Щедрий вечір - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 34

А вечорами і в погоду, і в негоду чешу до хати-читальні, що відкрилася місяців зо два тому. Тут я перечитую, які не є, п'єси, навіть п'єси-суди над бур'янами, посухою і бандитами.

Найбільше ж подобаються мені ті драми й трагедії, в яких багато стріляють. Про це добре знає наш завідуючий хати-читальні, через те він інколи мою появу зустрічає завзятим вигуком:

? Михайле, привіз п'єсу з стріляниною!

? І багато її? ? завмираю од радості.

? В усіх сценах і трохи поза сценою там з гармат б'ють!

? Оце п'єса! ? тішуся я.

А завідуючий назбирує з півсотні зморщок навколо очей і сміється, ? такий славний чоловік трапився. Часом, коли розходяться люди, він прохає, щоб я прочитав йому своє, з п'єси, над прочитаним довго думає, теребить кінчик носа і шкодує, що не пишу віршів, ? він би їх помістив у стінгазеті, яку тоді сходилось читати все село. Але я вперто тримаюся драматургії, бо, видать, така моя судьба.

Учора, то бліднучи, то червоніючи, я здав свою третю п'єсу Насті Василівні. Вона бережно взяла мої зошити, погортала верхній і спитала:

? А стрілянина є в них?

? Є, і навіть багато!

? Оце й добре, ? схвально хитнула головою Настя Василівна, а я трохи підріс: хоч що-небудь добре є в моїй писанині...

Зараз я лежу долічерева на печі, переді мною блимає заправлений трофейним бензином каганець, а в очах мерехтять букви, ? сьогодні читається й не читається мені, думки все кружляють довкола написаного: що про нього скаже вчителька? І маю я сумнівів і гризоти більше, ніж надій. А за вікнами крекче мороз і посвистує вітер, він торгає приморожене гілля груші і видобуває з неї то стогін, то срібний передзвін. Оце б і грушу можна було б вставити у п'єсу, і кулеметників біля неї, а в гілля груші вмалювати молодика, якого нема тепер. За своїми думками я й не почув, коли з школи повернувся тато.

? Сьогодні наш батько з якогось дива аж гуде всередині, ? несе йому посмішку мати.

На цю мову тато кинув одним оком на мене, другим на матір:

? Скоро і ти загудеш голубкою, коли почнеш збиратись до тіятру.

Від одного слова про театр я нашорошив вуха, приріс до печі, а поглядом вп'явся у батькове обличчя: чи радість, чи насмішка виб'ються на ньому?

? Знову якийсь тіятр приїжджає до нас? ? прядучи пряжу, допитується мати.

? Не приїжджає, а он увесь тіятр вилежується на печі, ? тато знову зиркнув на мене. ? Оце ж написало воно якусь п'єсу, і її поставлять у школі. Ото буде кумедія!

Я ще більше вростаю в піч, радість і острах вчепилися в мою душу, а в цей час за мене заступається мати:

? І чого б я ото підсміювалась над своєю дитиною, коли воно собі щось грамузляє.

? Що ти тямиш! Сама вчителька сказала, що твій халамидник писателем стає. І хто нам тоді корову пастиме?

? Ти хоч толком, без насмішок скажи: що про нього вчителька говорила?

? Ото ж і говорила: школа поставить його п'єсу, ціна квитка буде п'ять копійок, а чи пустять нас із тобою на дурницю ? посовістився спитати. Як, сину, пустять батьків твоїх?

? Як трохи притримаєте свої насмішки, то, може, й пустять, ? кажу обережно, бо хто ж знає, як воно обернеться справа.

Мати враз накрила батька мокрим рядном:

? Тепер, здається, і в тебе, і в Миколи язики однаковісіньке мелють.

? Уже й ти не віриш чоловікові, а він приніс тобі чистісіньку правду, навіть слова не закаламутив.

? Тату, і справді вчителька сказала, що... того, поставлять? ? забринів надією мій голос.

? Та, певне, поставлять. Сьогодні всі учителі прочитали твоє мазюкання, щось підчикрижили в ньому, а щось дописали і зійшлись на тому, що нашому селу ніяк не можна без свого писателя. Чого я з тобою досі, як з простим, говорив? То вже пробач, сину, ? приязно й насмішкувато подивився на мене тато й за чуба смикнув. ? Пустиш нас із мамою в тіятри?

? Ой таточку!.. ? Неймовірні сподівання, неймовірні надії залітають у мою душу і ведуть до того дня, про який і радісно і страшно подумати.

? То чого ж так застидався? ? знову смикає тато мене за чуба. ? Може, й справді з нас щось буде?

