Багряні жнива Української революції - Коваль Роман Миколайович - Страница 20

На ніч багато повстанців розійшлося по хатах сусідніх сіл. У лісі коло вогнів залишилось близько 700 повстанців. На ранок усі мали зійтися разом і рушити на Могилів. Та австрійці випередили…

Власне, все вирішила техніка — австрійці підтягли гармати і залили вогнем ліс. Багато повстанців погинуло, ще більше втекло. «Дядьки спішили до своїх осель, щоб австрійці не застали хату без господаря». Бо австрійці палили ті хати, де не виявилося господаря.

У Слідах стався такий випадок. Австрійці шукали одного із завзятіших селян, який був у повстанцях. Хотіли забити чи арештувати. А знайти не могли. Питали сусідів, а ті казали, що не знають, де він дівся. Хоч той і стояв поруч. Тоді австрійці постановили спалити йому хату. Слідяни звернули увагу командира, що в іншій половині хати, через сіни, живе батько підозрюваного, який ніякої участі в повстанні не брав. Тоді старший австрійців ухвалив соломонове рішення: наказав селянам розібрати і спалити половину хати. Отож слідяни мусили виконати команду. Інші «мовчки дивились на дивовижну справедливість». Дивився і той селянин, чию півхату палили…

«Я бачив селянську душу в той короткий момент, коли селянин вважав себе вільним, — закінчував свій спогад Данило. — Вона чутлива, добра, справедлива, шукає правди, добра, волі й світла. Прямує до ліпшої долі як уміє, часом із прикрими помилками».

Такою помилкою, радше злочином, була й смерть кількох осіб, серед них і учня сільськогосподарської школи Василя з Лозової. Прізвище його автор призабув, казав, що ніби Яковина. Хлопчина цей, писав Данило Усенко, був втіленням «ліпших ознак дитячої душі: уважний, слухняний, розумний, правдивий».

Як зберегти в пам’яті народу і цей образ — невинної жертви вбивчої селянської логіки?

21. Життя здавалося йому карою Божою

— Ходять чутки, що з’явився якийсь батько Махно, що нище всіх, хто «проти народа», — почав стиха розповідь Костенків дідусь. — Вирізує цілі родини, не поминаючи і немовлят, руйнує хутори, пале поміщицькі маєтки… Зачувши це, наш вітрогон і розбишака Щусь[1] зібрав і собі ватагу ледарів та жебраків, що тільки й чекали влучного менту пограбувати чуже добро.

— Та що ви? — перебив діда Валентин. — Вже й жебраків… Та чи ж здібні вони до цього?

— Хто? Жебраки?! — захвилювався старий. — А по-твойому — господарі ото таке творять?! Ні, брат, хто своє має, той і чуже поважає, а хто жебракував, закидав і раніш око на чуже, тому зараз на це й слобода вийшла! Он подивись, що Кубирь безногий витворяє! Правдою[2] став іменуватись! Бач, він за правду повстав! А у Хвисунів власними руками задавив у люльці немовлятко! От тобі й «правда» безнога, оце тобі й жебрак! А ти — «чи ж здібні?»… А Цибулькових хто, по-твойому, вирізав?! Жінок зґвалтував перед смертю?! Кірячка хто приволік прив’язаного з хутора аж до Дібрівки?! Ех! — Зітхнув дідусь і, махнувши рукою, замовк.

Його очі заслалися сльозою.

Помовчавши трохи, він продовжив свої міркування:

— Ось і зараз селяни не знають, що робити: чи тікати в ліс, чи виходить назустріч із хлібом святим та сіллю.

Валентин не збагнув, що мав на увазі дід, а спитати не посмів, бо той дуже вже був сердитий.

— Знюхались! — вів своє сільський філософ. — Свій свого пізнав по діях… От тобі й за нарід, от тобі і за правду.

— Що, може, нове, несподіване лихо впало на наше село? — якомога делікатніше запитав Валентин Костенко, до кінця не розуміючи про що мова.

Але й тут не догодив.

— Нове, несподіване! — перекривив старий. — А ти все добра сподівався?! Та хіба тепер може бути якесь нове несподіване лихо?! Чи можна чекати ладу і спокою?.. Он варта[3] аж зашуміла з села… Карпа і Юхима застрілили в кутузці, щоб не тягатись, бач, із ними… Сьогодня має бути у нас сам батько Махно зі своєю отарою. Сполучатись із Щусем будуть! Гарна з них пара, нічого сказати! От вже коли погуляють!..

