Отаман Зелений - Коваль Роман Миколайович - Страница 21

Москва все це розуміла. Ще на початку 1918 р. на т. зв. 1-й Всеукраїнській нараді більшовиків російський діяч Александров визнав: “Нам приходится воевать против почти всего украинского народа, а не против [Центральной] рады”. Подібно висловився й Володимир Затонський: “Получается иностранное вмешательство в местные дела, получается национальная борьба” [145].

Те саме свідчив й інший зрадник, Михайло Полоз (Полозов), колишній член Центральної Ради. В телеграмі заступникові наркома іноземних справ РСФСР Лейбі Карахану і Йосипові Сталіну він реально змалював політику московських більшовиків в Україні. Подаю її у перекладі на українську мову. “Політика в Україні провадиться всупереч всьому, про що ми говорили між собою. За такого курсу ви зможете втриматися (та й то навряд), лише опираючись на інонаціональну збройну силу (…). Внаслідок поголовного розгону всіх тих Рад, де не було комуністичної більшості, і призначення комуністичних ревкомів та виконкомів загрозливо зростає антисемітська пропаганда, оскільки в комісари, виконкоми і ревкоми від комуністів потрапляють головним чином євреї-як найбільш активний елемент міст. (…) Агентами на місцях репресується все українське. (…) Зриваються і топчуться портрети Шевченка. (…) Арештовуються люди, які стоять на радянській платформі і які допомагали радянським військам, тільки за те, що вони українці. (…) Через таку політику — сильне незадоволення селянства, а також у наших загонах. (…) Я був найближчим свідком падіння 4-х українських урядів — стверджую, що нинішній стан українського радянського [уряду] надзвичайно небезпечний” [146].

Події весни 1919 року підтвердили прогноз запроданця.

“За вільну Україну, проти жидів і руських”

Симон Петлюра (другий ліворуч) переглядає відділ Армії УНР. Копія.

Історик-чекіст Борис Козельський (справжнє прізвище Бернард Вольфович Голованівський. — Ред.) оцінював український повстанський рух як явище “набагато небезпечніше й серйозніше”, ніж “регулярна петлюрівська армія” [147].

Козельський зазначав, що Зелений “дуже добре закріпився у своєму районі, витиснув звідтіля радвладу, обернувши захоплену смугу на добре зміцнену позицію. Цьому надзвичайно сприяв географічний стан Трипільсько-Ржищівського району. Маючи в себе правий високий берег Дніпра, Зелений, з одного боку, забезпечив себе від нападу з Лівобережжя, а з другого — припинив переправу через Дніпро, що саме в цьому місці звужується, а з боку залізниці зеленівський район охороняла сила озброєних повстанців. Провівши мобілізацію, Зелений поширив свій вплив і на лівий берег Дніпра (на Переяславський та Золотоноський повіти на Полтавщині), а так само й на сусідні повіти Київщини. Сили Зеленого виросли до 30.000 — 35.000 повстанців. Таким чином, під боком української столиці була велика територія, охоплена вогнем повстання, де проводилося формування великого контрреволюційного війська…

Легко зрозуміти, до якої міри був розпечений той ґрунт, на якому доводилося будувати робітничо-селянську владу, — продовжував чекіст. — Через ці обставини міць радянської влади забезпечено тільки по великих центрах… Провадити на селі якусь справу можна було тільки під захистом озброєних загонів. Унаслідок радянська влада не могла налагодити будівництва не тільки в селянських закутках, а навіть і по багатьох повітових центрах. Бандитизм своїм безпосереднім наслідком мав те, що селянство про радвладу мало найнеправильніше й невірне уявлення. Воно бачило радвладу тільки з найневигіднішого боку. Воно бачило її представників головним чином тоді, як приїздили продзагони збирати продрозкладку, коли червона армія переслідувала бандитів, коли ЧК ловила проводирів повстань. Партійних і радянських робітників, що провадили б організацію нових форм суспільного будівництва, воно не могло бачити просто через те, що їх швидко забивали бандити, і праця на селі була за справжній подвиг” [148].

