Багряні жнива Української революції - Коваль Роман Миколайович - Страница 39

Михайло не чекав такого розвитку подій.

— Що ти робиш, божевільний?! — крикнув він.

— Нічого, — відповів Яків урівноважено, ніби нічого й не сталось. — От завтра нашию на шликові хрестика білими нитками.

Присвітивши електричним ліхтарем лице забитого, почали наздоганяти передніх. Дорогою суперечка не втихала.

— То з якої пори ти став таким хоробрим козаком, що розстрілюєш беззбройних людей?

— Перестань! Ось краще зостанови ще одного шановного пана — сотника, якого не тілько мені, але й тобі приходилось бачити ще не так давно в Запорізькій дивізії.

— Невже?!

— Ось йди подивись.

За хвилину Михайло наздогнав конвой, зупинив сотника і запитав:

— Ви були в запоріжцях?

— Був, — сумно відповів той.

— А що ж заставило вас зрадить Батьківщині, пане сотнику? — лиховісно запитав, підійшовши, Яків.

— Признаюсь вам одверто, що зробив велику помилку через те, що втратив всяку надію на Україну. Гадав, що денікінська влада зуміє збудувати мир та спокій…

— То ви теж пішли «будувати мир та спокій» — на спинах і шиях своїх батьків та братів?.. Пізно ж, пане добродію, ви помітили свою помилку. Адже такі «помилки» виправляємо одним і певним засобом: зрадникам немає місця на нашій Батьківщині!

Знову бухнула рушниця. Нещасний впав на землю.

— Другий раз не зрадиш, пане сотнику! — зі злозичливою посмішкою промовив Яків, присвічуючи ліхтариком лице мертвого.

Підійшов до Михайла.

— Чого нахнюпився?

— Мене починає лякать така велика кількість крови, яку на кожному кроці тілько і бачиш! — тремтячи всім тілом, признався товариш. — Мені часами здається, що я збожеволію від цього.

— Дурниці, брате! Щоб мені зараз трапилась нагода зарізати тисячу ворогів і виточити з них кров у велику діжку, то я б з великою охотою згодився би втопитися в цій крові…

— Згоджуюсь із тобою, та все ж… оден вид крови доводить мене до божевільности.

— Нічого дивного, голубе, немає, — обіймаючи Михайла за стан, сказав Яків, — розхитались у тебе нерви, і більш нічого… Ось підожди, прийдемо до бронепотяга, то трохи підлічимось горілкою, бо й мені щось маркітно стало.

Далі кілька хвилин йшли з невеселими думками.

Попереду, повісивши у безнадії голови, брели денікінці.

Від залізничної будки вже летіло:

— Стій! Хто йде?!

— Свої!

— Пропуск?

— Багнет!

— Проходьте.

Підійшли до застави. Побачивши, що ведуть полонених білогвардійців, козаки застави несподівано накинулись на них із наміром тут же постріляти. Михайло ледь урятував полонених від самосуду — і проханнями, і лайкою.

Нарешті здали їх командиру бронепотяга. Після допиту той відправив денікінців до штабу фронту.

Була половина третьої ночі, коли командир покликав до себе Михайла і Якова.

— Пане хорунжий! — звернувся полковник до Михайла. — Висловлюю вам щиру подяку за вашу вдачну та уміло виконану працю. Дякую і за довір’я, яке ви заслужили між нашими старшинами та козаками за такий короткий час у дорученій мойому керуванню частині. А пану підхорунжому Чекірді також висловлюю подяку за хоробрість та лицарство, яке ви завжди виявляли під моїм керуванням. Але разом із тим мушу висловити і догану за вчинок, який ви вчинили, пане підхорунжий, сьогодня з полоненими.

— Дозвольте, пане полковнику, мені оправдати, наскільки це можна, пана підхорунжого, — вступився Михайло і, отримавши дозвіл, докладно розповів все як було.

Уважно вислухавши, полковник сказав:

— Бити ворога завжди є добре діло, та не по-козацьки вбивати обеззброєного.

— Пане полковнику! — запально промовив підхорунжий Чекірда. — Зрадника не шкодуватиму й тоді, коли він не тільки що буде обеззброєний, але й тоді, коли він без ніг буде лежать і хоч трошки буде живий.

— Ну, добре, добре! Йдіть відпочивать, а я в свою чергу подам рапорт на підвищення вас обох у рангах.

