Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Отаман Зелений

Коваль Роман Миколайович

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Отаман Зелений - Коваль Роман Миколайович - Страница 102

102

Изменить размер шрифта:

Розповів Грицько Ількович ТЕРПИЛО, старший брат отамана Зеленого.

Записала його онучка Раїса БРАСЛАВЕЦЬ (ТЕРПИЛО).

Микола

Щербак.

Месницькі мечі

Пам ’ятник отаманові Зеленому в його рідному селі. Трипілля, 24 серпня 2008 р. З оригіналу. Публікується вперше.

Отаманові Зеленому та його козацтву присвячується

Далекі дні, овіяні грозою,

Вже відійшли у вічність, наче спів,

Та дихає понад Дніпром-рікою

Поривний подих вогняних вітрів.

Встає минуле — мрій і духу вияв,

— І губиться, і знову вироста,

Як наш світильник на пригір’ях — Київ,

Як наша мука і ясна мета!

І в непокорі зводиться Трипілля,

Немов надія — промінь з глибини,

— Із Вороньків, з Обухова — з довкілля

— Ідуть, ідуть, як месники, сини.

Ідуть у млу, засмаглі і уперті,

— З-за хмар пробила громовісна мить!..

Ой не один дивився в очі смерті,

Щоб Україна сяла, як блакить!..

Минулого не повернуть ніколи,

Та чути віку віщий передзвін…

Спадають зорі. Місяць робить коло.

Іде у бій Зеленого загін.

Як з неба грім, лунає лунко: “Слава!”,

Не знаючи в пориві берегів.

Із-за Дніпра омріяна Держава

Підноситься як сонце і як спів!

* * *

Гуде майдан, шумить майдан святково,

Куди не глянь — шинелі, сіряки…

А хто ж то, хто там промовляє слово?

Кого це так вітають козаки?

Чи це клекоче грізне Запоріжжя,

Чи засіяла невгамовна Січ?

…Іде весна по мокрих роздоріжжях,

І їй ідуть схвильовано навстріч…

Ідуть… ідуть… Як гомінкі потоки,

Рокочуть з гір, струмують звідусіль

Пливуть колони на майдан широкий,

Несуть свою надію і свій біль!..

Надію й біль!.. Як розповім про біль я,

Що в грудях не стихає, не вмира!..

Гримить Трипілля, закипа Трипілля,

Як повінь повноводого Дніпра!

Гримить Трипілля!.. Жовто-сині стяги

Гойдаються на вітровім крилі.

Збудили душу в козака-нетяги

Журба віків, і кривда, і жалі…

Майдан притихнув… Промовля Данило.

Замовкли люди, та говорить кров…

Що ж так серця спрагнілі полонило,

Неначе шерех гіллям перейшов?!.

Вже досить мук… і тюрем, і Сибірів…

Наш Київ знемагає… Знов Москва

Несе неволю… Чуєте, як звірі

Лютуються — вовчиця завива…

У бій, козацтво! Мати-Україна

Чекає нас, синів-січовиків!

— У бій! У бій! — прорвалася лавина.

— За рідний край! — майдан полум’янів…

… — Благословіть нас, тату! — став Данило

І перед батьком голову схилив…

— Хай Бог благословить! — а серце нило.

— Хай Бог… — промовив… Козаків розлив

— Жива вода, що рве й лама загати!

— Гримів Трипіллям! — У похід! В похід!

…Молився батько. Біля хати мати

Тривожно їм дивилася услід…

* * *

Бої… Фронти… Луна Трипілля!

Загомоніли лозняки…

Як буревій, що трощить гілля,

Дихнули гнівом козаки…

Гарячі коні рвуть вудила

І крешуть камінь. Ніч стара

Хрипить, конає, скостеніла,

По схилах сивого Дніпра.

Хрипить. Московським яничарам

Безвихідь б’є у береги…

І котить хвилі помста яра —

Вогненні хвилі навкруги!

Вогненні хвилі — згубні стріли,

Мов жах полями перейшов,

Аж в небі зорі побіліли,

Тамуючи загуслу кров.

— Ще, хлопці, ще! — як блиск із хмари,

Поривним помахом руки

Кресав отаман…

— Зайдам кари! — Дихнули гнівом козаки…

* * *

Богуслав понад Россю і Корсунь в боях стугонять.

Біла Церква горить — блискавицями зайдів зустріла.

Пан отаман як грім… У Черкасах сідлає коня.

Над Дніпром пролетить. У Таращі розпростує крила.

Як вогонь, він випалює й косить бур’ян-блекоту,

Із двосічним мечем викорчовує плем’я Батиїв.

У Трипіллі зітхне, як подивиться в мряку густу,

Де в диму клекотить і палає розтерзаний Київ.

Заскрегоче зубами, наморщить високе чоло,

Стисне в боки коня і як вихор шугне в надвечір’я…

Вільна Січ ожила, і козацтво як мак розцвіло.

Хвиля б’є в береги — розлилось українське безмір’я!

* * *

— На Канів, лицарі, до бою!

— Заграли сурмою кличі…

І вранці над Дніпром-рікою

Заблисли месницькі мечі!

— На Канів, лицарі!.. —

Гармати Ударили, як грізний грім…

— Тікай, конай, кривавий кате!

Гори у шквалі вогнянім!

— Вгощайся! — рушилися кручі,

І мов валилася земля.

— Напийсь води! — Дніпро ревучий

В священнім гніві промовля…

Та раптом — що це? — крови плями?!.

Отамане! Чому поблід?!

Вхопивсь за груди…

Смугно глянув,

Як похитнувся сірий схід…

Мигнула біля хати мати,

Немов жива і нежива…

Ревіли над Дніпром гармати,

І пахла спалена трава…