Отаман Зелений - Коваль Роман Миколайович - Страница 73

— А може, вони й не підуть в облаву? — замітив Петрусь. — А шкода було б, якщо вони роздумали б.

Ледве він скінчив, коли здалека, від сторони Нещерова, гукнули два, один по одному, постріли; за хвилину — третій.

— Еге, комуна відзивається, — засміявся Кум, що весь час нишпорив коло свого японського карабінка. Його лице тепер прояснилося.

Кум був типом партизана-заводіяки. Він мало балакав і майже ніколи не забирав голосу на мітюжках, але як прийшло до діла, Кум показував, що вмів. Що він узяв на мушку зі свойого карабінка, то вже його було.

— Що Кум візьме на свойого зиза (він був косоокий), це вже не уйде, — жартували хлопці.

У тій хвилині від Дудуна прибіг зв’язковий і доніс, що большевицька розстрільна наближається до річки Стугни і може бутй; що в тій хвилі вже переходить її. По його розказам видно було, що большевики йдуть у напрямі на землянки, куди якраз випадає їх центр. Із того ми догадувалися, що облаву веде хтось із нещерівських комнезамів, який провідав про наше місце розташування. Зі слів зв’язкового виходило, що большевицька розстрільна не дуже довга, так що ліва партія зможе вдарити на її праве крило, тільки за розстрільною підступала слаба резерва.

Я не раз застановлявся над питанням, чому большевики, коли йдуть в облаву, то стрілянням у повітря неначе навмисне заповідають свій прихід. Ще літом було, коли виходили в Гощів, завсігди вистрілюють за дві-три верстви так, що, коли ми були попереджені про облаву, зараз знали, що комуна йде проти нас. Партизани об’яснили собі їх поступовання тим, що вони в облаву йшли по наказу вищих команд, а не бажаючи з нами стрінутися, хотіли нас стрілянням попередити. Вони були задоволені, коли пройшли лісом і нікого не стрінули.

Так було й тепер. Їхні постріли були для нас знаком, що облава таки вийде в Гощів. Чекісти слали, нічого було робить — червоноармійці мусіли виконати наказ. Та і тепер певно, що, коли б були дійшли до землянок наших, їх робота була би скінчена. Вони з тріумфом були б вернулися в Нещерів — і облаві кінець.

Зв’язковий віддалився. Над Стугною знову розляглися три постріли. Тим разом здавалося нам, наче стріляє хтось за поблизькими стогами сіна на нещерівському лузі.

Не було сумніву, що большевики підходять, ближче і серце вдарило живіше. Я ще раз оглянув замок кріса, налагодив набійницю і прикляк на одно коліно. Вся моя увага була прикута в тій хвилині до кущів по тому боці землянок, звідкіля мав явитися ворог.

Подув вітер, кущі біля землянок заколихалися, і здавалося, що от-от з-поза них вихилиться гостра шапка з червоною звіздою. Хвилі ожиданнятягнулися в нескінченність, напружуючи нерви і сповняючи ціле тіло ніжним, трепетним подразненням.

Зайнятий думкою про недалеких гостей, я не помітив, як до мене наблизився Андрій, і щойно упімнення Колісника, щоб він не щвендявся, бо в кожній хвилині можуть надійти большевики, звернуло на нього мою увагу. Андрій у тій хвилині прикляк також на землю і розложив біля себе набої. Усе те робив він так спокійно, флегматично і зрівноважено, неначе на вправах. У його лиці не можна було достерегти ні тіни хвилювання. Зрештою, річ зовсім зрозуміла в таких моментах. Я дивився на його струнку, дівочу постать, на ті дитинячі руки, на ніжне обличчя і дивувався. Цей парубчак своїм холодним спокоєм рішучо імпонував мені.

Я глянув наліво і направо. За деревами, за кущами, із зором, зверненим до землянок, причаїлися партизани. Цей образ нагадав мені живо Запорожців, коли чатували серед ночі на турецькі Галери.

— І лізе ж та комуна, наче ніг у неї нема! — промовив ніби до себе Андрій, а очі йому блиснули, як у мисливця, що чує добичу. Він хотів ще щось сказати, та в тій хвилині долетів до нас здалека легкий гомін, а з ним і крик, подібний на команду.

— Йдуть, — шепнув Андрій, хватив кріса до плечей, прибираючи поставу до стріляння. Видно, що в нього вже не ставало терпцю ждати.

