Отаман Зелений - Коваль Роман Миколайович - Страница 26

Є така приказка: “Хоч убий москаля, а він зуби вискаля”. Дарма що набили трипільці москалів як мух — ті знову почали лаштуватися до походу. Хіба Москва колись жаліла своїх вояків? Вона готова засипати їхніми трупами чужі позиції, лише б здобути перемогу. Будь-якою ціною, але бути зверху-такий принцип Москви. Була ще й інша причина: на Київ насувався голод. А москалі звикли жити не працею, а грабунком. Правило у них таке було: “Не награбуєш — ходи голодний”. Їхня “ідеологія” зводилася до кендюха, який треба набити чужим коштом.

Але, побоюючись, що Зелений може й сам прийти “в гості”, комуна 12 липня оголосила в Києві стан облоги. Військово-мобілізаційний відділ при Київському губернському комітеті більшовицької партії взявся формувати “війська Трипільського напрямку”. Брали не тільки комуністів, комсомольців, робітників, курсантів, а й київських нальотчиків, грабіжників і злодіїв. Все це чортовиння об’єднували російська мова і бажання жерти. Комісари казали їм прямо: “Візьмете Трипілля — віддаємо вам його. В ньому — все ваше”. Командували розбійним воїнством губернський військовий комісар Павлов та Яша Епштейн, який своє левітське походження намагався приховати за прізвищем Яковлев. Особливим уповноваженим Ради оборони з придушення повстання у Трипільському районі призначили зрадника-малороса Колю Скрипника.

А Трипільщина вже перетворилася на великий козацький табір. Люди готувалися до війни з лютим ворогом. Тільки у Злодіївці зібралося 5000 піших та 300 кінних козаків. “Оружие имеется в достаточном количестве”, — доповідати московські шпиги. Повстанці стояли у Стайках і Черняхові. Їхні сторожові пости виглядали комунарів північніше Козина і в Підгірцях. На трипільських кручах, Дівич-горі, інших висотах чигали на Дніпровську флотилію гармати і кулемети повстанців.

Убезпечивши кордони свого району, Зелений з частиною повстанців несподівано вирушив на Лівобережжя. Він мав намір здійснити у Переяславі історичний акт — скасувати Переяславську угоду, яку колись підписав з кацапським царем Богдан Хмельницький.

Отаман поплив на “Шарлотті”.

У Переяславі не тільки побили комуну, а й захопили в казначействі “придане” для пограбованих трипільських жінок — велику суму грошей, зокрема 6 пудів срібла.

Козацьке військо в Переяславі зустрічали радісно — на базарну площу, де колись Хмельницький закликав зігнаний дрючками “народ” вибрати ірода московського за рідного батька, вилилося ціле море щасливих людей. Лунали радісні вигуки…

Над людським виром маяли прапори і хоругви. Було багато священиків. А дзвони все гуділи, скликаючи людей.

Гуде майдан, шумить майдан святково, Куди не глянь — шинелі, сіряки…

А хто ж то, хто там промовляє слово?

Кого це так вітають козаки?

Майдан притихнув… Промовля Данило.

Замовкли люди, та говорить кров…

Що ж так серця спрагнілі полонило, Неначе шерех гіллям перейшов?!

— Віднині і навіки-віків Україна буде вільною! — голосно і весело пролунало на майдані.

— Вільна-а-а-а! — відгукнувся майдан. — Вільна-а! Слава отаманові Зеленому!

Та довго святкувати не довелося — треба було вертатися до Трипілля, на яке знову посунули хмари московської сарани. У той день розлючені москалі атакували родинне село отамана з повітря, скинувши з літаків на сільські хати 15 пудів фугасних і розривних бомб. “Триполье горит, деревне, где расположены зазнавшиеся бандиты, был нанесен жестокий, но заслуженный удар”, — раділи кати [193].

Московська влада не могла вибачити Зеленому “страшної наруги” над “віковічною дружбою двох братніх народів”, тож знову вирушила в похід проти нього. Змагання набувало принциповості — хто ж кого?!

Спочатку генеральний наступ на Трипільському фронті планувався на 17 — 18 липня, відтак начальник авіазагону просив командування негайно роздобути 100 пудів бензину, що дало б можливість 6–8 літакам продовжувати бомбардувати села і “дерзких повстанцев, угрожающих Киеву”. Окупанти зазначали, що літаки справляють “большое моральное действие на противника” [194].

