Багряні жнива Української революції - Коваль Роман Миколайович - Страница 108

МАРТИНІВ Олександр Володимирович (13.11.1896, м. Стрижавка Вінницького пов. Подільської губ. — після 31.1.1930). Військовий, інженер-технолог, науковець; командир гарматної чоти 1-го кінного Лубенського ім. Максима Залізняка полку 1-ї бригади Окремої кінної дивізії, професорський стипендіат при кафедрі математики УГА (30.6.1927 — 31.12.1929), асистент кафедри вуглегідратів (31.1.1930); військове звання — сотник Армії УНР.

Народився в сім’ї акцизного урядовця. Закінчив Немирівську чоловічу гімназію (1906–1914). 1914 року поступив на математичний відділ фізико-математичного факультету Київського університету Святого Володимира. Закінчив Миколаївську гарматну школу (Київ, 1.11.1915 — 14.5.1916). Служив у 4-му легкому мортирному дивізіоні. На Румунському фронті був до 1 січня 1918 р., коли перейшов до українських частин, в гарматну батарею полковника Олекси Алмазова. 23 березня звільнився з армії через хворобу. Відновив навчання на математичному відділі фізико-математичного університету (був зарахований на 5-й семестр). Від 19 грудня 1918 р. — знову в українській армії, в якій служив до 1922 року. «Відважний і досвідчений старшина-гарматчик». Інтернований у табір Вадовиці (1920). Закінчив УГА «з успіхом дуже добрим» (24.5.1927). Дипломна праця: «Теоретичні основи номографії та її приложення до технічний наук». Здібний до наукової та педагогічної праці. Два роки працював вчителем математики на матуральних курсах при УГА. Спеціалізація — цукроварство. Спогад «4 вересня року 1919» написав 1 січня 1923 року.

Анкети та списки студентів, бажаючих одержати роботу. ЦДАВО, ф. 3795 с, оп. 5, спр. 516, арк. 46.

Мартинів О. 4 вересня року 1919. ЦДАВО, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 1035–1039.

Марущенко-Богданівський А. Матеріали до історії Лубенського імені запорозького полковника Максима Залізняка полку. Розділ IV // За Державність. Матеріяли до Історії Війська Українського. — Варшава, 1938. — Збірник 8. — С. 181.

Особиста справа Мартиніва Олександра. ЦДАВО, ф. 3795 с, оп. 1, спр. 1492, арк. 66, 74, 83.

48. Повстанці Катеринославщини в боротьбі за Україну.

БІЛОУС Микола Іванович (24.12.1899, с. Вільшанки Олександрівського пов. Катеринославської губ. — після 11.6.1927). Військовий, інженер-агроном; агроном 11-ї агрономічної дільниці Олександрівського повіту, козак Катеринославського повстанського коша (жовтень 1920).

Закінчив Верхньодніпровську с.-г. школу (1914 — 12.6.1920). Поступив на агрономічний факультет Київського політехнічного інституту, «але не студіював завдяки політичним подіям». «1.10.1920 вступив до Катеринославського Вільнокозацького повстанського кошу як співробітник політичного відділу». 31 жовтня 1920 р. разом із рештками коша евакуювався із Криму до Туреччини, де і перебував до 20 грудня 1921 року. З кінця грудня 1920 р. — на еміграції в Болгарії, пізніше — в Чехословаччині, де 11 червня 1927 р. закінчив УГА.

Білоус М. Сторінка з життя Катеринославського повстанського коша. ЦДАВО, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 526–529 зв.

Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради. Бібліографічний довідник. — К., 1998. — С. 217.

Енциклопедія українознавства. — Львів, 1994. — Т. 4. — С. 1447.

К 5-му Всеукраинскому съезду Советов. — Харьков, 1921.

Коваль Р. Отамани Гайдамацького краю: 33 біографії. — Київ: Правда Ярославичів, 1998. — С. 193, 312, 313.

На защите революции. Из истории Всеукраинской Чрезвычайной комиссии 1917–1922 гг. Сборник документов и материалов. — Киев, 1971. — С. 240, 311.

Особиста справа Миколи Малашка. ЦДАВО, ф. 3795 с, оп. 1, спр. 1470, арк. 1–11.

Особиста справа студента агрономічно-лісового факультету агрономічного відділу Білоуса Миколи. ЦДАВО, ф. 3795 с, оп. 1, спр. 710, арк. 1–107.

Отчет Екатеринославской губернской ЧК с 1.01.1920. по 1.11.1921. — Днепропетровск, 1994. — С. 155, 156, 158.