“Майже всі отамани, — продовжував Б. Козельський, — гаряче нападали на радянську владу під “радянськими” гаслами”… Радянську владу організовано не за класовими, а за національними ознаками…” Ідеологію повстанства Козельський оцінив так: “Хай живе радянська влада! Бий жидів, комуністів, кацапів!” — ось офіційна фразеологія повстанства дев’ятнадцятого року” [149].

Подібно оцінювали політику трипільського отамана і його земляки. “Прийшов Зелений до мого батька, — розповідав один із них. — Брат батьків, нежонатий, уже був у Зеленого, тепер Зелений агітував і батька — за вільну Україну, проти жидів і руських…” “За що воював Зелений? Ти не вір тому, що пишуть про нього, мов, бандит був, — свідчив інший трипілець. — Зелений був за вільну Україну, хотів, щоб ми вільними були” [150]. Такою була правда.

У боротьбі за Українську державу Зелений не мав жодного сентименту до ворога. Принаймні про це пишуть більшовицькі історики. “Зеленовцы отличались исключительной жестокостью и зверством в расправе с членами коммунистической партии, красноармейцами и советскими активистами… — писав один з таких, з дозволу сказати, істориків. — Бандиты не только расстреливали захваченных в плен комсомольцев, они закапывали их живыми в землю, связанными бросали в Днепр…” [151]. Може, й не брехав лиходій. Принаймні в це хочеться вірити, бо з лютим ворогом треба і поводитись люто.

Селянський з’їзд у Германівці

Сава Дьяків, кагарлицький отаман (праворуч). З оригіналу.

Але не всі на Київщині визнавали авторитет Зеленого, зокрема його недолюблювали козаки Черняхівського куреня — через конфлікт із Директорією. Не довіряли йому й гарматники 2-ї Селянської дивізії Шляхового-Кармелюка. Не бажали мати з ним справи кагарлицькі та став’янські козаки — вони не забули, як Зелений наскочив на Кагарлик, щоб поживитися їхнім хлібом.

Зелений, прагнучи збільшити свої сили, ще на початку квітня попрохав Марка Шляхового помирити його з кагарличанами.

У Кагарлиці, у штабі, над яким гордо маяв величезний жовто-блакитний прапор, Шляхового зустріли з повагою, але, коли він почав розмову про Зеленого, обличчя старшин спохмурніли. Ні отаман Гейченко, ні його начальник штабу Бойко, ні комендант містечка Гордієнко і слухати про Зеленого не хотіли, мовляв, він “такий [же] грабіжник, як і большевики, а головне, як казали вони самі, — зрадник”. Та врешті-решт Шляховому вдалося переконати кагарличан виступити проти більшовиків разом із трипільцями та іншими повстанцями [152].

Потім Шляховий поїхав у Стави, до отамана Дьякова. Той, знаючи, що до нього прямує посланець Зеленого, про всяк випадок поставив проти волості кулемет та відділ козаків із рушницями, мовляв, хто їх знає, тих зеленівців, може, їм знову пшенички заманеться. Або знову Дьякова спробує полонити.

Та врешті отамани порозумілися. “В розмовах з отаманом Дьяковим я побачив, — згадував Шляховий, — що це людина дуже щира до праці, хоча… видко було, що він був малосвідомий, але зате дуже завзятий до боротьби козак… З початку революції 1917 року Дьяків, пробуваючи на морській флотській службі російської армії, приймав участь в українських військових організаціях Чорноморської фльоти. Коли Чорноморська фльота, як і другі, стала під кінець 1917 р. большовичитись, то Дьяків кинув фльоту і свавільно прибув до Центральної Ради в Київ. Тут у часи бійки Центральної Ради з большовиками в січні 1918 року Дьяків був вже яко вільний козак і того часу в своєму районі на Київщині був отаманом Вільного козацтва. Як казав потім мені сам Дьяків, він так любив Центральну Раду і тодішніх її проводирів, що завжди готовий був віддати своє життя в боротьбі з її ворогами, а особливо з московським чорносотенним большовизмом, в початковій боротьбі з яким він, Дьяків, і загартував свою козацьку відвагу” [153].