За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії - Коваль Роман Миколайович - Страница 18

“Смєло ми в бой пайдьом за Русь святую!..”

1920 рік. Під ударами більшовиків армія минулорічного “освободітєля” Києва денікінського генерала Бредова вперто пробивалася на захід. План був такий: з’єднатися з поляками, а потім за допомогою їхніх зверхників французів переправитися до Криму і влитися до війська генерала Врангеля.

У квітні недобитки денікінців таки проскочили через польсько-більшовицький фронт.

Розташувались у селах біля м. Гусятина над Збручем.

Дожидали своєї долі. Хто чекав, а хто заходився поспіхом спродувати майно. Денікінці розуміли, що з ним доведеться ось-ось розпрощатися – адже якими гостинними не були б господарі, а майно мусять відібрати у непроханих гостей.

Такий закон війни! Переможець завжди конкістадор!

Але хто ж захоче віддати своє, навіть і вчора награбоване?

Тож бредовці намагалися встигнути спекатися свого майна і коней – хай би і за невелику, символічну ціну. Все одно це більше, ніж ніщо.

Чи не кожний денікінець намагався збути тут, у Галичині, те, що награбував або здобув у бою. Траплялися й такі, хто вертався назад в Україну. І їх було немало, адже відсоток українців у денікінській армії був чималий. Тож і тікали вони на “свою” Україну. Пощо їм той Врангель? Він же так само за Росію, як і більшовики...

Дехто з вояків, бажаючи продовжити боротьбу проти більшовиків, перебирався в українські частини, які були союзниками поляків...

А хтось по-дурному гинув від рук бандитів, в яких перетворювалися колись блискучі денікінські офіцери...

Жахливі трагедії починаються, як правило, буденно...

Неподалік м. Гусятина польовою дорогою простував втікач із Великої України. Село, з якого він щойно вибрів, здається, називалося Кузьминчиком.

Був це Грицько Груша. Він якраз виміняв в одного хлібороба трохи тютюну. Відійшовши від села, сів на “камінь біленький”, що лежав при дорозі, й взявся крутити цигарку. Раптом полем розлігся крик.

Підняв голову й побачив одягненого у військову шинелю з погонами червоного кольору хлопчину років сімнадцяти. Той тримав за повід коня, який, ставши цапки, намагався передніми ногами вдарити свого юного господаря. Хлопець не розгубився і нагаєм спробував отямити розбишаку.

Боротьба довго не тривала. Жеребець вирвався з рук і побіг у бік каменя, на якому сидів Григорій Груша. Заки той підвівся, щоб перейняти тварину, та вже проскочила його.

Але далеко коняка не втекла, бо заплуталася у дроті, яким було огороджено поле.

Тут, на своє нещастя, появився дядько. Зловивши тварину, скочив у сідло й потихеньку поїхав до хлопця. Той, радіючи, біг назустріч.

Коли селянин порівнявся з ним, хлопець схопив коня за повід, подякував і попрохав злазити. Але чоловік, видно, вже вподобав собі верхівця. Відпихнувши юнкера, він устромив п’яти коневі під боки. Але хлопець не дався, повода не відпустив та ще й почав кричати на злодія і “грозити йому штабом”.

“Дядько тягне за один кінець повода, кінь крутиться на місці... – оповідав Григорій, – хлопчина тримає другий кінець однією рукою, а другою б’є дядька нагаєм по ногах. Нараз дядько вдарив коня в боки, кінь шарпнув і хлопчина покотився на бік дороги, а дядько поїхав собі далі”.

Хлопчина одразу підхопився і побіг услід коникові, який так по-дурному зрадив його. І з ким? З отим селюком-злодієм!

А навстріч дядькові вже їхала смерть. Наближалася неквапом, у возі, серед військових. Всього ж на підводі вмостилося шестеро денікінців.

Селянин порівнявся з ними. Його завернули, наставивши зброю.

А назустріч вже біг радісний юнкер.

Раптом почувся сухий стріл із пістоля. Дядько похитнувся в сідлі, потихеньку зсунувся й звалився на дорогу.

Хлопець смерті кривдника не злякався, швидше навіть зрадів.

І побіг до свого дорогого розбишаки. Того вже прив’язали до люшні та сунули не поспішаючи далі. Юнкер вже добігав. Напевно, радість переповнювала його серце. Як-не-як свої їхали на підводі та й коника рідненького підводили...

