Добло і зло - Карпа Ирена - Страница 41

І тут він заївся. Спершу прикидався, кажучи таке: "Ти сходи в ЖЕК і випишися з хати, а я завтра тобі відправлю грузовик з усім, що ти просиш". Я хоч тьолка, але ж не білявка, тож відповідала таке: "Ну ні, давай спершу я пришлю машину, Медведець проконтролює, чи ти все поклав, що треба, а тоді мерщій піду і випишуся, га?" І от якраз ТУТ він вз’ївся. Заверещав не своїм голосом, затупотів ніжками, забризкав слиною, як той бахчисарайський фонтан: "Ти ніхто, розумієш, ніхто!!! Ти не маєш права ні на що претендувати! Ну, сука, тепер ми з тобою по-іншому говорити будемо…"

Ну, ніхто так ніхто. Буддисти на таке ващє би не образилися. І я з ними за компанію. От тільки за те, що цей індонезійський комод вже вдруге (вперше було десь рік тому, коли я виїздила з нашої екс-хати і сумно зирила на сумно вичищений від моїх трусів і шкарпеток комод) призвів мого екса до барвистої істерики, ми з Ведмедем і Васею стали називати його Комодом.

Так він і жив. Ні про що не підозрюючи, знищуючи мої сторінки в Інтернеті (бо ж на його сервері висіли!), надзвонюючи моїм друзям, розповідаючи їм про те, яка ця Карпа захланна сука, і, може, вони поговорять зі мною, і я схаменуся і вирішу експрес-методом наш жиліщний вапрос. Але нема комода — нема експрес-методу. Нема експрес-методу, звучить погроза мені і, що страшніше, машині Білочці, котра ж не може пулятися сірчаною кислотою у відповідь на відривання їй бампера чи дряпання її червоних лакових бочків пилкою для нігтів актуальної комодівської творчєскай тьолочки.

Так що ми ховаємося. Не кажемо, в якій зловісній новобудові з червоної цегли на проспекті Науки ми живемо і в якому ряді парковки справа від під'їзду номер один стоїть машина Білочка… Ми з Ведмедем і Васьою зачаїлися й вагаємося навіть запрошувати в гості друзів із колишнього життя. Бо ж вони знають нашого Камодіка. І він їх теж вважає друзями, і точно захоче вивідати правду-матку про те, де живе це сучище, нездатне вирішити проблеми з київською пропискою.

Друзі, тим не менш, у гості хотіли. Шо дєлать, пацани?!

Ми сиділи на кухні, милувалися зелено-рожевими смугами на стінах і міркували про гостьову долю нашого друга Бабая. Він із Комодом ділив захоплення парашутизмом. Літаючі меблі — нова тенденція аматорської авіації.

— Та нє, не можна сюди привозити Бабая. Він розкаже Комоду, де ми живемо. Чи, може, просто після візиту виколоти йому очі? — міркую я.

— Нє-е-е, ми скажемо йому, що якщо він здасть нашу адресу, ми підріжемо Комоду стропи в парашуті… — От зловісний Ведмедець.

— А обрізані стропи зв'яжемо хвостами дохлих чорних кішок, — грін-пісівка Вася.

— Ну, або просто Бабая прив’яжемо до батареї, щоби не з’їбався. — Секс-стурбована я.

— Ага. Чорними кішками! — Ведмідь.

— Нє, — каже урочисто Вася, — нещасливими трусами.

Запала урочиста пауза.

Бо істинно кажу вам: у кожного в житті обов’язково мусять бути якісь такі нещасливі труси, чи шкарпетки, чи светрик. Або навпаки — щасливі. От Медвідь має шкарпетки, котрі вона колись давно вкрала у Комода. Звичайні чорні шкарпетки. Щасливі чорні шкарпетки. Вони вже й попротиралися на п’яточках до сіточки, але як взує їх Медвідь — день вдався. Цікаво, як вони виглядатимуть, коли Медведю стукне 60.

— Манжетики? — каже Вася.

— Резиночки! — каже Аліса. Аліса-20. Ой, я про неї й забула.

— Н-да, Аліса, тобі справді двадцять років?! — вже вкотре не вірить Вася.

— Бляха, ти хочеш перевірити мої річні кільця?

Я сиджу і думаю, чи можна людині перевірити кільця так само, як дереву. Береш, надрізаєш руку чи ногу і дивишся на кісточку… А взагалі ми Алісу-20 любимо не за те, що їй двадцять. А за те, що вона вміє запихати собі кулака до рота. Великий у неї, гарний рот. Правда, я теж недавно виявила, що можу так робити. Але то у мене просто маленький миршавий кулак.

