За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії - Коваль Роман Миколайович - Страница 34

“(Тільки) переворот зсередини власними силами – от наша гарантія в майбутньому”, – такі думки висловлювали старшини повстансько-партизанського штабу. Розуміли вони і те, що з ними рахуватимуться лише тоді, коли відчують їхню реальну силу. А старшини ППШ, як видно, такої сили за собою не відчували...

На прощання Юрко Тютюнник сказав: “Єдине, в чому можна схилитися перед комуністами, так це Чека... Жодна влада не могла поставити так ідеально розвідку і шпигунство, як вони, й ніколи ніхто не зуміє так поставити...” Знаменні це були слова, особливо коли врахувати, що сказані вони були чекісту...

Після розмови Каріна зарахували на постачання. Взагалі, кожен підпільник, який приїжджав з України, одержував, як і працівники ППШ, 250 польських марок добових (при прожитковому мінімумі в 700 марок). Гроші видавав польський поручник, тим самим підкреслюючи, що платить не Петлюра, а Польський генеральний штаб... Полякам і на цей раз не вистачило делікатності.

Оселився Сергій у гуртожитку експозитури, проти парку Келінського. За два дні в гуртожитку він познайомився з кількома підпільниками, що в ці дні перебували у Львові. Сотника Нестеренка Карін охарактеризував таким чином: “Родом із Катеринослава, низький, шатен, сутулий, голений, обличчя вузьке, ніс прямий, довгий, погляд швидкий, років 28”. Сотник Хоменко був “середнього зросту, широкоплечий, шатен, обличчя широке, ніс гострий, очі блакитні, плечі широкі, вуса англійські... років 29-ти”. Виявився земляком Нестеренка.

Добровольський (“він же Ангел”) був “середнього росту, сутулий, обличчя кругле, рябе, очі зелені, вуса довгі, червонощокий, ніс приплюснутий, років 32-х”.

Зустрівся Карін також зі студентом Соколовським, що прибув від начальника Київського району, штаб якого знаходився в районі станції Мотовилівки.

І портрет Соколовського зберегла чіпка пам’ять Каріна: “Високий, довга шия, блідий, обличчя вузьке, бліде, покрите неголеним мохом, очі блакитні, волосся шатена, довге, нагору, років 23-х родом, із Києва”. Лісовий, помічник отамана Вінницького району, мав такі прикмети: “середнього зросту, блондин, з ластовинням, вуса і борода руді, очі блакитні, років 24, вчитель і мешканець Брацлавщини”. Матеріали про них Карін згодом передав через “Пограособотделение № 7” на ст. Жмеринку...

Чекіст страшенно хотів потрапити в табори для інтернованих вояків Армії УНР. Досягнув свого за допомогою одного старшини штабу ППШ.

Вражень у Каліші та Олександрові-Куявському Карін набрався досить... “Табори уявляють собою якісь загони (для) брудних (і) обірваних людей, що мріють тільки про погром...” – писав він.

Стан козаків Карін оцінив як такий, що “не може бути гіршим”. Це було “одноманітне животіння” тисяч людей. Інтернованих Карін назвав “дикунами голодними”.

Чекіст зауважив спроби введення в таборах дисципліни і стройових занять, “але це погано вдається”. На його думку, козацька маса трималася в таборах “тільки страхом”, що викликали розповіді старшин про вбивства тих, хто повертається до України.

“Яка б розмова не починалася, – писав Карін, – всі... (живуть) перспективою погрому, як тільки захоплять Україну. Особлива увага звернена на розвиток серед цієї маси антисемітизму, починаючи тим, що Інтернаціонал утворився ще в царстві Вавілонському євреями... Загалом настрій інтернованих лютий, варварський. Майже щотижня звідси відправляють створені з самих надійних головорізів загони до прикордонної смуги Польщі. Тут їх озброюють і відправляють в Україну на роботу. Вся маса інтернованих безумовно вірить офіцерству, що вони не пізніше Різдва займуть Україну. Але самі старшини вірять у це (лише) в хвилини веселощів, а в хвилини, коли серце тужить, вони проклинають все і вся...”

Навів Карін слова одного українського старшини: “Як тяжко на душі, що день, то гірше мука, надія на краще з’являється тільки уві сні та мріях. От це весь смисл життя: хвилини надії та мука без кінця”.

