Выбрать книгу по жанру
Фантастика и фэнтези
- Боевая фантастика
- Героическая фантастика
- Городское фэнтези
- Готический роман
- Детективная фантастика
- Ироническая фантастика
- Ироническое фэнтези
- Историческое фэнтези
- Киберпанк
- Космическая фантастика
- Космоопера
- ЛитРПГ
- Мистика
- Научная фантастика
- Ненаучная фантастика
- Попаданцы
- Постапокалипсис
- Сказочная фантастика
- Социально-философская фантастика
- Стимпанк
- Технофэнтези
- Ужасы и мистика
- Фантастика: прочее
- Фэнтези
- Эпическая фантастика
- Юмористическая фантастика
- Юмористическое фэнтези
- Альтернативная история
Детективы и триллеры
- Боевики
- Дамский детективный роман
- Иронические детективы
- Исторические детективы
- Классические детективы
- Криминальные детективы
- Крутой детектив
- Маньяки
- Медицинский триллер
- Политические детективы
- Полицейские детективы
- Прочие Детективы
- Триллеры
- Шпионские детективы
Проза
- Афоризмы
- Военная проза
- Историческая проза
- Классическая проза
- Контркультура
- Магический реализм
- Новелла
- Повесть
- Проза прочее
- Рассказ
- Роман
- Русская классическая проза
- Семейный роман/Семейная сага
- Сентиментальная проза
- Советская классическая проза
- Современная проза
- Эпистолярная проза
- Эссе, очерк, этюд, набросок
- Феерия
Любовные романы
- Исторические любовные романы
- Короткие любовные романы
- Любовно-фантастические романы
- Остросюжетные любовные романы
- Порно
- Прочие любовные романы
- Слеш
- Современные любовные романы
- Эротика
- Фемслеш
Приключения
- Вестерны
- Исторические приключения
- Морские приключения
- Приключения про индейцев
- Природа и животные
- Прочие приключения
- Путешествия и география
Детские
- Детская образовательная литература
- Детская проза
- Детская фантастика
- Детские остросюжетные
- Детские приключения
- Детские стихи
- Детский фольклор
- Книга-игра
- Прочая детская литература
- Сказки
Поэзия и драматургия
- Басни
- Верлибры
- Визуальная поэзия
- В стихах
- Драматургия
- Лирика
- Палиндромы
- Песенная поэзия
- Поэзия
- Экспериментальная поэзия
- Эпическая поэзия
Старинная литература
- Античная литература
- Древневосточная литература
- Древнерусская литература
- Европейская старинная литература
- Мифы. Легенды. Эпос
- Прочая старинная литература
Научно-образовательная
- Альтернативная медицина
- Астрономия и космос
- Биология
- Биофизика
- Биохимия
- Ботаника
- Ветеринария
- Военная история
- Геология и география
- Государство и право
- Детская психология
- Зоология
- Иностранные языки
- История
- Культурология
- Литературоведение
- Математика
- Медицина
- Обществознание
- Органическая химия
- Педагогика
- Политика
- Прочая научная литература
- Психология
- Психотерапия и консультирование
- Религиоведение
- Рефераты
- Секс и семейная психология
- Технические науки
- Учебники
- Физика
- Физическая химия
- Философия
- Химия
- Шпаргалки
- Экология
- Юриспруденция
- Языкознание
- Аналитическая химия
Компьютеры и интернет
- Базы данных
- Интернет
- Компьютерное «железо»
- ОС и сети
- Программирование
- Программное обеспечение
- Прочая компьютерная литература
Справочная литература
Документальная литература
- Биографии и мемуары
- Военная документалистика
- Искусство и Дизайн
- Критика
- Научпоп
- Прочая документальная литература
- Публицистика
Религия и духовность
- Астрология
- Индуизм
- Православие
- Протестантизм
- Прочая религиозная литература
- Религия
- Самосовершенствование
- Христианство
- Эзотерика
- Язычество
- Хиромантия
Юмор
Дом и семья
- Домашние животные
- Здоровье и красота
- Кулинария
- Прочее домоводство
- Развлечения
- Сад и огород
- Сделай сам
- Спорт
- Хобби и ремесла
- Эротика и секс
Деловая литература
- Банковское дело
- Внешнеэкономическая деятельность
- Деловая литература
- Делопроизводство
- Корпоративная культура
- Личные финансы
- Малый бизнес
- Маркетинг, PR, реклама
- О бизнесе популярно
- Поиск работы, карьера
- Торговля
- Управление, подбор персонала
- Ценные бумаги, инвестиции
- Экономика
Жанр не определен
Техника
Прочее
Драматургия
Фольклор
Военное дело
Багряні жнива Української революції - Коваль Роман Миколайович - Страница 35
Наприкінці квітня 1917 р. Іван Луценко стає організатором і головою Одеської української військової ради, творцем Гайдамацького коша. Під час Національного конгресу в Києві в квітні 1917 р. його обрали членом Центральної Ради. Був він і делегатом трьох всеукраїнських військових з’їздів та членом Українського генерального військового комітету обох складів. Виявив себе і як організатор Вільного козацтва, зокрема його першого з’їзду в Чигирині у жовтні 1917-го, на якому Луценка обрали Генеральним хорунжим та членом Генеральної ради Вільного козацтва.
