Багряні жнива Української революції - Коваль Роман Миколайович - Страница 25

На цей раз до станції підходили чотири потяги з вірними гетьману військами. В одному з товарних вагонів другого ешелону їхав кулеметний відділ. Відрядили його на боротьбу проти «банд Петлюри», які підняли повстання проти гетьманської держави.

Складався відділ зі старшин старшинського імені гетьмана Скоропадського полку — переважно студентів Київського університету та Київського політехнічного інституту, мобілізованих ще в часи Світової війни. «Майже всі — українські націоналісти». Всього їх було 20 чоловік. Відповідав за них перед начальством полковник Жук. Лише він був кадровим російським старшиною, типовим служакою російської військової служби.

Саме з вини цього кулеметного відділу гетьманці відступили з-під Бахмача — адже у відповідальний момент студенти відмовилися брати участь у бою проти повстанців Петлюри і не підтримали «свою» артилерію кулеметним вогнем…

Попри холод, їхали, не закриваючи «дверей». У вагоні не було чути пісень, що завше гучно лунали, не даючи «спокойствія» сусідам — «кірпічовцам».[6] Студенти мовчки й тужно дивилися на вкриті снігом поля.

Сумний настрій викликали спогади про бій київських студентів у січні 1918 року та думки про близькі домівки — адже більшість студентів походило з Чернігівської й Полтавської губерній. Однак рідні хати були не такими вже і близькими, бо військова служба — не цивільна, робити що заманеться, невільно. Чи побачать взагалі вони колись своїх рідних?!

Тяжко було й паротягам. Вони натужно сопіли, намагаючись витягти на згірок головний ешелон. За цим пагорбом у двох верстах вже були Крути.

Сніг, що досі тихо кружляв, раптом заметушився — потяг виліз на пагорок і вітри задули сильніше. В цю мить молодий сотник, що був старшим серед студентської ватаги, заспівав пісню «Вмер батько наш». Всі як по команді встали і скинули шапки. Лише полковник Жук не зняв шапки.

Ледве скінчився спів, як заревли паротяги: Крути!

…Ось і стих стукіт коліс.

Полковник Жук одразу пішов у штаб. Невдовзі повернувся і повідомив невтішну новину: йому та ще одному полковнику-«кірпічовцю» наказано провести слідство з приводу невиконання кулеметною командою бойового наказу під Конотопом і Бахмачем. А поки наказано всім переселитися до вагона 3-го класу, що поруч зі штабом…

У Крутах стояли вже кілька днів. На станцію кулеметники майже не виходили: ніяково почувалися зі своєю рідною мовою серед російськомовної зграї «золотопогонників». Чекали слідства.

Несподівано біля їхнього вагона вибухнуло один за одним декілька снарядів — як виявилось, гетьманців гранатами закидав повстанський панцерник, що непомітно підійшов із Бахмача.

Паротяги нервово заревіли: «Тривога!»

Вздовж ешелону залунала команда: «Вилєзай!» Минуло кілька хвилин, а в полі вже розгортався у лаву 3-й Сердюцький полк…

Бій тривав майже півгодини, а кулеметна команда все не виходила з вагона. Хлопці знали, чим ризикували: невиконання наказу в бойових умовах — достатня підстава для розстрілу.

Полковник Жук у тяжких роздумах мовчки сидів на лавці. Він розумів, що доведеться відповідати і йому — як командиру. Раптом почулися швидкі кроки людини, яка піднімалась до «студентського» вагона. Всі заметушилися коло кулеметів, вдаючи, що готуються до бою.

У вагон влетів розлючений комендант ешелону. Разом із ним влетіла і страшна московська лайка. Він накинувся на молоденького сотника. Та, побачивши, що вся команда «одним миром мазана», гнівно вигукнув:

— Такую сволочь нєпрємєнно расстрєляєм!..

І вибіг із вагона.

Тоді підвівся полковник Жук і запитав, чи піде команда у бій.

Кілька старшин відповіло, що ні. Тоді полковник мовчки одягнувся, перекинув через плече патронташ і повісив на плече рушницю.

— Я прівик ісполнять прікази, потому что я чєловєк долга, — сказав він і пішов геть.

Через вікна кулеметники спостерігали за ним. Полковник Жук перехрестився і побрів по білому снігу в поле…

Коли повстанці обхопили праве крило гетьманців і виникла небезпека оточення, паротяги несамовито заревли: «Збір!»

