Добло і зло - Карпа Ирена - Страница 43

— О, Гапа. — помітила я нового учасника. — Прикинь, ти би поженилася з татом Міши. Ну, щоби Міша був твоїм сином. Тоді би ти, якби вийшла заміж за Какіна, ясно що не стала би брати його прізвище і врятувала би Мішу від ганьби.

— Ой Стас, шо ти таке мелеш? — (Стас — це моє секретне ім'я, тільки шшшш…)

— Та не мелю, а діло говорю. Ти ж не захотіла би бути Какіна? Так що взяла би й акронім такий намутила: Гапа + Какін, отєц Медведя, дорівнює Гапакакін. Так що син би в тебе був Міхаїл Гапакакін.

— Міхаїл Гапакакін… — шоковано вимовляє Ведмідь.

І тут нас рве на неподільні атоми.

— Га-га-га-га!!! Міхаїл Гапакакін! Міхаїл Гапакакін!!!

Першою перестає реготати Гапа.

— Спорим, що якщо хтось через годину знову скаже "Міхаїл Гапакакін", ви знову будете ржати?

Ну ми і так поки ржемо, хоч і розуміємо, що, це власне, ніяким боком несмішно. Потім говоримо про все на світі: секс, політика, бензин і качечки. А потім сама ж Гапа підступно шипить із заднього сидіння:

— Міхаїл Гапакакін!

Добре, що ми нешвидко їхали.

Так воно до Медведя й прив'язалося. Як його секретне ім’я. Кількість імен Міші аж ніяк не заважала.

Одного дня хтось зашуркотів ключем у замку наших проносово-світанкових залізних дверей.

— Шаланди полниє фєкалі-і-ій! — намугикував Ведмідь, коли перетворився з хтося на себе.

— Нє, Гапакакін, не твоя це пісня… — зловісно вирекла я через скручений у трубочку журнал. Я була прекрасна з цим паперовим дзьобом, в трусах і в тапочках з грибами.

А на Ведмеді був чорний капелюх і чорне пальто з білими крилами на спині. Ги, Ведмідь з крилами. В тему до крил — виправлений поверх коміра білий капюшон теплого светра.

— Нє, я не Гапакакін, — каже Ведмідь. — Я цей, як його… Ну, як звали Д’Артаньяна? О, я — Міхаіл Баярскій!

— В твой старий зад, ланфрен-ланфра, леті, мая галубка… — заспівала Вася.

А потім ми, як то водиться, завелися горлопанити сінатринське "Нью-Йорк, Нью-Йорк" і ходити кабінетом з широко розставленими напівзігнутими ногами і тако ж розкаряченими руками.

— Борці сумо, — сказав Ведмідь.

— Три статевозрілі особини, 27 і два рази по 24 роки. Піздєц, — сказала я.

Перед тим ми запаковували інжир у тонесеньку срібну фольгу. Для презентації. Зав'язували ми ці срібні какашечки тонкою золотою стрічкою.

— А кому не стане такого золота, замотаємо сусальним.

— А кому не стане сусального, в того ми відсмокчемо, ой.

І ми вже дуже чітко уявили собі, як журналісти стоять у черзі до нас на презентацію, і ті, кому навіть стало загорнутого інжиру, похапцем його викидають і вивалюють свої члени, терплячи і холод, і негоду.

— Ага, і жінки теж! — кричала Вася.

— І трансвестити! Вони істерично змазують свою помаду, зривають перуки і кричать, що вони взагалі-то або лесбійки, або мужики.

ФАТАЛЬНИЙ ВИПАДОК,

АБО ПОЯВА В МОЇЙ ЖИЗНІ РИБОЧКИ

Одного разу я збиралася з Алігархом на Кубу. Жити в п’ятисотбаксових готелях і купляти півників з папьє-маше. На готелі Алігарх розкошелювався значно легше, ніж на півників, до речі. Діло було під Новий рік, квитки й готелі коштували страшенно дорого, про що Алігарх не забував мені нагадувати. Тим не менше, совість мене вже не мучила. Всі мої попередні дяпчики теж так робили: розписували мені наші всі витрати, щоби я почувалася винною. Один казав:

— Так, ми щось роз'їздилися… пора мені знайти ще якусь роботу. Гроші на рахунку тануть, як сніг на Оболоні.

Інший, теж під час подорожі, щовечора оголошував мені витрачену суму і причитав:

— Я нє знаю, ми развє што-та купілі?

Ще інший, споглядаючи, як я міряю дизайнерський пуховичок за триста баксів, кривився:

— Што-та он нє очєнь тєбє ідьот. Пайдьом падєшевлє тєбє найдьом.