У грудні 1917 р. він творить Українську партію соціалістів-самостійників, стає її лідером. На засіданнях Центральної і Малої Рад Іван Луценко виступав із самостійницьких позицій, захищаючи українські національні інтереси, зокрема 2 квітня 1918 року, коли російські есери порушили питання допомоги військовослужбовцям колишньої російської армії, полковник Луценко зауважив, що не можна допомагати збільшовиченим частинам російського війська, оскільки вони вороже настроєні до України, і тому «треба проти них боротись і боротись… насамперед ми мусимо допомогти своїм». Михайло Омелянович-Павленко характеризував Івана Луценка як «першого самостійника в Українській Центральній Раді», а Павло Скоропадський — як «ідеаліста… фанатика, який ненавидів все російське».
Високо оцінювали Івана Луценка і підлеглі. Так, старшина 1-го Подільського січового куреня Василь Мірошник писав про свого командира як «високошляхетну… прекрасну людину, фанатично віддану ідеї Самостійності України». Казав, що незвичайно симпатичне враження залишалось у людей після знайомства з ним.
Українська партія самостійників-соціалістів, яку очолював Іван Луценко, перебувала в опозиції до гетьмана Скоропадського. У травні 1918 р. самостійники стали ініціаторами створення опозиційного Українського національно-державницького союзу, а відтак і УНС, який 14 листопада 1918 року підняв повстання проти гетьмана. Під час антигетьманського повстання полковника Луценка призначили головою цивільного управління Таврійської губернії.
Василь Мірошник у спогаді про свого командира з жалем констатував, що Іван Луценко «на своє нещастя був малодосвідченим вояком». Напевно, це так. Та в час, коли вирішувалась доля Батьківщини, коли багато професійних старшин вичікували, ховаючись по закутках, він мусив стати до першої лави.
Людина талановита та енергійна, видатний організатор і оратор, він так чи інакше справлявся з новими обов’язками. Але що міг зробити він, коли командування, не провівши як слід розвідки, послало його курінь ліквідувати червону дивізію?
Не виконанати наказ дисциплінований вояк Української революції не міг. Навіть коли наказ цей був самовбивчий…
Хто зараз скаже, чи досвідченіші командири впоралися б із завданням малими силами розбити дивізію? Всяке буває… Слід все ж визнати: Івана Луценка і його курінь послали на вірну погибель.
Василь Мірошник у своєму спогаді «Яскравий епізод з мого життя» не звернув уваги на один промовистий факт: курінному Луценку було вже 55 років. Для вояка вік не зовсім сприятливий. Лікар Луценко міг, безперечно, працювати в запільних установах, він і там був би корисний, наприклад як організатор санітарно-медичної служби Армії УНР. Та він пішов на передову. Щоб покласти своє життя за Батьківщину у бою.
Він мусив віддати їй все.
38. Саме вони…
На межі Волині й Київщини височіла стара могила. Місцеві люди, зокрема діди з Горбулева, що через річку від тієї могили, розповідали, що в ній поховано лицаря, який у часи Гайдамаччини «боронив селянську людність од кривди та сваволі» польських панів.
Мешканці Горбулева та навколишніх сіл шанували старовинну традицію і на Великдень сходилися на ту могилу пом’янути лицаря.
На Великдень 1919 року до неї прийшов зі своїм товариством і отаман Дмитро Соколовський. За старим звичаєм справивши поминки, «привітали покійного гарматними стрілами».
