Добло і зло - Карпа Ирена - Страница 12

Слава Богові, дискотеку в нас крутили прадвінуті пацани — Тарас Лозовський, Вовка Герелюк та інші. Вони таке гівно, як Вася, не слухали. Якщо там і було щось із російської естради, то хіба лиш папірос-ґанджубас, ґанджубас бйот на галавной мозг. Хоча що таке ґанджубас, ми тоді здогадувалися тільки інтуїтивно. А так, взагалі-то, слухали ай лайк ту мув-іт мув-іт і, ясне діло, Скорпіонс на мєдляках. Чи мадонна на білих танцях. Чи Нірвана, коли вчителі не бачили, як ми страшно гупаємо зчовганою підлогою і трусимо мокрими патлами — тільки то вже було після епохи дезодоранту і колготок.

— От згадай мої слова! — Вася, коли говорив, робив це з інтонацією, як мінімум, Далай-лами. Хоча не уявляв собі, що такий є і хто це.

— Ой, шо вже знову? — я не сильно приховувала своє знудження від його розважливості — вищого ступеня містечкового інтелектуалізму. Тільки от його розшпилена джинсова сорочка і ремінь з важкою пряжкою змушували мене терпіти.

— Прийде день, і тебе так, вибач за слово, заїбе ця вся твоя іностранна музика, що захочеш послухати чогось простого, русського, і про любов.

Цей день ще поки не прийшов.

Зате проминув день фіолетового плаття і прічі фам-фаталь. З балоном лака «Прєлєсть» як гарантом непорушності маминого творіння.

— Давай, Карпа, ходи. Васілій припухне від тебе, — уськала вічно красива й сексуальна Квітчучка.

Я потай теж сподівалася, що припухне. Ну, і боялася, звісно. Васілій — він пацан консервативний.

І Васілій таки припух.

— Шо ти таке з собою зробила?! — це замість «О, яка ти… я в шоці!»

— А що?.. — я озирнулася в пошуках Квітки на моральну допомогу.

Аморальна Квітка кудись швиденько вшилася.

— Та шо — чучело якесь прийшло! Тебе мама бачила?!

— Це мама робила… — в очах моїх бриніли сльози обурення.

— Шо мама робила?

— Це плаття і цю зачіску! — сльози обурення були би не такі зрадницькі, якби не тягли за собою скривлення пики й миттєве почервоніння носа.

— Плаття нармальне… — подивившись кудись убік, дав мені півшансу Вася. — А от пріча твоя… карочє, розчешись.

Розчешись!!! А балон лаку «Прєлєсть:» як відмінити? Ну, ясно, Васю такі речі не цікавили. Вася втягнув соплі через горло і харкнув ними просто на підлогу шкільного гардеробу.

— Хам, — сказала я.

— Ти зара в мене договоришся, — сказав Вася і пішов сходами нагору, у столову. На омріяну дискотеку, куди мені тепер попасти було зась.

Треба знайти Квітку, думала я. Тільки ж як мені туди піднятися з цією уродською прічою, я ж як чучело?! От бляха-муха. Треба когось попросити її покликати. Хвилини три по тому я зловила якусь зальотну Оксану чи Наталку і сказала їй:

— Чуєш, як побачиш там нагорі Квітчучку, попроси, щоби прийшла сюди, до умивальника. Скажи, що вона мені капєц потрібна.

— Добре… — знизала плечима Оксана чи Наталка.

Хвилин за десять Квітка об'явилася.

— Шо є, Карпа?

— Та нічо. Карочє, поможи мені розмочити голову.

— Шо?

— Ну та шо-шо. Давай розмочимо цю прічу. Щітка є?

Щітки для волосся у Квітки не було. В Квітки було ідеальне густе волосся, пострижене під каре на ніжці з хвостиком. А в мене на голові був лаковий унітаз. І щітки для його доглядання не передбачалося.

— Та ладно, — рішили ми, — пальцями.

Якщо ви коли-небудь мили голову в холодній воді взимку, в умивальнику під сходами, куди часто-густо хлопці на уроках ходять сцяти, бо стаціонарний туалет міститься на вулиці і до нього ще пиляти по морозу, ви мене зрозумієте. Ракавая женщіна терпіла трансформацію. Лак «Прєлєсть» не піддавався, як совєцький развєдчік. Він так до кінця й не зліз із мого волосяного унітазу, зате сам унітаз розвалити нам вдалося. І на голові в мене стало те, що вісім-десять років по тому запросто носитиме чорнява дівчинка з ТАТУ, такий собі мокрий кіпіш. Гай-гай, для Яремчі тоді це було не те що радикально… це було… ну, це було як розмочений в умивальнику волосяний унітаз за відсутності гребеня.

Так чи інакше, я пройшла на дискотеку і Вася сказав:

— Ну от, тепер хоч шось… А взагалі мені твоя ця стрижка не подобається. Давай рости нормальне волосся.