Юнак махнув руками, мовляв, зупиняйтеся, “спасіба вам, я уже здєсь”...

І знову короткий стріл сполохав польових птахів...

Хлопчина впав...

Григорій Груша не на жарт злякався, адже підвода котилась далі, а він сидів на її шляху, на камені, що лежав при дорозі.

Військові порівнялися з ним... Григорій заплющив очі.

Він чекав третього – сухого і такого ж короткого – пострілу...

І це було б логічно – адже свідки нікому не потрібні.

Але денікінці вже вгамували спрагу вбивства – як-не-як без зусиль двох людей спровадили з цього світу, та й коня придбали. Через нього, власне, і порішили незнайомців. Коня доведеться, щоправда, продати. За безцінь, звісно...

А Груша, пополотнівши, із жахом в серці, не розплющуючи очей, чекав свого кінця. Та замість пострілу полем розляглася “удалая пєсня”:

– Смєло ми в бой пайдьом за Русь святую!..

Григорій Груша, якого оминула смерть, як п’яний поплівся у протилежний бік. Курити вже не хотілося...

Апокаліпсис

1920 року жито на Таращанщині заквітувало наприкінці травня. Ранній овес та ячмінь вже викинули колоски. Дехто з господарів почав на пар орати. Хоч і війна, а жити треба. Тільки хто збиратиме цей врожай? “Може, Бог дасть, то самі й зберемо”, – думали селяни.

Та чорні хмари війни не давали спокою хліборобському серцю. Вже другий місяць як таращанці “не на життя, а на смерть” вели жорстоку війну боротьбу з більшовиками.

“Почин дав Тетіїв, – розповідав Олександр Личак. – Обізвались П’ятигори. Подав руку Животів, за ним Ставища, Жашків, а там майже весь повіт. Не один москаль наклав головою. Порозбігались більшовицькі комісари, зникли ріжні “ісполкоми” та “продкоми”. Замісць червоних, повівають жовто-блакитні прапори. Прокинувся давній дух козацький. Повстала нова січ. Вибрали кошового, волосних отаманів та сільських ватажків; кошового, волосних та сільських суддів. Все селянство записалось у козаки, від вісімнадцяти до тридцяти років – реєстровими, від тридцяти до сорока літ – резервовими.

Реєстрове козацтво охороняє повіт від червоних наїзників, стоїть залогами в містечках, при волостях. Резервове козацтво несе варту по селах, а як насуває де ворог, йде на допомогу реєстровим.

Не пізнати колишніх хліборобів. Чи старе, чи мале – при зброї. Чи сіяти їде на поле, чи до млина, рушницю бере з собою. У неділю, в свято чи так у вільну від праці годину скрізь по селах на майданах молоде козацтво муштрується. Де б хто не був, що б не робив, а як чує, що дзвін б’є на тривогу, кидає працю, миттю біжить на збір. Січ, та й годі...

Таращанці не раз насипали жару червоним за комір. Тричі побили їх під Тетієвом. Останній раз, у велику суботу, так їх привітали, що ні один не діждав паски з’їсти. А раз під Довгалівкою так наполохали червоних, що вони мусіли тікати аж до Козятина.

Заворушились селяне і в сусідніх повітах. Присилають до Таращанського кошового посланців. Просять дати пораду, як і собі вигнати червоних гостей із хати.

Лютують вороги. Загрожують таращанцям пекельними муками. Обіцяють ввесь повіт із димом пустити, а населення вирізати до ноги, та ба... Нічого не вдіють. Камінним муром стало козацтво. Не сміють більшовики й носа на Таращанщину показувати”.

А тут ще радісні чутки, що українське військо разом із поляками жене більшовиків з-під Вінниці та Бердичева. “Тікають москалі, минають Таращанщину, бо знають, небораки, що там добре вітають. Чули про це від своїх товаришів”.

У травні дійшли вістки, що й Київ уже в українських руках. Москалі повтікали десь за Дніпро. Всі раділи. “Буде своя влада, свій порядок, – думали селяни. – Не діжде вже ворог знущатись, останній кусень хліба грабувати”.

“Та не так склалось, як бажалось”. Як не виглядали українське військо, а так і не діждалися його. На Таращанщину, щоправда, прийшли польські улани. Але хіба поляки можуть замінити рідне військо? “Чом воно не йде, чом молодих козаків до себе не кличе? Адже-ж вони кожну хвилину чекають поклику Головного Отамана, щоб стати як один у ряди Українського вояцтва”.