Гетьманська Україна - Чухліб Тарас - Страница 22

Сотник

"А чего старых Козаков в полках в тридцати тисячах не достанет, но то число принимат в козаки мещанских и поселянских детей". На початку XVIII ст. лише на прохання жителів с.Малинівка і слобід Ольховатка та Тополя (Ізюмський полк) усіх їх без зволікань записали в козацький стан. Під час російсько-турецької війни 1735-1739 pp. це питання стояло дуже гостро. Наприклад, у 1737 p. Лубенська полкова канцелярія на підставі раніше отриманих царських указів дала розпорядження значковому товаришеві Ю.Косинському вжити всіх заходів, щоб "к походу в крайней готовности и во всякой войсковой исправности" були не тільки козаки, а й міщани та селяни полку.

У зв'язку з цим кількість городових козаків протягом останньої чверті XVII - 60-х pp. XVIII ст. не була постійною: вона то зростала, то значно зменшувалася. Так, згідно зі "статтями"-угодами українських гетьманів з царським урядом 1674 та 1687 pp., чисельність козацького війська зросла з 20 до 30 тис. чоловік. Проте насправді козаків нараховувалося набагато більше. У 1723 p. всіх кінних і піших городових козаків у десяти полках (131 сотня) нараховувалося 55 240 чоловік. Причому серед них переважала група кінних козаків (майже в 2,5 раза більше, ніж піших), що значною мірою зумовлювало можливість козацтва віддаватися сільському господарству й служити у війську.

Канцелярист

Іншу категорію становили козаки "охотницьких" (найманих) полків. їх ще в 70-х pp. XVII ст. сформувало гетьманське правління. Вони використовувалися переважно для придушення народних виступів. Економічне й правове становище городових і охотницьких козаків мало певні відмінності. Городових козаків старшинська адміністрація зобов'язувала при першій потребі (на випадок війни, будівництва фортифікаційних споруд тощо) прибути до війська й мати з собою зброю, бойове спорядження, на кілька днів провізію та все інше, необхідне для тривалих походів або служби. За неприбуття чи самовільне залишення війська гетьманська влада передбачала тяжкі покарання. Охотницькі козаки добровільно ("охотники" - звідси й назва полків) наймалися на службу. За неї вони отримували платню, продукти, амуніцію й т. ін. В охотницькі полки набирали міщан, городових козаків, рідше - селян, котрі намагалися в такий спосіб уникнути дедалі зростаючого гніту. Приймали сюди також вихідців із Правобережжя, Галичини, Волощини тощо. Пізніше старшинська адміністрація заборонила брати в охотницькі полки вихідців із селянства й городового козацтва. У першій чверті XVIII ст. чисельність охотницьких козаків становила 500-600 чоловік.

Як видно, група охотницьких козаків була відносно малою й становила тільки 1,2-1,25% загальної чисельності городових козаків.

В архівних матеріалах і опублікованих джерелах зустрічаються й інші назви козаків, залежно від роду служби або діяльності: "курінчики", "стрільці", "бобрівники", пташники", "конюшівці" й "палуб-ничі". Курінчиків закріплювали за гетьманами, генеральними старшинами, полковниками для виконання різноманітних особистих доручень, військових справ, а також для праці в їхніх маєтках. За це старшина нерідко звільняла курінчиків від участі у походах. Кількість їх точно не визначалась, а тому цілком залежала від побажань і потреб козацької верхівки. Козаки-стрільці дістали таку назву від того, що вони переважно ходили на полювання (стріляли дичину й потім поставляли її "на кухню" гетьманів або полковників). Відоме й інше використання стрільців. У Києві, наприклад, вони споруджували мости через Дніпро, косили сіно й пасли коней для полковників. Відсоток стрільців від загальної маси козацтва був невисокий. Так, за "Відомістю" 1730 р. в Чернігівському полку мешкало лише 105 стрільців. Бобрівники й пташники, як випливає із самих назв, відловлювали для старшин і гетьманів бобрів, а також птахів. Усього козаків цих категорій на Лівобережжі в досліджуваний період значилося кілька тисяч. Подібно до курінчиків, за свою працю на козацьку верхівку вони звільнялися від виконання загальної військової служби.