На цей раз каральною експедицією керувало вище керівництво Красної армії, включно з працівниками Генерального штабу. В операції взяли участь Київський загін (1590 осіб, 2 гармати), Васильківський відділ (1200,6 гармат), Лівобережний загін (400), відділ Маслєннікова (870), Ржищівська ватага з 450 башибузуків. З Обухова вже наближався шеститисячний загін, серед якого виявилося багато курсантів, а то були сміливі й безжальні хлопці. Потужна сила плила Дніпром — пароплави “Адмірал”, “Трахтемирів”, “Поспішний”, “Дорофея”, “Вірний”, “Кур’єр” і бронекатер № 1, берегом сунули броньовики, у повітря піднялась авіація. 12 тисяч зарізяк йшло на “мокрое дело”. Загальне керівництво здійснював військовий нарком Микола Подвойський.

За даними червоної розвідки, 10000 повстанців готувалися до зустрічі непроханих гостей. Звичайно, Зелений, як досвідчений партизан, не збирався приймати фронтові бої. Його військо ніби розчинилося в повітрі. Мовляв, заходьте, “дорогі гості”, не бійтеся, ніяких повстанців тут немає. Десь щезли, мабуть, утекли. Червоні лазутчики ніде не могли виявити зеленівців. Начальству доповідали, що “бандітов ніґдє нє відно”, нема їх у Германівській Слобідці, в Матяшівці, у Черняхові — аж сюди дійшли більшовицькі вивідувачі.

Москалі “переможно” котилися вперед. Та раптом на них наскакували — чи то з кущів, чи з болота, чи вночі, “каґда ані атдихалі” від пекельної роботи. У Злодіївці, наприклад, 21 липня месники відправили у пекло за довідкою про заслуги перед комуною три десятки червоних курсантів. А тоді несподівано вдарили у плечі Добротіну, притиснули його банду до Гусачівки і давай сікти-рубати. Довелося “русскому братіку” брати ноги на плечі. Ледь утік, рідненький. За ним дали навтікача й інші комунари. Аж у вухах засвистіло. Не вдалося їм пообідати ні в Гусачівці, ні в Долині.

Та в Москви завжди є резерви. 23 липня в Халеп’ї висадився червоний десант, але й того дня не москалі сікли голови, а їм. Хто вцілів, накивав п’ятами “ат етаво праклятаво Тріполья”.

Тим часом розвідка принесла Зеленому радісні вісті: з Поділля на Київ наступає об’єднане українське військо. Жмеринка вже наша! Й отаман вирішив йти назустріч, щоб повернутися переможцем разом із Директорією — і до столиці, і до Трипілля. Була ще одна вагома причина: в обозі страждало понад три сотні поранених, яких треба було рятувати. “Тільки там за фронтом, можна було б їх помістити в шпиталь” [195].

Вийшовши з-під удару червоних, Зелений попростував на південь, дорогою винищуючи скрізь де тільки можна “советскую власть”. А недолугий Скрипник, якого для солідності комуна назвала “народним комісаром”, 26 липня запопадливо доповідав Хаїму Раковському, що Зелений розбитий: “Боевая задача, возложенная на Трипольский сводный отряд, исполнена. Триполье было взято (…) после восьмичасового боя. Затем в течение трех дней Трипольський сводный отряд отбивал на 15-тиверстном фронте непререрывные атаки в 3 — 4 [раза] сильнейших организованных банд Зеленого. (…) Наконец 25 июля наркомвоен Подвойский издал приказ (…) с призывом “в атаку на негодяев”. (…) К 4-м часам 25 июля после ожесточенного ночного боя банды Зеленого были окончательно разбиты. (…) Сам Зеленый с полутысячей закоренелых бандитов (насправді близько 10000 козаків. — Ред.) бросился на запад, разбил один из организованных Подвойским отрядов и прорвался в район Таращи — Белой Церкви…” [196].

Ось так “тікав” Зелений, що дорогою вщент розбив загін наркома з військових і морських справ Подвойського. І все ж Трипілля залишилось на поталу ворогові… “Восстание же крестьян Трипольского района подавлено, — тішився Скрипник. — Теперь остается мобилизация всего населения этого района, обезоружить его и взыскать с него все расходы, понесенные рабоче-крестьянским государством на подавление. Обезоружение населения производится. Все виновные в утайке оружия и военных материалов предаются полевому ревтрибуналу. Что касается мобилизации всего населения, то производить его сейчас же нецелесообразно. Сейчас идет уборка богатейшего урожая. Мобилизацию необходимо произвести по окончании жнивья, дней через пять-семь. Необходимо произвести взыскание продуктами с крестьян расходов, вызванных восстанием. Одновременно ведется работа по организации населения. Устраиваются митинги и сходы, организовываются комбеды. Во всех селах назначены коменданты и политкомы. Необходима присылка литературы в массовом количестве” [197].