А в цей час надворі обізвався Рябко, задеренчав засув на хвіртці, батько вийшов у клуню й незабаром повернувся з дядьком Миколою, який був одягнений у довгу, на виріст, кирею. Чоловік обтрусився, обмів з чобіт сніг, зирнув на мене, спитав, чи й його пропустять у театр.

? О, і ви знаєте, ? скривився я.

? Усе село знає. У нас із кашлем і п'єсою не втаїшся. Оце ж і прийшов до тебе: чи не виставив там на сміх людям дядька Миколу, бо що тоді скаже Ликерія?

Ми всі починаємо сміятись, а в мені жаль прокидається: треба було б вписати в п'єсу щось із дядькових сміховин. Ось він розправив свої гетьманські вусища і вже серйозно запитує батька:

? Панасе, хочеш на щедрий вечір роздобути свіженької риби?

? Як це ? роздобути? ? недовірливо косує на нього батько. ? У воді чи в крамниці?

? На дурничку! У воді з-під криги.

? Чого ж про цю дурничку Володимирові не сказав? ? підсміюється тато.

? Та він мене вже за кури гріхоплутом обзиває, а сам таке має грішне око, що всю рибу перелякає ? на дно піде. Оце щойно здибався з одним рибалкою, то він сказав: у Щедровій тепер наловлюють цілі мішки риби. Треба й нам гайнути.

? Скільки ж береш із собою мішків?

? Чотири і торбу про запас, ? не моргнувши оком, відповів дядько Микола.

Мати затряслась од реготу:

? Чого ж так мало?

? Шкода всі мішки обслинювати рибою. Що в мішки не вберемо ? на сани вкинемо, ? навіть не посміхнеться дядько Микола. ? То поїдемо, Панасе?

? Можна й поїхати, ? погодився тато. ? Готуй, жінко, мішки!

? І на рибу, і на в'юни, ? додає дядько Микола. ? Я знаю такий закапелок, де завжди зимують в'юни, скубляться у клубки і чекають тепла. Колись наловив їх мало не повний мішок, привіз мерзлих додому, кинув під лаву, а сам ліг спати. Прокидаюся од несамовитого крику. Дивлюся: забралась моя Ликерія на лежанку прямо з чобітьми, в руках держить каганець і кричить не своїм голосом.

"Що там у тебе?"

"Ой, подивись на долівку, ? аж тіпається вона, ? хтось вужів повну хату напустив!"

Глянув, а по долівці мої в'юни повзають, ? чисто усі порозмерзались. Мусив я їх удруге ловити й нести до сусідів, бо Ликерія зі страху й дивитись не захотіла на них, і дома ночувати побоялась. Через цих в'юнів мало любові не позбувся.

Ми всі сміємося, а дядько Микола вплітає руку в свої гетьманські вуса, вигадуючи ще якусь побрехеньку.

? Тату, візьміть і мене в Щедрову! ? прошуся, бо вже саме слово "Щедрова" бринить мені казкою.

? Обійдемось без тебе, ? відмахнувся тато рукою.

? Візьміть, таточку.

? Там треба цілий день вибути на морозі, а він і в кісточки твої забереться.

? А на ковзанці я ж вибуваю цілий день!

Тато перезирнувся з мамою, похитав головою, поглянув на дядька Миколу:

? Що нам робити з ним? Може, візьмемо, бо воно ж таке невідчепне.

? Хай привчається до всякого ділечка.

? Біжи ж візьми свіжої соломи на устілки! ? гримнув тато.

Мене з печі як вітром здуло, ? босоніж вскакую в чоботи, вилітаю в клуню, навпомацки шукаю пшеничну солому, а в цей час знову хтось підходить до хвіртки і смикає мотузочок, ув'язаний до дерев'яного засува.

? А хто там?! ? гукаю баском.

? Це я, Михайлику, ? чую знайомий голос. ? Пустиш до хати?

? Ой, заходьте, дядьку Себастіяне! ? Я підбігаю до хвіртки, відчиняю її і поміж стовпами клуні веду голову комнезаму до хатини.

? От хто нам про міжнародності і внутреності розкаже! ? весело вітає гостя дядько Микола.

? Про ваші внутреності вам лікар розкаже, ? сміється дядько Себастіян.

? То я на одні міжнародності згодний. Як там Антанта? Ворушить копитами?

? Я ж вам учора про це розказував. Ви, чував, уже до мого і свого доточили.

? А як же без приросту обійтись? ? шельмувато дивується дядько Микола, ? На свинях приростає, на худобі теж, то й на язиці повинно, бо інакше зноситься він, як сатинова латка.