— Все що хочете, пане полковнику, тілько не це, бо мені й підхорунжого силоміць нав’язали, — майже вигукнув Чекірда, — а коли ще, борони Боже, справді послухають та зроблять старшиною, то я втічу в другу частину і буду служить там козаком, бо не лежить моє серце до цих рангів. Я бажаю служить в армії тілько козаком.

— Чи лежить ваше серце, чи ні — то не моя справа. Раджу вам кинути свою оригінальність, бо ви людина освічена та щиро віддаєтесь праці на користь Батьківщині, а нам таких людей потрібно. Будучи старшиною, ви зможете принести більше користи, чим от так чудакувати!

— Я, пане…

— Обе-рни-ись! Ходом руш!

Яків як струнка повернувся і твердим кроком пішов до дверей, але перед тим, як вийти, став лицем до командира і, віддаючи пошану, промовив схвильовано:

— Але, пане полковнику, хоч двайцять рапортів пищіть, все рівно дарма це буде, бо я старшиною не буду. — І, повернувшись, зник за дверима.

— Що це за людина? Ніяк не можу його зрозуміти, — дещо розгублено мовив полковник. — Зразу, коли ви обидва прибули на бронепотяг, то я направді прийняв його за такого простяка, як він себе видає, але випадково в канцелярії побачив його документи… Після цього став я до нього приглядатися — та все одно не можу ніяк його второпати.

— Та він, пане полковнику, трохи звихнувся на старих козацьких звичаях. Бачите самі: носить оселедця, штани, в яких сам плутається, та шлика до самих п’ят. А звернули увагу на кінець його шлика? Скілько хрестиків на ньому? Це він відмічує кількість знищених ним ворогів. Оце прийду зараз, то напевно застану його з голкою — буде нашивать білими нитками два хрестики.

— Чудний хлопець, але гарний!.. Ну, пане хорунжий, йдіть відпочивати, бо зрання, мабуть, буде досить гарячки з ворогом.

Минув рік. Настав жовтень 1920 року. Частина Поділля була звільнена від більшовиків… Дорогою, що вела з Проскурова на захід, їхало двоє вершників. Ось і рідний ліс. Після двох років розлуки хотілось привітати рідні дерева. Піднявшись у стременах, понеслися галопом.

Перед тим, як заїхати в Іванківці, стали. Лягли на траві. Усміхнений Михайло почав кепкувати з товариша — мовляв, зараз побачимо, до якої хати заверне коня — до родини чи до своєї «зозуленьки». Та, побачивши, що мовчазний Яків насупився, припинив кпити…

Михайло був у гарному гуморі, зовсім не відчуваючи своєї родинної драми. Але за кілька хвилин він вже знав — батька немає… Місяць тому як поховали його…

Родина Якова, хоч і була дощенту пограбована, вціліла вся, лише брат Віктор десь воював.

Вранці Чекірда зайшов до Михайла. З порога почув плач матері товариша:

— Ой господаре, мій господаре, на кого ж ти нас покинув?..

— Годі, мамо, що сталося, того сльозами не повернеш.

Михайло сидів за столом засмучений. Побратимові сказав, що поїде назад у полк і проситиме безтермінової відпустки — треба матері допомогти по господарству. Та й до школи хотілося повернутися.

З нього, напевно, був би гарний вчитель…

На Якова в родині теж насіли — батько наполягав, щоб син кинув воювати та йшов учитися…

Родинний тиск виявився сильнішим за ворожий, і за два тижні Яків Чекірда вже навчався в Кам’янець-Подільському університеті.

Та ніяк не міг він звикнути до мирного життя. Слухаючи лекції з філософії, думками залітав туди, де гриміли гармати, тріскотіли кулемети та неслося гучне козацьке «Слава!».

У листопаді 1920 року, коли червоні прорвали фронт і українське військо почало швидко відступати, Яків таки кинув навчання й подався до свого полку. На цей раз воював недовго — вже за місяць сидів він за польськими «дружніми» дротами — аж під колишнім німецьким кордоном, у таборі Олександрові-Куявському.

Умови в таборі були важкими. Приміщення не пристосовані до зими і великої кількості вояків (а їх було близько п’яти тисяч). Особливі труднощі були з постачанням хліба і м’яса. Харчувалися переважно картоплею, морквою та буряками.