Багряні жнива Української революції - Коваль Роман Миколайович - Страница 30

А Красна армія вже була недалеко.

Російське військо увійшло у Житомир наприкінці березня 1919 року. «Населення жидівське бурхливо виявляло свою радість і скористалося в перший же день услугами чекістів. Почався новий погром, на цей раз вже християн».

Он кричить єврей, вказуючи на хлопця, що проходив повз ЧК:

— Вон гайдамака, он бил на пєтлюровском бранєвікє!

Нещасного одразу ж, без суду і слідства, прямо на вулиці, застрелили. Застрелили, хоч «наводчик» міг й обізнатися.

Гарно одягнена публіка, на очах якої сталося вбивство, була нажахана… Більшовицька вакханалія продовжувалася шість днів. А на сьомий день знову прийшли українці.

Житомиряни заповнили всі вулиці, з хлібом і сіллю зустрічаючи дорогих гостей. Обличчя житомирян сяяли. В церквах радісно дзвонили в усі дзвони…

Лише кілька днів у місті був святковий настрій — із боку Києва та Бердичева знову насунулися більшовицькі хмари.

В один із квітневих вечорів житомиряни знову почули гарматні вибухи та калатання кулеметів — на місто наступали червоні: 4-й полк червоної піхоти і 5-й кінний «Чертовский имени Льва Троцкого» комуністичний полк.

Силою більшовики перевищували залогу Житомира, яка складала лише тисячу багнетів. Корпус Січових стрільців отамана Коновальця, на який розраховували житомиряни, вже відступив від Бердичева на Полонне — Шепетівку, а група військ отамана Оскілка «ледве стримувала наступ Червоної армії на Коростень». Стан українських військ Житомирського району був скрутним.

Як і під час повстання проти гетьмана, бій кипів по річці Гуйві, за 8 верст від Житомира. Кожний постріл луною відгукувався у серцях населення, яке просило Бога допомогти українським військам…

«…Частина міста, що її замешкували жиди, ніби вимерла. Щільно причинивши двері та вікна, вони нетерпляче чекали перемоги червоних та молилися Єгові, аби допоміг комуністам».

Бій наближався. Українське населення пакувало найнеобхідніші речі. Чоловіки виряджали жінок та дітей на Звягель.

На ранок більшовики підступили під саме місто. Бої вже точилися вздовж річки Тетерів. Фронт сягав 10 верст. Шрапнелі розривалися над містом, падали безладно артилерійські снаряди.

Для житомирян ставало зрозуміло, що українські війська не втримають місто. Збагнувши це, вони з жахом уявили прихід більшовиків з їхнім вмотивованим і невмотивованим терором.

«…Ще вночі з’явилася у деяких громадян думка просити в Українського командування дозволу взяти рушниці та битися в наших лавах проти большовиків, — писав хорунжий Армії УНР Олександр Гайдай. — Ця думка… поволі опанувала психологію цілого міста. Вже о дев’ятій годині ранку можна було бачити купи громадян ріжного віку та соціального положення, які, діставши зброю, поспішали на край міста, де бій ішов вже коло перших хат передмістя, т. зв. «Кацапської слободки» (по річці Тетереву)».

Коли на складах зброя вичерпалася, жителі рушили на Врангелівку (передмістя з боку Звягеля), де запасалися зброєю.

Все ж на позицію пішли не всі. Коли ж почали відступати валки українського війська і червоні вдерлися на «сошовий міст» на шосе Житомир — Бердичів, коли перші червоноармійці з’явилися на вулицях передмістя, населення, частково озброєне, «хмарою кинулося до річки», де кипів бій.

Найвпертіше насідали китайці та «жидівська молодь, що залишила місто разом із большовиками, а тепер рвалася до рідних хат». На мосту палахкотіло пекло — з обох боків по ньому били з кулеметів.

Побачивши, що з Житомира суне хмара озброєних мешканців, більшовики спробували розігнати їх вогнем. Та марно. Громадяни «з палаючими очима», стиснувши зуби, вперто насідали. Хто б пізнав у них отих цивільних урядовців, які вперто дезертирували з «Добровольчєской арміі господіна Андро»?

За зброю взялися молоді та середнього віку жителі, старі ж і діти, а разом із ними й жінки носили харчі, воду та медикаменти. Був випадок, коли одна гімназистка піднесла кулеметникові стрічку і була в цей момент поранена.