У цей день у Дібрівці[4] справді зійшлися загони Нестора Махна і Феодосія Щуся.

Дібрівчанин Щусь виїхав назустріч гуляйпільським гостям із лісу. Попереду розгойдувався червоний прапор, на якому якийсь дурень написав московське гасло: «Мир хижинам, война дворцам». Гармонь бездумно грала «Марсельєзу».

Махновці налякали селян ще здаля — адже вся їхня колона була вкрита чорними прапорами. На передньому вирізнялось інше московське гасло: «Анархия — мать порядка». Їхали вони безжурно — під «Яблучко». Співали так бадьоро і голосно, що аж луна пішла околицею. Люди спльовували і хрестились: в їхнє село вливалися антихристи…

Пізно ввечері дідусь знову з’явився на пасіці, де жив Валентин. Прийшов не сам, а з Валентиновою сестрою — привів її переховатися, адже в селі було неспокійно.

— Чи я гадав, що воно таке погане, мале, з великими патлами? — схвильовано мовив старий Валентину, який із нетерпінням чекав новин. — А казали Махно — цар, Махно — Бог! Хіба ж такі погані бувають царі?! Нікчемне, одне слово… — Дідусь перехрестився. — Так ото зійшлися вони — Махно і Щусь, почоломкались і щось балакають. А безнога «Правда», наче пес, за ними лазе!.. Десь з’явились брички з самогоном, хлібом і медом… І почали частуватись і других частувати. Дають і мені, а я кажу: «Дякувати Богові, власне маю, боюсь чужим, та ще й награбованим, подавитись». Махновець зиркнув як звірюка і кинув в обличчя мені хліб святий із медом. Нагнувся я, підняв. «Собаки з’їдять», — сказав. І пішов додому.

По обіді махновський штаб «викинув наказ», що Дібрівка вже не село, а анархічна республіка, або, як із гірким гумором сказав Костенків дідусь, «ріж публіка». «Призидіянтом» цієї «ріж публіки» було оголошено Нестора Махна.

У волості цілий день надривалася гармонія Правди-Кубиря, гупали ноги в танці, лився самогон, лунали крики. Раптом надумали видати ще один наказ: про вечорниці.

Але дівчата чомусь на ті вечорниці не пішли. Тож було ухвалено нове розпорядження: щоб усі дівчата з’явились на вечорниці в обов’язковому порядку. Тоді вони й кинулись хто куди — хто в сусідні села та на далекі хутори, хто в ліс чи на пасіку.

Тоді махновці нагаями зігнали розважати «батьків» місцевих вчительок…

— Супостати… І де те лихо забарилося на їхні голови? — гірко сплюнув дідусь…

Два тижні проіснувала махновська «республіка» в Дібрівці. Врешті її розігнали австрійці. А хлібороби заплатили за коротку й небажану «самостійність» дорого: «двомастами спалених хат і десятком повішених людей».

Надходила осінь 1918 року. З кожним днем життя ставало тривожнішим: новини приходити тільки погані — то вб’ють когось, то пограбують, то хутір десь спалять.

Костенків дідусь ставав усе сумнішим. Життя здавалося йому карою Божою за гріхи людства. І коли хтось у його присутності починав розмову про революцію як про благородне діло, що несе свободу, він сердився та невдоволено бурчав собі в сиві вуса.

22. Махновці в Бурлацькому[5]

На погляд одних Нестор Махно — національний герой, інші вважають його хоч і талановитим, та все ж пройдисвітом-розбишакою, ба більше, недолюдком і потворою. В одному немає суперечок — Нестор Махно, попри свій маленький зріст і патлату шевелюру, був людиною масштабною та легендарною. Був навіть момент (1919 рік), коли він визначав долю України, принаймні міг визначити її. Але не до того було йому, адже перейнятий він був боротьбою з «панами» і перспективами такого чужого для України анархічного руху. Та манією величі.

Врешті Махно визначив не долю України, а її недолю.

Події в степовому селі Бурлацькому хіба підтверджують цей висновок…