Потім козаки зі своїм отаманом виголосили присягу змагатися за волю України так само лицарськи, як і цей гайдамака.
Гарматні постріли почули червоні ординці, які після підкорення топорищан у складі кількох сотень піхоти, полку кінноти та чотирьох гармат йшли на «столицю князівства Соколовського» — село Горбулів.
— Стучі, стучі, Сакольчік, — казали насмішкувато москалі, зачувши стрілянину, — ми тєбє пастучім.
Щоб не наражати село на гарматний обстріл, Дмитро Соколовський вирішив свою «столицю» не боронити, а зібрати сили в сусідньому лісі.
До навколишніх сіл були послані вістуни із наказом збиратися у визначене місце.
Під вечір більшовики увійшли до Горбулева. Вони вимагали від селян видачі свого ватажка. Ті пообіцяли його піймати і віддати червоним. На тому й погодилися. Після цієї вилами по воді писаної домовленості більшовики радо прийняли запрошення селян погостювати у них, адже вже вечірня пора надходила…
Опівночі над Горбулевом уже верещало, гуло і белькотіло — це п’яна московська пісня розгойдувалася над принишклими хатками. Під ці дикі співи село з трьох сторін оточували три групи повстанців Дмитра Соколовського. На наказ отамана козаки залишили вільним лише вихід у бік Волині — у багнища, що тяглися побіч Горбулева. А селяни, які так гостинно впоїли більшовиків, користуючись нагодою, псували їм зброю.
Вирішивши уникнути нічного бою, небезпечного і для повстанців, і для селян, Соколовський наказав стріляти з гармат і кулеметів так, щоб більшовики тікали у бік баген, куди вогонь не спрямовувався. Хоч і дещо безладно, та все ж, ніби виконуючи волю отамана, більшовики тікали в найнебезпечніше місце, звідки вибратися могли тільки щасливці.
Тим часом повстанці увійшли в село і почали методично виловлювати червоноармійців, які поховалися в садках та чагарниках. Багато з них було постріляно під час затримання. Декого розстріляли, судивши. Частину пустили на волю, давши їм перед тим доброго прочухана.
Червоних попередили, щоб забиралися негайно в свою Совдепію і там господарювали, інакше наступного разу, коли впіймають, то вже точно скарають на горло.
Ті, що потрапили у багна, загинули не всі.
На третій день мандрів болотами сильніші вийшли до станції Горбаші Житомирського повіту.
Саме вони і рознесли вістку про силу і славу отамана Соколовського.
39. По обидва боки Дністра
Потяг зупинився в долині між Тирасполем і Бендерами. З брудних і смердючих вагонів на світ Божий вилазили козаки. Запалали величезні багаття. Залунали пісні про козацьку долю і волю, про зруйновану Січ.
Хоч і співали козаки, та настрій у них був невеселий. Напівголодні, замурзані, обідрані, босі, вони чекали на більшовиків. Та щоранку змученим людям піднімало настрій ласкаве весняне сонечко. Й зелена травичка, на яку можна було покласти втомлене тіло.
Минали дні… Козаки нудилися та безцільно вешталися долиною. Хтось лежав, напівголодний, у траві й, підставивши обличчя сонцю, багатів думками.
«Що може бути гіршого за вичікування?» — думав козак Павло Гречишкин, із болем у серці дивлячись на долину, «де гинули, в повному розумінні, цього слова молоді, кріпкі, повні сил та надій люде».
Нарешті наказ: вранці 17 квітня вирушаємо!
Куди? Цим питанням ніхто не цікавився.
— Хоч до дідька в пекло! — жартував дехто.
Ще звечора завели коней до вагонів… Над ранок підповз обережно паротяг… Загуркотіли вагони. Витоптана кіньми і людьми долина залишилася позаду.
Їхали недовго. Ось і команда вивантажуватися та пішо рушати назустріч «червоному» війську Матвія Григор’єва, сформованому з українських селян півдня України.
Хоч і гуркіт гармат із «ворожого» боку не віщував нічого доброго, все ж наказу кошового готуватись до бою зраділи. Козаки вкопували гармати та запасалися набоями. Викидали зайві в бою речі. «Навколо запанувало життя й знов промайнула надія — тож всі працювали невгаваюче».
- Предыдущая
- 35/117
- Следующая