Отаман Зелений - Коваль Роман Миколайович - Страница 67

Моєї уваги не уйшло (не минуло. — Ред.) те, що чоловік, який приніс листа, через весь час слідкував за кождим моїм рухом і за вражіннями, яке викликає на мені лист. Я весь час чув на собі його проникливий погляд.

По прочитанню листа вдруге виринули в мене деякі питання, на які треба було собі самому відповісти. Найбільше дивувало мене Григоровичеве повідомленнє про поїздку на зв’язок на схід. Він був уже у большевиків добре скомпромітований, як же він міг куди-небудь їздити?! А по-друге, він вийшов у Київ у справах нашого загону, по полагодженню яких повинен був як найскорше вернути в Гощів. І мені якось не хотілося вірити, щоб Центральний [повстанський] комітет чи Опока сам були настільки необережні, а попри те, і нетактовні та ужили Григоровича на свойого курієра чи зв’язкового.

Дальшим таким “неясним місцем” у Григоровичевому листі було його проханнє, коли поїду в Київ, забрати із собою його річи і документи. Навіщо були йому потрібні старі, австрійські й інвалідські, папери, навіщо йому посвідки з Галицької армії? На отсі то питання треба було собі самому відповідати, бо лист був закороткий, щоби з нього що-небудь більше додуматися.

По прочитанню листа я запитав післанця, чи він бачив Григоровича.

— Да! Я його бачив, — відповів він, злегка червоніючи.

— Де ж ви його бачили, добродію? — розпитував я його дальше.

Післанець якось збентежено присунув до себе клунка, ніби закашлявся, і сягнув чогось до кишені. Словом, поводився як людина, яка хоче скрити своє зденервованнє, а їй то не особливо вдається. Оповіданнє, яке я почув тепер від нього, ще більше здивувало мене.

По його словам, Григорович заходив будь-то би передо вчера на кватиру, на якій жив він (посланець. — Ред.) зі своїм двоюрідним братом.

— Брат із Григоровичем, — оповідав він, — довгенько щось балакали у другій кімнаті, а коли вийшли з неї, Григорович дав мені отсього листа і розповів, куди його занести. Про що вони обидва балакали, не знаю.

Се оповіданнє послужило мені вихідною точкою для засягнення близших інформацій щодо самого післанця, а рівночасно дало змогу задати йому кілька питань, які могли мати деяке значіннє для висвітлення неясностей Григоровичевого листа.

Я запитав його, чи Григорович був перед тим знакомий з його братом, чи вони щойно тепер познакомилися.

Тут післанець знову змішався. Глянув найперше на мене, потім на Колісника та Середу і відповів, що Григорович з його братом і з ним самим уже давно знакомий. Коли був у Київі в школі, то навіть часто заходив до них на кватиру.

Настала коротка мовчанка. Мені насувалося тепер стільки ріжних питань, що я не знав, від котрого зачинати, щоб не зіпсувати історії, яка ставала мені чимраз більш підозрілою.

На питаннє, де їхня кватира, післанець відповів, що при вул. Великій Васильківській, ч. 34. Моє здивованнє і підозріннє скріпилося.

— А як ваша фамілія, добродію? — вмішався до розмови Колісник. Він, видко, зрозумів також гру, бо весь час пильно слідив за нашим гостем із Київа.

На те післанець витягнув якийсь папір і подав мені.

— Будьте ласкаві, ось мій документ. Моя фамілія Шевчук. Я служащий Гублєскома, а мій брат служить на залізній дорозі.

Колісник присунувся до мене, і ми уважно прочитали документ. Він був наче правдивий. Дивувало мене, однак, те, що в Київі я так близько жив із Григоровичем ще тоді, коли він служив у школі, й майже всюди ходили разом, а він ніколи не згадував мені про ніякого Шевчука, ні про Велику Васильківську, ч. 34. А вкінці й при партизанах за два місяці ми доволі набалакалися і не раз згадували всяких знакомих, та Григорович про ніякого Шевчука навіть не заїкнувся.

Прочитавши документ, я віддав його власникови з міною, яка не зраджувала недовір’я, ніби від неохоти знову запитав, в якій порі дня Григорович був у нього на кватирі — вдень, вечором чи вночі.

— Він був у нас у полуднє, — не надумуючись, бовкнув Шевчук. Та в тій хвилі наче схаменувся. Мені здавалося, що він хотів сказати щось иншого, але вже було запізно.