Це означало відступ.

Повернувся засніжений полковник Жук. Усі чекали, що він почне дорікати. Та полковник лише сказав:

— Ну і змьорз же я!

І знову сів у куті на своїй лаві.

За 10 хвилин потяги рушили в бік Ніжина. А повстанський панцерник намагався наздогнати втікачів гранатами. Вони падали поруч із вагонами, але значної шкоди не завдавали.

«Що далі робити?» — це питання пекло всіх.

Домовились, що кожний висловить свої міркування вголос.

Хорунжий Д. Мордвинів отримав слово одним із перших. Він сказав:

— Ми вже, слава Богові, вирушили з Крут. Слідуюча зупинка буде, мабуть, у Ніжині. А там — мій батько. Отож, лише приїдемо, я зразу піду до нього, розкажу, в чім справа. Й хай він нас ховає!

На цьому і погодились.

Поїзд огорнула холодна ніч… А студенти не журились: їли хліб із маслом та повидлом, які поцупили зі складів у Крутах — під час обстрілу німецькі вартові сховалися, і цього було досить для спритних студентів.

Замазані повидлом, вони весело запитували поручника Крушинського,[7] правника за освітою, яка кара передбачається за крадіжку в німців свого.

Потім полягали на твердих лавах і позасипали як убиті. Лише вартовий сидів у кутку біля свічки і зубрив неорганічну хімію — готувався до заліку.

29. Похмурий день 14 грудня 1918 року

Ранок 14 грудня 1918 року був похмурий. Мело снігом, дув холодний північний вітер. Київський обиватель ще не прокинувся. Та багато хто в цю ніч і не лягав спати: лівацька українська інтелігенція готувалася до рішучого бою за Київ — столицю Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського.

Сіро-молочні вулиці великого міста були ще безлюдними. Якщо хто і з’являвся на них, то швидко зникав, — наче передчуваючи небезпеку підозріло тихого ранку. Ось у дворищах почали збиратися мешканці. Говорили пошепки. Хто сміливіший, виглядав на мить на вулицю і знову ховався у двір.

У передчутті небезпеки, найбільше сумував Печерськ: тут розташувалася резиденція гетьмана, а коло неї — залишки вірних військ.

Військові частини, сконцентровані на Печерську, вже не були монолітними — чимало козаків і старшин подумували, чи не перейти на бік Республіканського війська. Вірною гетьману залишалась ще інструкторська школа. Та й вона вже чекала призначення нового революційного начальника.

І дочекалася. Школу очолив полковник Всеволод Петрів, який викладав у ній тактичні вправи. Його наказ і вирішив долю юнаків — вони підпорядкувалися Головному отаманові Симону Петлюрі.

Ось над німецькими касарнями здійнявся білий прапор — ознака нейтралітету та свідчення того, що гетьманський Київ скоро капітулює. Якби німці продовжували підтримувати Українську Державу, Київ би встояв перед напівозброєною та ненавченою селянською масою, яку намагалися впорядкувати Петлюра і Коновалець. Та німці виявилися ні в сих ні в тих: революція в Німеччині й падіння кайзера Вільгельма позбавили їх обов’язку присяги. Сакральний смисл військової служби було втрачено. Залишалось лише одне бажання: повернутися живими до своїх родин. Тож і білий прапор засніжився над їхніми касарнями.

Близько 11 години тишу на Печерську порушили кулемети — «вони перші запротестували й оголосили себе вільними від гетьманських наказів, а за ними повагом бухнули гармати — стверджуючи свою солідарність». Так поетично висловився Павло Донченко, автор спогаду «День 14 грудня 1918 року».

За годину бій на Печерську, в якому брав участь і Павло, згас.

Веселий і бадьорий повертався він додому по Фундукліївській. Раптом почув «мелодійні згуки визвольних пісень», які неслися з-за гори, — «це славне Військо Республіканське вступало в столицю». Це була Дніпровська дивізія, сформована отаманом Зеленим без жодного кадрового старшини. А за нею довгою валкою їхали вози з сивоусими поважними дядьками, які везли харчі «своїм синам-побідникам». «Українське село вливалося в Золотоверхий Київ, — згадував Всеволод Петрів, — свою столицю…» Вливалося через Бібіковський бульвар, Пирогівську і Фундукліївську вулиці.