралося неймовірно багато — здавалося, що все Городище тут: і старі, і малі, і жінки, і дядьки. Так, власне, й було: все Городище зібралося провести в останню путь невідомих вояків.

«З церкви забрано все світло. Дивно освітлюється горб, по якому вниз плила юрба. І тихо, тихо… Деколи клацне ярмо…»

Попереду процесії співав сільський хор:

— Святий безсмертний, помилуй нас…

— Ой, помилуй нас, — зітхнула старенька, чіпляючись за люшню, аби не лишитися позаду.

Ось і цвинтар. Зупинились коло широкої й неглибокої могили, вимощеної дошками. З підвод почали зносити покійників на траву. Один з інформаторів частини, яка ховала невідомих козаків, Романченко, почав прощальну промову. Його слова викрешували з очей селян сльози розпуки. На цвинтарі Городища воістину було «надгробне ридання».

Але ось промовець, не втримавшись, зачепив когось із командирів — адже, дійсно, хтось мусив відповісти за таку недбалість: хлопці віддали своє життя за Україну, а через чиюсь безвідповідальність імена козаків не були навіть занесені до реєстру особового складу частини.

У відповідь один із штабних старшин обурився і російською, незважаючи на присутність священика, вигукнув:

— Чьорт знаєт что такоє! Такой рьов паднялі. Да скоро пєрєстанєт он ґлотку рвать?

І наказав прискорити похорон…

Останнім у могилу поклали того, в зеленій сорочці. В поспіху поклали його абияк, обличчям до стіни.

– І ти, брате, свідчитимеш там більш усіх про ту неправду, що робиться на землі, — звернувся до нього Романченко…

З другого кінця покійників уже прикривали дошками. Залишилось покласти ще дві дошки — над неприкаяним п’ятим козаком у зеленій сорочці.

Нараз у могилу зіскочив якийсь дядько і мовчки повернув отого п’ятого обличчям до свого товариша. Так ліпше їм буде лежати.

Спасибі тобі, дядьку!

«Звідки ж вони?» — ця думка не давала спокою Мочарному і його товаришам. Скільки не перепитували вони, нічого певного не дізнались. Лише Івасюк сказав:

— А ще видають ріжні накази і балакають про пенсії вдовам… Ой припечуть їм на тім світі за таку недбалість…

За тиждень Мочарному довелося знову бути в Городищі. Його потягнуло ще раз глянути на могилу невідомих лицарів.

Дивиться — а гріб запався… Навкруги жовтіє притоптана глина, й тільки. Інші могили вквітчані, на них дерев’яні чи камінні хрести… А тут…

«Ніщо не свідчить, що тут спочивають найкращі діти свого народу, які з великої любови до нього віддали все, що мали! — написав у своєму спогаді 5 грудня 1922 року урядовець 2-ї пішої дивізії (колишньої Запорозької Січі Юхима Божка) Мочарний. — Простіть, брати! Пером вам земля! Може, навесні сердобольний селянин підправить ваш гріб, селянка посадить корч любистку або червону калину, а старенький панотець, певно, не омине козачої могили, могили невідомих лицарів».

44. Подвиг Євгени Вовкової

На жаль, ми майже нічого не знаємо про неї. Лише про подвиг, який, мов блискавиця, осяяв горизонт часу і докотився в майбуття…

Липень 1919 року.

Черговий на залізничній станції Фастів отримав повідомлення, що від Липовця рухається ешелон більшовицьких вояків, які відступали під натиском козаків подільського отамана Ананія Волинця. На допомогу своїм червоне командування перекинуло бронепотяг, який вже стояв у поготівлі на станції Фастів, чекаючи команди рушати до Липовця.

У цей день на станції чергувала Євгена Вовкова, учасниця місцевої «Просвіти». Ціною власного життя вона вирішила не допустити з’єднання ворога: Євгена дала зелене світло більшовицькому бронепоїзду, що поспішав на допомогу здеморалізованим московським окупантам.

Загуркотіли на рейках важкі колеса, грізно поглядали врізнобіч смертоносні жерла гармат і скорострілів.

Але не судилося їм більше сіяти смерть та руїну в нашому краї: за 4 версти від Фастова велетенська броньова маса, яка вже мчалась на всіх парах, зіткнулась із ешелоном, повним московського воїнства, що тікало з Липовця. Потужний вибух струснув околиці. З чорними клубами диму відлетіли до пекла російські душі.

Розлючені більшовики одразу ж кинулись шукати винуватця. За чверть години всі шляхи та виходи біля станції були вже перекриті червоноармійцями. Зрозумівши, що через ворожий кордон не прорватись, Євгена витягла револьвер.

Постріл обірвав молоде українське життя…

Озвірілі «визволителі» здерли одяг із героїні та брудними чобітьми топтали її молоде і чисте тіло…

Скільки вже минуло часу від проголошення у 1991 році незалежної Української держави! Здавалося, достатньо часу, щоб увічнити пам’ять героїчної просвітянки, яка, прагнучи наблизити перемогу, пішла на самопожертву… Та ні, ім’я Євгени Вовкової забуте, воно нічого не говорить сучасному пересічному українцю.

Чи дивуватися такій несправедливості?

Дивуватися, безперечно, можна — адже будь-яка повноцінна нація занесла б ім’я такої славної дочки до пантеону національних героїв. І діти вивчали б її біографію у школах. І зростали б на її прикладі героїчного служіння Батьківщині.

Та чи варто чудуватися нам, українцям, які добре знають ціну гучно проголошеної 1991 року Української держави? Напевно, не варто, адже в Україні панують нащадки тих, хто загинув у залізничній катастрофі під Фастовом, нащадки — кровні чи «духовні» — тих, хто топтав біле тіло української козачки.