Бо, поминувши те, що Григорович вийшов у Київ перебраний за селянина, у білій сорочці, білих штанах і босий, чим був би дуже звертав на себе увагу, він по місті й то вдень не міг ходити, бо ж який-небудь комуніст-курсант зі школи міг його дуже легко пізнати. Значиться, що Шевчук таки здорово пустився брехати.

— Та ж Григорович босий, не одітий як треба. На нього всякий глядітиме як на чудака. Як же він може по городі шлятися? — завважив Колісник тоном, в якому пробивалося недовір’є і наче насмішка.

Шевчук по першому, очевидно, схвильованню дещо опанувався і спокійно вияснив, що його брат позичив Григоровичеви свойого убрання і черевиків. У тій хвилі прийшла мені думка запитати післанця, чи він не бачив Григоровича з ким-небудь на улиці.

Се питаннє було справдішною “лапкою”. Я не числив на те, щоб воно віддало нам стільки услути у висвітленню справдішної ролі Шевчука і Григоровича, але вийшло инакше. Шевчук, збентежений попередніми своїми оповіданнями, хвилю надумувався, а вкінці сказав, що Григоровича бачив коло університету з якимсь батюшкою із сивою бородою.

Тепер мені вже сміятися хотіло, просто сміятися йому в лице. Шевчук чув, що десь дзвонили, та не знав де. Історія з батюшкою, якого він бачив нібито в товаристві Григоровича, занадто довга, щоб її розказувати на сьому місці, але вона якраз була того роду, що тільки скріпила в мені підозріннє і майже незбито доводила, що перед нами большевицький аґент-провокатор.

У тій хвилі розходилося вже тільки про се, щоби у післанцеві не збудити підозріння, що ми йому не віримо, не дати пізнати, що він наполовину здемаскований. Тому просив я в нього вибачення за те, що питав про назвисько, про брата, про кватиру. Я об’яснив йому, що того він мені не повинен за зле брати, бо мусимо бути осторожні, мусимо уважати, з ким балакаємо і хто до нас приходить. Дальше я запевнив Шевчука, що тепер він може бути спокійний, ми переконалися, що він “свій чоловік”. Вкінці подякував йому за листа та за його труди.

Після того ми повставали із землі. На лиці Шевчука видко було цілковите заспокоєннє. Він був навіть веселий і задоволено усміхався.

— Як же ви мені радите, добродію, — звернувся я ще до нього, коли ми мали розходитися, — їхати мені в Київ чи не їхати?

— Канєшно, треба поїхати, — підхопив Шевчук поквапно. — Григорович прохав приїхати непремінно. Він переказував навіть, щоб спішилися, якесь важне діло до вас є.

— А мене в Київі не пізнають?

— Та де там пізнають! Одіньте нові брюки, новий гарний френч, на шапку причепіть большевицьку звізду, до боку — нагана, то на вас ніхто й уваги не зверне, — без стриму балакав тепер Шевчук. — Усякий подумає, що ви який комісар. Хто ж тоді може вас за документи питати?

Та балаканина переконала мене, що провокатор ще не орієнтувався в ситуації. Йому, видко, ані в голову не приходило, що ми про арештованнє Григоровича і Горачука вже чули. Він не припускав також, що його розмова, поведениє й відповіді його самого здемаскували. Я подав йому руку і сказав, щоб він ішов у хутір, пообідав та там заждав до вечора. Ввечері я приобіцяв приїхати туди підводою і разом із ним відправитися в Київ.

Шевчук, видко було, аж підріс на радощах і обіцяв у хуторі підіждати на мене.

Вернувши до табору, ми не вспіли ще відложити крісів та набоїв, як уже біля нас зібралося все товариство та обступило зі всіх боків. Кождий хотів почути про київського післанця, про те, що діється з Григоровичем, а найбільше цікавило партизанів те, що він пише в свойому листі.

Щоб не розказувати кождому зосібна цілої історії, я відчитав на голос одержаного листа, а потім за порядком перейшов усі сумніви, які піддала мені розмова з післанцем. Партизани вислухали моєї балачки із запертим духом.

— Се ж агент, се ж ніхто инший, тільки провокатор, — крикнуло кілька з товариства, коли я скінчив говорити.

— Привести його сюди і тут його допросити, сучого сина. Тут він признається, хто він, — радив хтось із гурту.