Виборний козак

Палубничі й конюшівці мирного часу перебували при особі гетьмана, прислуговували в його домі, а під час походів - при гетьманському обозі. Назва перших походить від слова "палуба" - валковий віз, других - від назви роду діяльності: в обозі вони доглядали коней. Крім цих повинностей і "дачі на консистентів" - російських вояків, палубничі й конюшівці до інших служб і поборів здебільшого не залучалися.

Перетворення гетьманом і старшиною козаків у курінчиків, стрільців, палубничих і конюшівців впливало на скорочення бойового складу національного війська.

Протягом останньої чверті XVII - 60-х pp. XVIII ст. за козаками юридично було закріплено певні права й привілеї, які поступово обмежувалися царським урядом та українськими державцями. Важливою особливістю становища рядових козаків було те, що юридичне їх вважали вільним станом. За ними, на відміну від посполитих, законодавче визнавалося право на спадкову земельну власність.

Однак уже в "статтях" гетьманів І.Скоропадського (1722 p.) і Д.Апостола (1728 p.), хоч на словах і підтверджувався "давній" соціально-правовий статус козаків, відзначалося, що в їхніх дворах на постої перебувають російські офіцери й солдати та що їх примушують до підводної повинності й сплати державних поборів, чого досі не існувало.

Козак-підпомічник

Уже з кінця XVII ст. безкінне й беззбройне козацтво внаслідок свого злиденного матеріального становища дедалі рідше брало участь у воєнних походах і службах, поступово поповнюючи різні категорії посполитих. В одному з документів того часу вказується на цей факт і висловлюється думка про те, щоб офіційно затвердити розшарування козаків на заможну верхівку (виборних) і рядових, значною мірою збіднілих козаків-підпомічників. Таке розшарування козацтва дістало юридичне оформлення в гетьманському універсалі 1701 p. А згідно з царським розпорядженням від 1735 p. всіх козаків поділили на дві групи: "виборних і "підпомічників". В основу такого поділу ліг принцип матеріальної забезпеченості кожного козака.

Згодом виборних козаків звільнили від виконання "загальнонародних" повинностей, а також від "раціонів" і "порціонів". Їм ставили в обов'язок лише відбувати військову службу зі своїм спорядженням, зброєю та кіньми. Підпомічників зобов'язували постачати до війська харчі, фураж, обробляти землю виборних під час перебування останніх у поході. З підпомічників, як і з посполитих, щоправда, в половинному розмірі, стягували "порціони" й "раціони".

Отже, законодавчий акт 1735 р. юридично підтвердив фактичне майнове розшарування козацтва, закріпив привілейоване становище виборних і водночас звів нанівець усі давні" права й привілеї рядових козаків.

У 1700 р. в п'яти слобідських полках налічувалося 3,5 тис. виборних козаків, у 1743 р. - 25 тис., а в 1763 р. - вже 116 тис. (разом із рідними). На Лівобережжі в 1751 р. було 36,6 тис. хат виборних і 53,1 тис. хат підпомічників.

Подальша доля підпомічників здебільшого складалася нещасливо. Обезземелені й збіднілі, вони зазвичай опинялись у групах залежного населення або йшли в найми до багатих козаків. Катерина II, провадячи великодержавну політику зміцнення самодержавства, маніфестом від 28 липня 1765 р. скасувала на Слобожанщині козацьке самоврядування. Замість розформованих слобідських полків імператорський уряд створив регулярні Харківський уланський, Ізюмський, Острогозький, Охтирський та Сумський гусарські полки. У 1783 р. внаслідок юридичного оформлення кріпацтва в Лівобережній Україні підпомічники були зрівняні в правах із державними селянами. Зате заможні виборні козаки, які для виконання військової служби нерідко наймали замість себе сторонніх людей, швидко зливалися з верхівкою старшини, господарства якої з подальшим розвитком товарно-грошових відносин дедалі більше ставали буржуазними.