Повстанець. Орган Штабу коша Українських повстанських вільнокозачих військ на Катеринославщині. — Кам’янське. — 1919. — 22 листопада. — Ч. 1. — С. 1.

Повстанець. Орган Штабу коша Українських повстанських вільнокозачих військ на Катеринославщині. — Кам’янське. — 1919. — 23 листопада. — Ч. 2. — С. 1, 2.

ЦДАВО, ф. 1824, оп. 1, спр. 21.

49. Ледь не прохопився.

НЕЧАЙ Олександр (22.5.1883, м. Чечельник Ольгопільського пов. Подільської губ. — після 11.1.1928). Військовий урядовець, народний вчитель, інженер-агроном; агроном Вінницького повітового земства (1911–1916), Кам’янецького повітового земства (1916, 1917), товариш голови (25.4.1917), голова продовольчої комісії і харчової управи Кам’янець-Подільського повіту (до липня 1919), голова Кам’янець-Подільського біженського повітового комітету (1917–1919), начальник відділу Хлібного департаменту Міністерства народного господарства (до жовтня 1921), голова закупівельної комісії Армії УНР, урядовець Головного управління Українського Червоного Хреста (1922).

Закінчив Брацлавську міську школу (1896), с.-г. школу (м. Городище Київської губ., 1901), короткотермінові вчительські курси. Витримав екзамен на звання вчителя народної школи. Вчителював у церковно-учительській школі у Вінницькому повіті. 1908 року здобув середню освіту, витримавши екзамени в Уманській господарській школі. Під час Визвольних змагань працював при 3-й Залізній дивізії Армії УНР і в Головному управлінні постачання. УГА закінчив 1927 року. Спогад «Зі вспомінів 1920 р. Ходять, смерти шукають» написав 1922 року.

Нечай О. Зі вспомінів 1920 р. Ходять, смерти шукають. ЦДАВО, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 898–903.

Особиста справа студента факультету агрономічного агрономічного відділу Нечая Олександра. ЦДАВО, ф. 3795 с, оп. 1, спр. 1631, арк. 1–155.

50. Трагедія родини Сушкових.

СУШКО (Сушкова) Христина (9.9.1894 — 7.2.1967, Женева, Швейцарія). Родом із Таврії (Києва?) Санітарний поручник 16-ї стрілецької бригади (станом на листопад 1920 р.) 6-ї Січової дивізії, лікар.

Український командарм Михайло Омелянович-Павленко з великою повагою ставився до Христини Сушкової, зараховуючи її до тих небагатьох жінок, які «безоглядно патріотично служили національній справі».

Ініціатор пошиття та вигаптування в українському стилі ризи для священика похідної церкви 6-ї Січової стрілецької дивізії (1921, табір Щипйорно). Незважаючи на недугу, дні й ночі гаптувала та вишивала, аби встигнути закінчити ризу до Великодньої служби. Євген Маланюк про цю ризу написав статтю. Він зазначав, що «узори вишивок виконані по прекрасному проекту сотника О. Костюченка, відзначаються глибоким почуттям української старовини, українського узору і українського орнаменту. Виконання узорів вишивкою треба визнати не тільки гарним, а й майстерним. Поява церковного убору тепер, в страшний час нашої апокаліптичної національної боротьби, воскресіння цього прекрасного, ароматом давнини напоєного закутка нашої церковної історії — вишиваної священицької ризи — хай буде великим символом. Символом відродження. Символом віри в майбутнє!» Братство 6-ї дивізії надіслало найщирішу подяку до філії Союзу українок табору Щипйорно, і зокрема пані Христині Сушковій та сотникові О. Костюченку за їхню працю.

ЛЕВИЦЬКИЙ Модест Пилипович (25.7.1866, с. Вихилівка Проскурівського пов. Подільської губ. — 16.6.1932, м. Луцьк). Державний і громадсько-політичний діяч, лікар, вчитель, письменник, дипломат; земський і повітовий лікар на Поділлі, Волині та Київщині, директор і викладач української мови української гімназії (м. Біла Церква, 1917), головний санітарний лікар та завідувач просвітньо-шкільним відділом залізниць України (весна 1918), радник і в. о. голови дипломатичної місії УНР у Греції (1919, 1920), товариш міністра здоров’я уряду УНР (осінь 1920 — 1.4.1921), голова Головної управи Українського Червоного Хреста (1921–1922), лікар і лектор української мови УГА (м. Подєбради, 1922–1927), директор гімназійних курсів (м. Подєбради, 1925).