Тема переслідувань і пристрастей продовжується. Правда, мені від того всього швидше добре, ніж погано, — бо ж Алігарх видав мені свого Посланця. Персонального охоронця, водія і ліпшого другана (як виявиться потім) в одній особі. Захищав він мене добре і возив на великій сірій "ауді" швидко. А машина Білочка стала в Алігарховий гараж, бо їй мій екс, Комод, погрожував предметно. Казав, що забере її і:

— Будєт Карпа у мєня пєшком гулять!

Білочка цього боялася понад усе — що я почну їздити на шудрівських таксі породи "деу", а їй доведеться служити якій-небудь творчєскій комодівській тьолці. Але ж з бодігардом-суперменом боятися не треба і не можна, можна хіба що позіхати від такої романтичної ситуації.

— Блін, а що буде, якщо Комод раптом розмістить в Інтернеті мої порнографічні фотки? — лякаюся від нічого робити я.

— Тю, так це ж для твого піару тільки класно! — кричать хором дівки.

— Н-да? Так що тоді, варто подзвонити йому і сказати: тільки не смій на місці знищеного тобою сайту розміщувати мої порнографічні фотографії…

— …які ти зможеш знайти в папці XXX.

— І не смій їх розміщувати на новому сайті doblozlo. com, пароль * * * * *а.

— Ага, ага. Повторюю. Не смій запам'ятовувати мій пароль * * * * *а!!! І не шукай мої фотки в папці XXX!!!

— І він такий собі сидить і задоволено посміхається, як Володар Зла, і під тривожну музичку повільно тягне товсті ручки до комп’ютера…

ТЬОЛКІ КАК КАНФЄТКІ (БЕЗ ФАНТІКІВ)

1

Одного дня Вася підписалася в есемесці як Васілій. І ми почали називати її Ґасілій. Це все, не дивлячись на те, що в паспорті Васю звали Катя.

А Медвідь об’ївся зелено-рожевих цукерок на пластмасових паличках і плакав, що в нього болять тепер зуби. Ну ще би, з паличок їсти зелену хімію. Якби-то хоч палички дерев'яні були, як колись. Але навіть якщо під час цукеркоїдного процесу виникала яка-небудь важлива справа (Вася: "Напиши листа Лососю, він же нам коврики має привезти!!!"), Медвідь відриватися на неї не збирався.

— У мене вже часу нема. Скоро на зміну, а треба ще доїсти цукерку.

І ми лягаємо спати втрьох: Аліса-20, Вася і я. Тобто Аліса-20 спить уже давно, ще з кухні, відкинувши копита на тамтешньому півздутому Дарт Вейдері. Втомилася, не спочивать вона ходить на курси фітнесу, а щоби стати там інструктором і помагати тлустим, але свідомим дружинам крупних та середніх підприємців зганяти целюліт. Нам уже другий день вдається переганяти Алісу-20 з кухні в спальню неабиякими зусиллями. Вася лягла другою, а я все ще клацала кнопками лептопа, розводячи англійських туристів на зупинку в готелику моїх батьків. Мовляв, всі інші готелі в містечку — повне лайно, і канікули будуть зіпсовані, а в дитинстві я була товста й на лижах не каталася і все таке. Тож спати я прийшло останнім, перечепившись, як водиться, через скинуті кимсь джинси + колготки "два в одному" й пуцьнувшись у Васін м'який живіт.

— О, — сказала вона. — Точно. Саме час сходити в туалет.

— Нє, не ходи в туалет… — зловісно зашипіла я. — Там сидить Комод і їсть дивани.

— І сере комодиками, да?!

— Да…

Десь із секунду ми з містичним жахом уявляли собі цей гігантський диванно-комодний Уроборос, а потім стали іржати як коні після ЛСД-шного вівса, чим розбудили Алісу-20. Що було далі — я не пам'ятаю. Так-так, дорога Медвідь (якщо ти раптом це читатимеш), саме не пам'ятаю, а не не хочу розказувати. Блек-аут і всьо.

2

Одного дня я внюхала на своїх речах запахи квартири Алігарха.

— Хуйовий знак, — вирішила я, але тьолки й не думали припиняти прати наші шкарпєдони в його пральній машинці.

Деколи це їхнє прання суміщалося з бухаловом й співами під його караоке. Тоді все тяглося аж до мого засинання. Наступного ранку в сонячну кімнату вривався сонячний Алігарх і декламував:

— Праснісь-праснісь. художнік, нє прєдавайся сну, ти вєчнасті заложник…