Багряні жнива Української революції - Коваль Роман Миколайович - Страница 11

І без того величезне обурення зростало.

Григорію Гордієнку здавалося, що тисячі м’язистих рук щомиті були готові схопити його і розірвати на шматки.

Він не помилявся.

Витримавши паузу після останнього промовця, Гордієнко, не виказуючи свого хвилювання, поволі зійшов на свою голгофу.

Робітництво одразу вибухнуло люттю.

— Далой! Буржуй! — гнівно заволала під’юджена промовцями багатотисячна юрба.

Козак Грицько стояв мовчки, чекаючи, коли натовп вщухне. Справді, через якийсь час задні ряди стихли та ще й почали вимагати від тих, хто стояв попереду, дати висловитися промовцю.

Першими вмовкли чоловіки, але жінки-кравчині продовжували вихлюпувати свої бурхливі емоції. Тож чоловіки почали їх досить грубо заспокоювати. Але ті не вгавали та ще й відгризались. У натовпі почалися сутички… Чоловіки швидко довели свою правду неврівноваженому жіноцтву…

Зрештою кравчині отямились. Настала повна тиша. І лише як відгомін бурі несподівано долинув самотній жіночий голос:

— Бор-жу-у-уй!

За ним із тисяч грудей вирвалося:

— Тс-с!..

Вичекавши ще хвилину-другу, комісар Центральної Ради почав:

— Товариші!

І вмить натовп обурено заревів:

— Па-русскі, па-русскі! Нє панімаєм!

— Добре, буду говорити «по-русскі»…

Оминувши політичні вимоги, Григорій Гордієнко звернув увагу, що конкретні запити, тобто запити матеріальні, для всіх, що зібралися, напевно, є головними.

— Товаріщі! — говорив він. — Ізвєстно лі вам, что нє Центральная Рада, а рабочє-крєстьянская Москва нє дайот вам дєнєг? Прєдставітєлям Московского профсоюза навєрняка ізвєстно, что 14 міліонов, какіє дожни бить пєрєдани Центральной Радє для вас, чєтирє дня назад билі скорим поєздом отвєзєни в Бєрдичєв. Стидно вам, товаріщі, так распінаться за інтєрєси рабочєго класа, когда ви самі лішилі рабочіх етіх дєнєг. Ви самі, возможно, своєй рукой подпісалі дєкрєт, котрий прирьок рабочіх, женщін і іх дєтєй голодать!

Враження було величезне. Робітники нахмурились й напружено думали.

— Товаріщі, вот вам мой автомобіль, обєрітє от сєбя 5–7 чєловєк, я видам ім аружиє, і пусть оні нємєдлєнно єдут в Бєрдічєв і получат там 7 міліонов, какіє вам прінадлєжат. Правітєльство Центральной Ради разрєшаєт вам получіть іх для сєбя!

На подвір’ї почулися вигуки:

— Вєрно! Вєрно!

Залунали оплески. Хтось із робітників-шевців закричав:

— Слава Центральній Раді!

Із полегшенням Григорій Гордієнко вже направився був до виходу, коли на нього впала фурія. Її бліде обличчя тремтіло, а очі палахкотіли пекучим вогнем ненависті.

— Таваріщі! — істерично загукала вона. — Стидно паддаваться правакационним рєчам! Вєдь за наши дєньґі он виучілся прєкрасно ґаваріть! А ви уж і рассолопілісь. Таваріщ камісар, пакажитє сваю руку!

Жінка енергійно вхопила Грицька за лівий лікоть і піднесла його руку догори.

— Развє ето рука пралєтарія?! Ето афіцер ґаваріт, а ви єво слушаєтє!

«Я не годен переказати, що сталося з мітингуючими, — згадував пізніше Григорій Гордієнко, — крик, стогін, істерики, погрози, оплески — все злилося в один дикий ґвалт…»

А всю цю какофонію покривало могутнє:

— Далой! Правакатор!

Найстрашнішими були жінки. Від них йшла основна небезпека. Розпатлані, запінені, скрегочучи зубами, вони кинулися до трибуни і вхопили промовця за поли.

Момент був вирішальний. За мить Грицько вже міг бути на землі під ногами озвірілої юрби. Та не страх, а шалена злість закипіла в душі козака. Він різко, широким помахом, розсік перед собою повітря. Він готовий був кинутися у бій проти всіх, проти всього ошалілого натовпу. «Я не знаю, що говорило їм моє обличчя, — згадував Григорій Гордієнко, — але многотисячний озвірілий натовп вмент замовк. Жіноча лава… посунулась назад».

