Щедрий вечір - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 4

В загорожі за воринням ще дрімало в тінях, у росі і метеликах високе різнотрав'я. Над ним обважнілі бджоли перебирали невидимі струни, при його корінні темніла волога суниця. А вітрець усе увивався біля трави, усе будив її і отих лінивих метеликів, що понакривали крилом крило і не журяться. Хіба ж їм у степи, на Херсонщину переселятись?

? Михайлику, гов-гов! ? пролунав із лісу голос, а за воринням обізвалося оте місце, де здавна проживає співуча, як тітка Василина, луна.

? А хто там вигукується? ? голосно питаюся в діброви і поглядом обнишпорюю узлісок.

? Це я, Михайлику! Гов!

? А хто ти така? ? питаюся так, наче не впізнаю.

? От і не скажу!

? Ти, може, лісова мавка?

? Ні, я дівчинка з лісу, ? сріблом надзвонюється знайомий сміх.

І от з глечиком і хустиною в руках на дорогу вибігає усміхнена Люба. Широка полотняна спідничка дзвоником кружляє навколо її босих ніг, а коси вигойдуються, куди їм хочеться. Захекавшись, вона добігає до Обмінної, знизу вгору дивиться на мене, ще й для чогось питає:

? Ти приїхав?

? А ти не бачиш?

? Авжеж, бачу! ? радіють її карі, з краплинками роси очі, радіє потрісканий вузлик губів і ямка під ним. ? До мене приїхав чи по дорозі?

? По дорозі.

? А чого б не до мене? Все б веселіше було.

? Та до тебе, ? зіскакую з коняки. ? А чого ти ногами чечітку вибиваєш?

? Бо зраділа тобі. ? Люба об спідницю витирає руку, оглядається, чи хтось не бачить, і простягає крихітні, червоні від суниць пальці. ? На добридень тобі.

? На добридень. Ти сама тут?

? Сама-самісінька. Аби не луна за воринням, то не знала б, що й робити в світі.

? І що ж ти робиш у світі?

? Суниці по лісах збираю, ? поправляє крамну блузку, на якій окасті гудзики ображено понадимали щічки. ? Її зародило в цьому році, як роси!

? Як роси?

? Ну, чуть-чуть менше.

? Чом не в загорожі збираєш?

? Щоб траву не витолочити, ? по-господарськи відповіла дівчинка, напнула на голову хустку, по якій хтось так порозкидав серпи, що вони стали схожими на молодики.

? А в тебе коси підросли.

? Що мої, ? байдуже махнула рукою, але враз і посміхнулася: ? От у нашої тітки Василини коси! Аж виспівують на плечах і прямо золотом стікають, хоч підставляй жмені під них...

? А це правда, що тітка Василина втекла від свого чоловіка?

? О! Пусти брехню дрібну, наче мак, а виросте завбільшки з кулак! ? обурилась Люба. ? Є ж такі чорнороті! Їх дуже гризе заздрість, що тітка Василина аж у вінницькім театрі співала. От вони, безголосі, і тітчин голос применшують, і дядька під'юджують. А ти чом так довго не приїжджав?

? Ніколи було, все з хатиною воловодились, ? набиваю собі ціну і починаю путати Обмінну, що вже тихцем норовить вирватися на волю.

? І як тепер хатина?

? Краще не питай! ? зневажливо відкопилюю губи. ? Повнісінько понабивалося худоби.

? Таке скажеш! ? Люба здивовано повела плечем. ? Якої це худоби?

? Та цвіркунів. Так уже всі ночі виспівують, наче до весілля готуються.

? І в нас цього непотребу колись було стільки, хоч хурою на ярмарок вивозь.

? Що ж ви зробили?

? Вивели. Тато ходив до однієї баби-шептухи, що в Майданських лісах живе. У неї повна хата різного зілля і коріння. От ця баба травами і водою нищить усяку нечисть і помагає бджолі. А як вона шепче! ? Люба пригнулась, розставила руки, приплющила очі й по-старечи зашепотіла: ? "Прийди до води ? воду поздорови: здорова була, водо, і ключі нові ? трутові. Ти, водо, проходила землями, входила в море, очищала піски, і коріння, і креміння, то я просю води сієї для помочі моєї".

? Ох, як у тебе це виходить, наче в справжньої шептухи, ? здивувався я.

? Бо кілька разів чула, як вона шепче. А ти знаєш ? наш борсук розжився на діток!

? Е?

? Справді.

? І що вони роблять?

? А що їм робити? Лежать собі у норі і попискують. Хочеш ? послухаєм.

Ми повз вориння побігли до лісу, з якого сонце вже потроху почало виносити росу і тіні.