Зі здивуванням для себе чекіст з’ясував, що в Єлисаветградському повіті діє ще одна підпільна організація. В цьому йому допомогла розібратися вчителька із м. Хмелеве Марія Гуржос, яка прибула до ППШ від підпільної мережі Березняка, Королька і Коваленка. Марія була середнього росту, брюнетка років 35, трохи косоока. Говорила хрипко.

Від неї Карін довідався, що організація Березняка налагодила “всі зв’язки” в повіті та з Холодним Яром. Марія особисто їздила для зв’язку в Чорний ліс. Тепер її прислали в Польщу за грошима.

Чекіст звернув увагу на те, що авторитет Березняка в повстансько-партизанському штабі “вище набагато”, ніж у Новицького. На думку Каріна, саме через це Володимиру Новицькому грошей не передали, лише наказ.

А наказ був такий: “Ліквідувати всі дрібні повстанські спалахи, якомога ширше налагоджувати зв’язок з іншими організаціями, ніяких особистих порахунків між начальниками окремих загонів бути не може, в іншому випадку винуваті будуть покарані... Літературу розкидати по Україні і, якщо можливо, розмножити. Ніяких активних виступів...”

Чекіста повідомили, що Гулого-Гуленка призначено командувачем Південною групою, а відтак всі його розпорядження єлисаветградські підпільники мусять виконувати. Все ж про виступ Гулого “з активною силою в штабі не говорилося”.

Далі сповіщалося, що наказ про повстання передасть генерал-хорунжий Андрій Гулий-Гуленко. До того часу “наш пароль “Гармата”, їхній пароль – “Чота”. Зв’язок тримати через явку в селі Ерделевці, де жив “кореспондент Харченко”, чи через Сергія Даниленка в Єлисаветграді, тобто через чекіста Каріна.

Тютюнник обіцяв вислати “надійних старшин-агітаторів” на вказані адреси. “...З наказами здебільшого посилаються хлопчики, на що потрібно звернути особливу увагу”, – інформував своє начальство Карін.

Мав Карін ще й розмову з керівником організаційного відділу полковником Леонідом Ступницьким. Від нього почув, що матеріальні ресурси “будуть отримані з Америки, куди послані вже три представники”...

Чекіст зустрівся і з начальником 4-го району (“тобто Херсонщини”) сотником Пустовітом (його прикмети: “Середнього росту, брюнет, ніс гострий, губи товсті, очі чорні, волосся тверде, без зачіски, говорить грубо, карбуючи кожне слово, чоло високе, років 29-ти”). Від нього Карін “одержав завдання організувати інформаційні осередки і територіальні групи” та довідався пароль (“Полум’я”), який використовуватиме зв’язковий Пустовіта.

“...У штабі, – свідчив Карін-Даниленко, – (в розмовах старшин) червоною ниткою проходить бажання вибуху (в Україні) зсередини, навколо цього зосереджуються всі розмови”. Незважаючи на це, Тютюнник забороняв підпільним організаціям в Україні піднімати повстання, а велів чекати наказу.

Ця провідна думка звучить і у зверненні “Селяни!”.

“Селяне!.. – закликав Юрко Тютюнник. – Не піднімайте самі дрібних повстань. Організовуйтеся і чекайте наказу. Наказ буде даний скоро Головним Отаманом Петлюрою…”

Чи пролунав отой загальноукраїнський клич, якого дисципліновано чекали повстанці різних українських земель?..

Так, врешті клич пролунав. Але не у відповідний час. Коли чекісти добивали останні організації.

Заклик не піднімати “дрібних повстань” фактично став закликом не піднімати повстань взагалі...

Накази повстансько-партизанського штабу не піднімати “дрібних повстань”, з яких і могло розвинутися всенародне повстання, привели до несприятливого розвитку подій...

За час перебування у ППШ Карін-Даниленко зрозумів, що Україну поділено на повстанські райони. Керують ними повстанкоми з трьох осіб (голова і два члени). До 4-го повстанського району (називався він Херсонщиною) увійшли Єлисаветградський, частина Звенигородського й Олександрійського повітів. Начальником району числився Михайло Вербицький. Чому числився? Тому що його було заарештовано. Та сотник Михайлик заявив, що, незважаючи на арешт, Вербицький і далі має очолювати організацію. Якщо ж його не вдасться звільнити, то керівництво має перейти до Володимира Новицького. Але після появи в штабі Марії Гуржос, яка справила на штабістів добре враження, настрої змінилися. Полковник Ступницький повідомив, що начальником району буде, очевидно, Березняк...