Гомін посилювався і наближався чимраз ближче до чагарників. Напрям, звідкіля він долітав, вказував, що большевики йдуть таки на нас. Зі сторони лугів, де стояли копиці сіна, перелетіло над нами сполохане криком стадо сорок і, скреготячи, подалося на Рудики.

По хвилині гомін стих, але нараз знову почувся на краю ліщини. Можна було розріжнити вже поодинокі голоси, але слова ще годі було розібрати.

Минула ще хвилина. Хвилина нервового ожидания, напруження до найвищого степеня всіх нервів.

— Четвйортий взвод! — відбилося вкінці зовсім виразно в наші вуха.

Дальші слова вітер розніс по лузі.

У нас запанувала глибока тишина. Ніхто і словом не відзивався. Малося вражіння, що чується, як у кожного серце у грудях б’ється. Над нами знову перелетіло з криком кілька сорок. Недалеко кущів ліщини почало голосно шелестіти, а з них обережно висунулася одна, потім друга постать із гострою шапкою, з крісами і насадженими на них багнетами.

— Червоноармійці, — шепнув хтось із партизанів.

Це була, видно, стежа. Червоноармійці вийшли з чагарників, на хвилину пристанули і стали розглядатися. Невдовзі за ними висунулося ще кілька гострих шапок, а далі зарисувалася ціла розстрільна.

Спочатку большевики не зауважили землянок. Покриті снігом, вони були малопомітні на сніжному фоні. Щойно коли червоноармійці опинилися біля огнища, стали як вкопані. Вони зрозуміли й побачили, де в тій хвилині знайшлися.

Із-за корчів ми виділи їх зовсім виразно. Ми могли навіть зауважити те збентеження, яке опанувало їх у першому моменті, але вид підходячих товаришів додав їм бадьорости. Вони кинулися до землянок.

— Здавайсь! Вилазі наружу! — крикнуло кілька з них і, станувши над землянками, спрямували на них свої кріси.

Червоноармійці були, мабуть, переконані, що заскочили нас зненацька, таки в землянках. Туди підбігло їх іще більше. В одній хвилині біля землянок зчинився такий крик, що його, мабуть, аж у Таценки було чути.

Вони безперестанку кричали:

— Здавайсь! Давай вінтовки! Вилазі, а то стрелять будем!

Тим часом підходило їх до землянок усе більше.

Уже не було ніякої ворожої розстрільної, а була купа людей, що збилася в одному місці, тільки ще десь зліва і справа чути було команду, видко, там не орієнтувалися, що те все значить. По боках ще осталися частини розстрільної.

Ситуація біля землянок ставала прекомічна. Большевики галасували, метушилися, наставляли кріси до землянок, але ніхто з них не хотів туди зайти, поглянути, чи в них є хто-небудь, чи нема нікого. Хто знає, як довго була би тривала ся атака криклива, коли б не з’явився комісар. Він влетів перед землянки з наганом у руці і наказав червоноармійцям перешукати землянки.

Усе складалося для нас якнайліпше. Вийшло все майже так, як ми надіялися. Большевики знайшли наш табор і поперли всі туди, щоби поглянути “как бандіти живут”. Певно, нікому з них тепер і в голові не було шукати нас дальше по Гощові.

Біля землянок роїлося від гострих шапок. Одні з червоноармійців поставали на покрівлях, а інші почали обережно підходити до входів і відслоняти заслони. Коли переконалися, що всередині нікого нема, загриміло:

— Ур-р-ра!

Аж тепер побідники почули себе безпечними і кинулися хто куди. Одні знімали завішене недалеко огнища на дереві м’ясо (його ми оставили навмисне), другі кинулися досередини землянок.

З напруженням стежили ми за землянкою, де були закопані бомби. Над нею і біля неї стояло до двадцяти червоноармійців. Три з них пустилися досередини. Нам видко було, як вони піднесли заслону на дверях, переступили, згинаючись, поріг і зникли в землянці. Один із большевиків придержував заслону, щоб товаришам було видко всередині. Тут підбіг і комісар, який був віддалився.

— Обіскать землянки, нет лі в ніх аружія! — приказав владним голосом і знову подався кудись убік.

Партизани взяли кріси до плечей. Кожний з нас шукав котрогось із салдатів при землянці, щоб посадити його на мушку “свойого кріса”.

Хтось шепнув:

— Гляди, зараз буде їм масляниця.