? Тільки тепер тихенько-тихенько, ? приклала дівчинка пальця до уст, і ми навшпиньках почали наближатись до житла звірини, від якого тягнувся темний ланцюжок слідів. Не доходячи до загороди, він роздвоювався: видно, борсук знав, коли достигають плоди, і зараз не навідувався до яблунь і кислиць.

Люба, оминувши нору, обережно опустилась на коліна, приклала вухо до землі й зашепотіла:

? Ось тут слухай ? вони якраз під нами вилежуються.

? Ти ж звідки знаєш?

? Вухо розшукало місце... О, чуєш?

? Ні.

? Міцніше притискайся до землі. Чуєш?

? Не знаю.

Земля обзивалась до мене не то шарудінням, не то попискуванням, і все одно страх як цікаво було прислухатись до її таємниці, до чийогось життя, привороженого не сонцем, а землею.

А чи бачить коли-небудь борсук сонце, чи так ? народжується в темряві і гине в темряві? От кому ніяк не позавидуєш.

? Наш дядько Сергій ще минулої осені хотів убити борсука на жир, а тато не дали, і дядько за це назвав його квашею. А що з того жиру, коли б уже не було на світі ні борсука, ні його діток? Правду кажу, Михайлику?

? Правду... Ваш дядько теж, як борсук, ховався у норах від революції.

? Він і тепер не дуже любить удень виходити на люди. От якби ти до пізнього вечора залишився тут, ми б побачили усіх борсученят. Вони такі смішні. Повилазять з нори і принюхуються до всього, навіть до місячних плям, наче вони пахнуть.

На старій, оброслій скрипухом березі зацокала вивірка. Люба підвела голову догори, розшукала цікавого звірка, посміхнулась і сказала:

? Добридень, білочко.

Звірок ворухнув ушима і, дивлячись на неї, спустився нижче.

Але на галявинці, вигойдуючи на спині човники вух, з'явився заєць-переліток. Вивірка блискавкою майнула на друге дерево, а заєць сторчма кинувся у кущі.

? Свій свого злякався, ? добряче посміхнулася дівчинка і вже сказала чиїмись словами: ? Нема згоди ні між людьми, ні між звіриною.

Потім ми побігли до тієї кислиці, де й тепер дурненька трясогузка знесла яєчка. Вона, як і торік, збудувала таке дрібне гніздечко, що мусила і вдень і вночі тримати хвіст на повітрі. А може, їй так приємно прохолоджуватись? Пташина побачила нас, вросла в гніздо, але не злетіла з нього.

? Вона мене пізнає, ? тихцем сказала Люба, і ми позадкували назад.

? А чого тут, навколо стовбура, стільки битого скла лежить?

? Це я накидала, ? з гордістю сказала дівчинка. ? А перед ним ще й жаливи натрусила.

? Для чого?

? Ніби не догадуєшся?

? Ні.

? Ой, тут така печаль була: вража гадина мало не з'їла нашу трясогузку, уже до самого гнізда добиралась. А бідна пташка сидить на яєчках і не тікає. Добре, що я нагодилась: вхопила дрючка ? і по гадині, і по гадині...

? Ти? ? вражено подивився на Любу, на її й зараз розгніване од згадки обличчя. ? І не злякалась?

? Злякалась, та не дуже: то була не гадюка, а вуж. А гадюки і дорослі бояться. Після цього й понасипала ось тут скла, бо птахи повинні жити.

? От молодець!

? А хіба ти не так зробив би? Хочеш, я зараз наварю чумацького кулешу?

? Це ж якого ? чумацького?

? З рибою і димом, ? засміялась Люба. ? Мій куліш навіть тато хвалить. Хочеш?

? Не хочу.

? І чим тебе частувати?

? Нічим.

? Ти чогось, Михайлику, сьогодні невеселий? Може, дома незгода чи гризня?

? Є чим журитись людині, ? спливало своє, і все посмутніло в мені, і навіть бджоли сумніше заспівали над різнотрав'ям.

? Що ж у тебе, Михайлику? ? одразу пожалісніло Любине смагляве обличчя, пожаліснів вузлик губ, а ямка під ним заворушилась.

? Ет, і говорити не хочеться.

? А ти скажи, ? може, полегшає.

? Маю, дівчино, три журби, як той соловей, що звив низенько гніздо, ? повторюю мамині слова. ? Перша журба ? нема людської хати, друга ? стоїть наша земелька перед торгом, а третя ? лежить невідома дорога, мов горе.

? Невідома дорога? ? зажурилась Люба, зажурились її тінисті вії і притемніли очі. ? Куди ж вона лежить, Михайлику?