Зусилля житомирян не пропали марно. Вони таки оборонили своє місто — після трьохгодинного бою ворог почав відступати. До пізньої ночі житомиряни разом із козаками переслідували червоних. Відігнавши їх на 18 верст, повернулись додому, залишивши регулярні частини охороняти спокій рідного міста.

35. Кривава драма в Житомирі

«Знову відступаємо… Тяжкі обставини змушують до того. Ворог півколом оточив Житомир із сходу й півдня… Вже його кінні стежі забігають у наше запілля — ось і нині привезли двох забитих, що поїхали були по фураж у ближче село… Посічені тіла їх ясно говорили, що це є ділом рук кіннотників ворога. А до того — ще й зв’язку не стало з правим нашим сусідом, що мав фронт на Бердичівському напрямку. Мабуть, і там відступ… бо найглибше заскакують у наше запілля ворожі стежі з того боку…» — так почав свої спогади старшина 4-го полку Січових стрільців Павло Макаренко.

Житомир справді лишали ворогові без бою.

Бо так наказано.

Стрільці не розуміли — чому? Чому вони відступають, коли в силі боронити місто?!

«Сумними рядами тихо переходить військо по вулицях міста, рушаючи далі на захід. Похмурий березневий день, неначе поділяючи смуток стрілецтва, дрібнесенькими крапельками зрошував каски вояків, а звідти — спадали вже на груди, плечі краплі як сльози. Не чути було ні жартів, ні сміху, лишень журливі розмови стрільців із житомирянами, що вийшли проводжати своє військо, точились на ходу».

— Чому ви нас покидаєте безборонних? — таке питання найчастіше бриніло в повітрі. — Оце прийдуть розбишаки… почнеться розправа… не стане життя.

Неподалік від Павла Макаренка старенька мати проводжала сина, що з торбинкою йшов у рядах стрільців. Вона намагалась не відставати. І все плакала. Бо побоювалась, що більшовики не помилують її.

— Як дізнаються про тебе — катувати мене будуть…

— Що робити, мамо, мушу!

— Знаю, знаю, сину…

— Адже ж маємо сильну армію, добре заосмотрену, — почувся голос палкого стрільця-галичанина, що йшов позаду Макаренка. — Ось гляньте на наш полк: видите, кілько є люду, ген аж по ту велику кам’яницю блискають каски й багнети січових стрільців, то ж сила, прошу вас. Хіба москалі мають подібне військо? А далі он «офіцерська» школа,[8] за нею — 2-й залізничний полк. Для оборони Житомира невже не досить? Я не розумію, як можна.

— Не розумієш, бо молодий, — спокійно перебив його підстаршина, який багато пережив у боях.

— Що то має до того, що я молодий? — запалився гнівом юнак, але його сусід все так же спокійно мовив:

— Не ображайся, козаче, гарячу вдачу маєш, судиш, не знаючи гаразд причин відступу… Подивись краще навколо… Бачиш, скільки народу йде… Як гадаєш, чи й москалів хтось так проводжає? Та прислухайся до розмов і приглянься, що кажуть їхні очі. А коли зрозумієш, що відбувається в душі кожного з них, то, може, й гарячитись не будеш, бо певна річ, що москалям недовго тут бути.

На ті слова кілька голів повернулося в бік житомирян, неначе шукаючи підтвердження на їхніх сумних обличчях.

— Твоя правда, пане-товаришу, — вже спокійно мовив юнак.

— Отож пам’ятайте, хлопці, що треба добре придивлятись до людей. Часом у розпач можна впасти від думок про смутні події на Вкраїні, але побачиш такий настрій, як у них, то й легше стане. Неначе й надії оживають.

— Правду кажете, — озвалися сусіди.

— Да не всюди аднакава добра да вас ставляцца, — повернувши голову назад, мовив білорус, що аж із Мінщини втік із «більшовицького раю». — Вось як я з сябром прабирався да вас, та сяляни нідобра гаварилі пра «сечакув» і намовляли перабиць усіх, пакуль прийдуть таварищи…

Мабуть, не один січовик згадав ті дні, коли їхній полк боронив лінію фронту Коростень — Бехи. Селяни там справді вороже ставились до них: подіяла агітація москалів. Тож брати-селяни дивились на своє військо як на «буржуйське».