Добло і зло - Карпа Ирена - Страница 35

Отака от пригода була, безпричинна. Всі щось крадуть — ручки в чужих офісах, горох на нічийному полі, канцелярію на своїй роботі, цукор в поїзді. ("Привези мені щось з іншого міста! — просила вагітна дружина нашого звукорежисера, коли ми поїхали в тур. — Але цукор з поїзда більше не рахується!") Зірки — ті взагалі клептоманять по чорному. Емі Вайнхауз цупить журнали в крамничках. Вайнона Райдер взагалі три роки умовно отримала і штрафанули її на десять тисяч баксів. хоча накрала вона в тому Sachs Fifth Avenue лише на п’ять шістсот.

У світі старлеток чи модельок все набагато страшніше. Там вони пиздять одна в одної зі злості, заздрощів чи інших чисто жіночих міркувань. Типу, пішла одна на подіум, а ось її туфлі стоять із запханими колготками на наступний вихід. Інша собі тут як тут, пудрить сраку перед виходом (у неї вихід без колготів). Ну, а чого втрачати час? Ніхто не бачить — рраз! — туфлі й колготки конкурентки пакуються в сумку. І виносяться собі спокійно додому. Чи й до смітника — не користі ж раді… А платить за все нещасна жертва — не вберегла предмет от-кутюр, корова.

Але в мене були геть інші причини. І не клептоманські, хоча формально крадіжка речі, котру ти можеш собі купити, вважається клептоманією, а не просто заощадженням. Причини в мене були виховні.

Двійко дітей-дизайнерів на ім’я Райс-міт-Шайз[4] (хто з них хто, ми ніколи не розбиралися), Ведмідь і я робили чергову серію закупів для нашої крейзі-хатки. Купа банок фарби, коробок лампочок, рулонів з очеретом і гамак. Гарний такий, смугастий, привіт із Ямайки. Тільки з фіолетовими додатками і червоними канатиками. Дорогий страшенно, баксів сорок. Але як встояти перед таким от дивом?

— Беремо.

— Уважаємиє пакупатєлі, наш супєрмаркєт закриваєцца! — високим голосом голосить абстрактна тьотя з будівельно-супермаркетних небес.

Ми вже не просто котили свій візок до каси, ми його розігнали до швидкості автомобіля "славута". Хух, встигли. Тьотя на касі нєрвно то все нам пробиває. Доходить до товстенького, як підсвинок, і смугастого, як кавун, гамака.

— Тут нєт штріх-кода! — каже тьотька і тикає мене кавуном, тобто, гамаком, у пику. А відтак у саме серце:

— І скарєє всєво, ви нє успєєтє взять новий до закритія. Всьо!!! Позна!

От відьма. Знала би вона, в якій дупі стоїть цей їх супермаркет і як важко до нього прориватися крізь дорожні пробки. А закінчуються пробки — закінчується й робочий час цього магазу.

Ні, — протестую я, — зачекайте. Це ж не я винна, що нема штрих-коду!

— Сматрєть нада била! — Вона ніяк не відпускає мій гамак.

— Почекайте, — кажу я, вириваю в неї з рук смугасте диво і бігом біжу у відділ "Дім, Сад, Город" шукати грьобаний штрих-код. І віршами я в цей момент не думаю, а думаю, що, бляха, курви, якщо ви тут мене ганяєте, бо у вас не приклеєна етикетка, і якщо ви нам ще й хамити будете (а таки хамили дітям за моєї відсутності), якщо все у вас так просто — Я Ж МОЖУ ВИЙТИ ЧЕРЕЗ ІНШУ КАСУ і… Карочє, чому би не спиздити цей гамак на користь дітей? Чом. чом, чом, земле моя?! — Сам Бог велів! — звучить спокійно й відсторонено у мене в голові. Ну, велів так велів. Не відкладаючи свій нелегальний гамак, я беру в руки цілком легальний і вже спокійно й гордо йду з ним на касу. Касирка зелено-синя, порскає жовтим від злості жиром, але таки бере пробивати принесений гамак N0 2. Гамак № 1, кандидат на спиждження тихо висить у мене за правим плечем. Як рюкзачок чи дамська сумочка. Я розплачуюся, сума не маленька, Ведмідь із дітьми розбирають пакунки, ми проходимо повз охоронця, виходимо на парковку через скляні двері — нічо ніде не пікає. Заєбаца-молодца.

— Діти! — врочисто оголошую я. — Ось вам подарунок. Чисто щойно спижджений.

— Урра!!! — кричать діти й підкидають гамак.

— А Тон також спиздив пару дюбелів і суперклей, — тихо посміхається Оля.