— Товаріщі! — з дивною певністю вирвалось у нього. — Я знал в часи царізма провокаторов, я слишал про іх грязниє провокациі, но такіх провокаций, как сєйчас, царізм нє знал.

Григорій повернувся до комуністки, вхопив її за правицю і несподівано підняв догори.

— Покажитє, товаріщ, своі рукі!

Її біла як сніг рука раптом протяглася в повітрі. І сонце змовницьки заграло в дорогих камінцях її золотих обручок.

— Товаріщі! Разніца между моімі рукамі і етой женщіни развє та, что она імєєт трі золотих кольца, а я — ні одного.

— Далой! Вон! Правакаторша! — ще страшніше загуло на просторому дворі, оточеному звідусіль високим муром і будинками майстерень.

Ще луна не вляглася, а Григорій Гордієнко вже спустився з трибуни та розпорядився, щоб представники комітету вибрали з-поміж себе делегацію до Бердичева, і передав їм свій автомобіль. Та непомітно кинув шевцеві, який кричав «Слава Центральній Раді!», аби шевці негайно зібралися в своїй майстерні. Там він роздав 900 тисяч карбованців.

А за три дні з Бердичева повернулася робітнича делегація і привезла гроші. Вибух на Печерську було ліквідовано.

9. Був третій день Різдва 1917 року

У старшинському зібранні Богданівського полку о 8-й годині вечора вже майже нікого не було. Більшість старшин проводила вечір у знайомих та родичів. Несподівано до приміщення «якось знервовано швидко ввійшов сотник З-й», помічник командира полку. Озирнувшись, він таємничим голосом звернувся до молодшого старшини Методія Довбні:

— Слухай, чи згоден ти зі мною поїхати?

— Чому ж ні? З великою радістю, — відповів Довбня щиро, бо шанував сотника як хороброго і розсудливого старшину «і тому наперед дав згоду їхати з ним куди б то не було».

— Радість невелика, бо відтіля, може, й не доведеться повернутись.

Відвівши Методія до іншої кімнати, сотник пошепки розповів: щойно у штабі Київської військової округи отримано повідомлення, що російський главковерх Микола Криленко виїхав на якийсь важливий з’їзд у Рівне; він проїжджатиме через станцію Сарни, і саме тут богданівцям доручено піймати його.

— Так от слухай, — вів далі сотник, — у тебе в сотні є добрі козаки, візьми декількох, прихвати кулемет і все необхідне, і щоб за півгодини ви вже були на пасажирському вокзалі. Головне — нікому ні слова! Навіть тим, хто поїде, нічого не кажи!

За кілька хвилин хорунжий Довбня вже був у своїй сотні. Козаків вирішив брати таких, що за всяких обставин «знали, що робити». Відібрав дев’ятеро козаків. Захопивши ручний кулемет і бомби, швидким кроком рушили богданівці на місце зустрічі.

Була вже дев’ята година вечора, як біля вокзалу зустрілись вони з сотником З-ким. Коло нього було ще з двадцять козаків. Він провів усіх до товарного вагона і наказав із нього не виходити і не висовуватись. Невдовзі до вагона причепили паротяг.

Вже за Києвом сотник розкрив таємницю:

— О 8 годині 45 хвилин через Сарни має проїжджати Криленко. Українське командування наказало нам заарештувати його і привезти до Києва. Відомий номер потяга і те, що складається він із трьох вагонів: другої кляси, товарного, в якому їдуть матроси — варта главковерха, та сальон-вагон.

Інформація піднесення серед козаків не викликала. По-перше, з Києва вирушили занадто пізно і шансів своєчасно приїхати до Сарн було мало. По-друге, варта Криленка могла виявитися чисельнішою за відділ богданівців та й краще озброєною.

Ідею підірвати потяг Криленка відкинули одразу — бо в поспіху забули динаміт. Силоміць вихопити главковерха на станції Сарни теж було мало шансів — окрім особистої варти, у конфлікт на його боці могли втрутитися вояки військових ешелонів, які стояли на кожній станції. Плану так і не виробили. Вирішили діяти, як підкаже ситуація. Головне було приїхати в Сарни раніше за Криленка.

Потяг мчав максимально швидко. Вагончик так кидало, що в ньому насилу можна було всидіти. Стрімкому рухові сприяла телеграма з Києва, зі штабу округи, в якій наказувалося ніде не затримувати цей потяг з одного-однісінького вагона. Та, як не старався машиніст, все ж о 8.45 богданівці були ще далеко од цілі. Але ж не повертатися…