Я знизувала плечима і погоджувалася на щось безформено-спортивне, втричі дешевше. Тоді він повертався в попередній магазин, приміряв трьохсотбаксову (чоловічу, правда) курточку і казав:

— Но я же сказачьна красів в нєй?.. Зачєм на сєбє еканоміть?

Ну, той ще не найжадніший був. Так, важкими припадками хіба що. Одне я вам, тьолки, скажу: НІКОЛИ не економте бабло своїх мучачиків. Вони цього просто не здатні зауважити. Не треба вибирати собі найскромнішу страву в меню чи середньої вартості черевики або парфуми в магазині, коли чувак уже зібрався вам щось подарувати. Якщо вже чувак вирішив витратити гроші на тьолочку, він їх витратить. І буде нестерпно гордий собою, незалежно від суми. Тому згадайте мудрі слова дяпана в пуховчику й не економте на собі. Ваша жадібність лишиться такою ж непоміченою, як ваша бережливість — тільки не перегинайте патичок. В сенсі хуй. Мучачикам від цього боляче.

Так от, ми з добрим, мудрим, щедрим на безплатну випивку для моїх тьолок Алігархом збиралися в Гавану. Алігарх чомусь страшенно хотів в Непал чи в Тибет, але я собі його там уявити не могла. В Тібет я поїду тільки з Вовчиком чи з Артимом, інші люди в концепцію цієї подорожі не вписувалися. Особливо Алігарх, котрий навіть на якійсь рибалці в наметі ніколи не спав — які йому, в сраку, гори. Ще буде там нити, що тризіркові готелі йому не підходять, а п'ятизіркові дорогі, але ж в комфорті собі не відмовиш, і де тут найкрутіший ресторан, бо мєсної їди він боїться, Плюс іще по храмах буддистських буде шастати і по ступах, з умним видом оголошуючи якісь зазубрені пасажі з релігієзнавства. Це в найкращому випадку. В гіршому він мені викладатиме свої безкінечні, смертельно банальні ремінісценції й час від часу цмокатиме язиком:

— Как же харашо, што ти мєня панімаєш…

Відтак, якщо в мене лишатиметься недостатньо вражений його непересічним інтелектом видок, Алігарх іще додасть:

— Ну, скажи, ти можеш пояснити суть поняття "аханкара".

— Нє, не можу.

— От бачиш, яка вона — робота філософа… — зітхав він.

Алігарх-філософ постійно читав філософські книжки.

Принаймні лишав їх розкритими у мене на шляху. На балконі, в себе на столі. Обводив олівцем особливі пасажі і робив замітки на полях. Конспектував собі кудись прочитане. Ба, умнічка яка. Мабуть, вірив у те, що інтелект — це сексуально. Можливо. Тільки чогось не в його випадку. В його випадку сексуальними здавалися його китового розміру тіло (тепло і затишно) й акуратне відношення до навколишніх предметів, до тебе в тім числі.

— В Тибеті зараз не сезон, — авторитетно заявляла я. — В Непалі тим більше.

Справедливості ради, варто зазначити, що зовнішність Алігарха встигла змінитися на краще. Наприклад, він запустив собі акуратну щетину і вже не годився для обкладинки журналу "Малятко". Став із колобка більше схожим на дяпчика. Рум’яні щічки ховалися під темною борідкою. Плюс іще він нарешті виліз із вічної своєї форми "чорний костюм — біла сорочка, без краватки" і почав носити просто чорні светри ("Ти шо, це ж "Каваллі"!") із джинсами. Так він виглядав дещо стрункішим. Якби ще прибрати його пінгвінську походку — ноги-йолочьки — то вийшов би прекрасний мачо-мен.

Раніше в Алігарха була тьолочка-модель. Ну, ясно, так алігархам положено по етікету. Добре було їздити з нею на Балі та по інших пляжах: мужики з заздрістю оглядалися. Правда, мені потім казали, що ніяка вона не модель, а просто скаче по багатих мужиках, і бажано по іноземцях, але я не стала розстроювати Алігарха, свято впевненого, що тьолочка-топ-модель ще й досі його вірно любить. А дзвонить попросити грошей просто так — то в неї винятковий випадок. Ще ця тьолочка, коли Алігарх серед ночі їхав рішати її "праблєми", вимагала в нього поголити бороду і плакала. Видно, не могла спокійно засинати без Колобка.

Вона дуже часто надзвонювала мому Алігарху — видно, раптово кінчилися подіумні замовлення, італійці й гроші. Я завжди радо під’юджувала:

— Та, може, вернешся, женишся? Дівці вже давно пора!