Ех, приємно щось пиздити для добрих людей. Всі так тебе люблять. Цю фішку ще Робін Гуд просік. І Олекса Довбуш.

ІЩЕ ОДИН ДЕНЬ БЕЗ МЕБЛІВ…

Наступного ранку ми ламали голову над тим, як би то завести собі такі столи, щоби їх на ніч переробляти у ліжка. Цікаво, нашо нам то було. Місця ж у хаті вдосталь — не японці ж у капсульних кімнатках. Хіба що заради шумових ефектів — це ж так заманливо, коли внизу ніхто не живе і можна шуміти чи влаштовувати потопи, головне не відкривати двері, коли прийдуть працівники офісу, що мешкають там удень з дев'ятої до шостої. Але ж формально офісні сатрудніки — не жильці. А значить, і не люди. Як і ті, хто просто знімає квартиру, а не є її власником. Ви он в консьєржки спитайте.

— Так, блядь, де чай. Я так не можу працювати! — гарчить Медвідь і погрожує шваброю.

— Чай є, — кажу я.

Медвідь нахиляється до чайника. У нас до всього треба кланятися, бо все на підлозі. Чайник у нас маленький і охайний, звать його Олена.

— Він кипів.

— А? Ну я заллю чай.

— Чай готовий, — кажу я голосом самурая (на гейшу я недостатньо начитана).

— Щось ти така добра, дивись… Піду гляну, де мої гроші.

Медвідь іде кудись в апартаменти. За хвилю повертається і дивиться на розкладене по лінолеуму багатство — немиті перці, помідори, огризки граната, якусь маленьку недо-лимонну біду (подарунок Алігарха), відкритий мед, панірувальні сухарі і китайські палички. Завершує картину на чверть розпакована нарізка ковбаси. Цю сутність я не вживала вже бозна-скільки років, купуючи все здорове, дороге і свіже. А тут — на тобі. Мамина пісня. Захотілося дітям лечо зробити. Бо ж осінь настала. Одного не врахували — на цілком пустих, щойно знятих квартирах, якщо і гніздиться грибок, то рослинної олії він точно не виділяє, так що смажити лечо нема на чому і ковбаса лежить-тужить і націлюється на банальний бутерброд. От.

— Калбаса все-така смачніша за все.

Так ми сиділи і втикали в нарізку цієї жирної салямі за 6 грн 52 копійки, а поряд страждав сир фета, здоровий хліб і рештки екзотичних фруктів. Ковбаса була поза конкуренцією.

— Треба хоч щось зробити, — каже Медвідь, — щоби Вася не охуїла, коли приїде сюда в середу.

Ми, здається, набрехали Васі, що у нас тут хата 100 квадратів (насправді 96,2), купа меблів (надувний пробитий Дарт Вейдер, коробка від мобільної вішалки, що слугувала нам кухонним і письмовим столом, сама вішалка на коліщатках, що слугувала нам гардеробом і пересувним святом, нерозпакований куплений гамак, брат-близнюк спиждженого гамака) і депутатські машини під вікнами.

— А ета правда! — кричить Медвідь. — І п'ять із ніх наши.

— Хороша маша, как наташа, — це вже я кажу.

Ми їмо мандарини, за вікнами літають недобитки перелітних птахів, в батареях починається опалювальний сезон, а хтось із сусід в пішов посцяти, що ми, традиційно, слухаємо вже без коментарів.

Ми сидимо на Дарт Вейдері і розплітаємо вирваними зі старої щітки голочками червоні косички Медведю. Я намотую "матеріал" на чорну пластмасову трубу, що стирчить зі стіни. Все стає схоже на чорно-червону зебру, Лишається купа волосся.

— Давай абматай ім батарею. Будєт валасатая батарея. Смерть Алігарха. — Це вона про яскраво виражений орально-анальний дисбаланс в характері нашого грошово-знакового друга. Акуратіст, педант, копійка рубель береже.

— Ги-ги. Ги.

— Інтересна, — каже Медвідь, — от він думає, что ему удастся тєбя ахмуріть, он захочіт тєбя пєрєваспітать?

— Думаю, да.

— То єсть, тебе прідьотся преєкратіть варавать? Нє-е…

— Нє… — погоджуюсь я.

Ми розглядаємо лінолеум у себе в кухні. Він зроблений під паркет, і кухня — це єдине місце, де цей паркет не поморщився, як цицьки аріни-радіонавни.

— Ех, жалко людей, що вибирали такий лінолеум, — каже Медвідь. — Напевно, мріяли стати багатими.

— Лінолеум, якщо його добре натягнути, стає подібним на ламінат, — авторитетно кажу я.