Настрій був паскудний. Звісно, я плакала від жалю до себе й людської несправедливості — хіба я винувата, шо мама мені таке нахаламандрила і сказала, що класно?! Я плакала, коли мене, здавалося, ніхто не бачив. А може й бачив. Я не сильно переймалася тоді заповітами Лесі Українки і не слідувала принципу «Щоб не плакать, я сміялась». Леся Українка взагалі видавалася мені злою, хворою, чоловікоподібною асексуальною двоюрідною сестрою вчительки української літератури. Хто така Оксана Забужко чи Ніла Зборовська я тоді знати не знала. Слава Богу. Бо ж моментально з ракавой женщіни зробилася би феміністкою і ходила би у спідниці поверх синіх рейтузів, запхнувши у вуха дешеві дерев’яні кульчики з пацьорками з сувенірного базару, забула би про дезодорант і колготки як про дискримінативні накидання з боку шовіністів-чоловіків, а Вася би летів з вікна столової з попередньо вибитими зубами…

— О, а що з зачіскою? — поцікавилася вдома мама.

— Ой, ма, не питай. Всьо нармально, карочє, — я визувалася, щоби швидше звалити спати.

— Котра година? — суворо і страшно, примруживши очі й затягуючись сигаретою, спитав тато. Нічого нового. Як завжди. Я перевищила ліміт гульок на 5 хвилин. Було 12:05.

— У мене годинник відстав, — буркнула я і пішла в кімнату.

— Я що — закінчив з тобою?.. — ой, тато починав злитися. І це при тому, що коли я приходила додому в сраку п’яна (ви ж теж підлітками напивалися зелено-червоних лікерів ківі-чері, правда?) і валилася спати, він нічогісінько не помічав. А варто було спізнитися на 5 хвилин, як тобі влаштовували допит із тортурами: з ким гуляла, що пила і про що говорила. Як їм пояснити, про що я говорила з Васьою?! І як взагалі можна комусь пояснити, про що ти говориш із хлопцями чи подружками у віці 13-ти років?!

— Ігор, та лиши її… — спробувала вступитися мама, і, як завжди, це в неї не вийшло.

— Вибачте-я-більше-так-не-буду, — прогундосила я завчено. — Можна мені спати?

Після стандартного епізоду одвічного серіалу «Атци і дєті» мене відпустили. І я ще трохи поплакала над своєю лихою доленькою.

На вихідних мама докладала зусиль змусити мене вчити фізику, а я її відволікала Валєрієм Мєладзе, котрого тато називав «воющій-ноющій».

У понеділок в школі казали таке:

— А ви чули, ви чули, що Карпа прийшла в п'ятницю на діскатєку в школу, а Васілій її побачив і набив морду? Кароче, сказав, шо в неї така прічьоска, шо людям її показувати стидно, і потягнув за патли в умивальник мити голову. І Карпа всю діскатєку ревіла в умивальнику.

Вам ясно, що я вже тоді була хорошим ньюз-мейкером?

Отака, бляха, музика.

ДІК

Все своє дитяче життя я була Гобсеком. Ні, гроші я нікому не позичала. Я акуратно, натхненно і панічно складала їх на пса.

Собака була моєю мрією Номер Один. Татові дитячі історії про спанієля Рема, котрого вкрали гицлі, не давали мені спокою. Я ненавиділа гицлів більше за фашистів, а кіно «Білий Бім Чорне Вухо» вибило мене з колії (викликало шалений напад плачу і страху) вже самою своєю фабулою. Про перегляд стрічки я й подумати не могла.

Як дорослі не могли зрозуміти, чого не можна в фільмах убивати песиків, коників і дельфінів, я не знаю. Дітям переживати такі смерті значно важче, ніж переживати смерті дорослих дядьків на тому ж екрані. Ще мали виживати женщіни і дєті. Тільки дядьки заслуговували на смерть. Причому, немолоді і негарні. І злі, ясне діло. А тварин, навіть злих, було жаль. Наприклад, вовків, бо вони схожі на песиків. Варто було побачити кровожерливого вовка при смерті, подумати: «Песик…» і ревти починаєш, як миленька.

Дякувати Богу, в батьків вистарчало гуманності щодо всіх мертвих тварин у кіно сказати: «Ну, це ж кіно. Хто би вбивав звіриків для кіна, сама подумай? Йому укол зробили, і він спить». Про збитих на дорозі собак і котів казали просто: «Він заснув». Мені було дивно думати, як то стільки котів і собак могли одночасно поснути на сімсоткілометровому шляху «Яремча — Черкаси». Всередині щось щемливо стискалося, і не до кінця у все вірилося, і щось страшне й таємне підозрювалося. Але деякі питання ліпше не кріпити в себе в голові надто довго. Тож розуміння феномену смерті приходить до нас порційовано, впродовж усього життя.