Щедрий вечір - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 29

? А так: давали ж йому в самій Вінниці службу, давали й жалування, і квартиру з шпалерами давали, іди поглиблюй революцію! А він чи здивачив навік, чи захотів світ здивувати: зостався в селі в одній кавалерійській шинелі та й досі по всіх лісах гасає за бандитами. Ще мало свинцю наївся, іще порції чекає! З ким я тоді віку доживати буду?

? Та не треба, тату, ? дядько Себастіян лагідно, з доброю усмішкою подивився на батька. ? Я ж вам казав: мені та служба не до душі.

? От бачите, йому та служба не до душі! ? ще більше розгнівався старий. ? А такий, як Юхрим, з одним задом на два празники поспішає, щоб показати своє соображеніє розуму. Та що ж це вийде: Юхрим ближче до революції сяде, ще й тебе ліктем чи коліном відштовхне од неї? От його, з великого розуму, ти звеш кар-кар'єристом. А на кого ж він робить оце кар-кар? На тебе ж! Тоді хто з вас дурніший?

? Та цур йому, тій балаболці, ? обізвався кобзар. Його вдумливі, зі смутком на денцях очі глянули кудись аж поверх оселі, рука торкнулася до басів, вони озвалися сумом, а приструнки повели мелодію. І хата вже стала не хатою ? прижуреним степом з отією дорогою, що й тебе чи твою душу поведе до самого неба, з отією чайкою, що під крилами тримає ранковий туман, а в серці ? материнську печаль. А над смутком струн уже сплеснувся зажурений голос дядька Себастіяна:

До дядькового низького заспіву припав тенор Федоренка і пішов, пішов понад хатою, понад селом, понад степом, аж до тієї битої дороги, де людською журбою журиться чайка-небога і де вітряки перелопачують крилами її кигикання і вітри.

В це свято двох голосів, один з яких вів мелодію низом, а другий брав горою, вплітався і стихав третій ? кобзарський, битий морозами і метелицями, січений дощами і громовицями.

І враз, коли пісня вже завмирала, старий кобзар гірко зітхнув, припав сивою головою до столу і заплакав. Ось і сльоза впала на струну, і вона теж обізвалася жалем. Усі кинулись до старого.

? Що з вами, діду Левку? ? прихилився до нього стривожений дядько Себастіян.

? У кожного своє, сину, ? підвів голову од столу кобзар і пальцем почав витирати очі.

? Яка печаль-журба тебе, Левку, гризе? ? підійшов до кобзаря Себастіянів батько.

Обоє сиві, наче молоком облиті, глянули один одному в очі, побачили в них, як у снах, свої давні літа, свої різні дороги й зітхнули.

? То чого ж ти, Левку? ? знову співчутливо запитав дід діда.

? Чого? Ти ж пам'ятаєш, Вікторе, який мав я колись голос?

? Пам'ятаю, Левку. Пам'ятаю його на ярмарках і дорогах, на весіллях і похоронах.

? То не жаль мені себе, не жаль років своїх, а голосу жаль... Оце зараз не вивів його вгору та й зажурився, наче когось поховав.

Себастіянів батько зітхнув, у роздумі похитав головою:

? Ось за чим тепер жалкують люди. Може, воно так і треба, може, це теж ? революція. ? і тихо попрохав сина: ? Заспівай мені про ті василечки, що сходять на горі, і про той барвінок, що послався під горою.

І знову дядько Себастіян повів мелодію своїм могутнім баритоном, а горою пішов тенор Федоренка, до них приєднався підголосок колишнього міністра селянсько-бідняцької держави, в яку входило аж три села. Тільки Себастіянів батько, стоячи посеред хати, не співав; він дивився кудись у далечінь, чи то пригадував, чи то кликав до себе свої далекі літа, свої далекі василечки, свою далеку дружину, що озивалася тепер до нього тільки у снах.

? За тебе, Себастіяне, за тебе, людино! ? після василечків підняв чару колишній міністр, а теперішній голова комітету незаможних селян у тих селах, що були повстали проти гетьмана й кайзера.

? Ні, за діда Левка, за голос його, що все життя підносив угору та вгору людську душу, бо горе було б нам, якби душа, пробачте, застряла десь біля кендюха.

? А щоб тебе, вилупку! ? махнув рукою і вперше за вечір засміявся Себастіянів батько.

? Спасибі, Себастіяне, що уважив, бо головне в нашому ділі ? душевність, а решта ? все тлін, ? по старості літ кобзар вмочив у чарку сивого вуса, зчавив з нього скаженівку і тільки опісля випив, що мав випити.

? Артист! ? показав усі зуби Федоренко, хотів так само зробити, але це в нього не вийшло. Він знову засміявся і запитав мене: ? А ти артистом не думаєш бути?

? І чого тебе весь час до артистів тягне? ? здивувався дядько Стратон.

? Ой, люблю сцену, як своє життя! ? зітхнув Федоренко. ? Інколи як сядеш на ній зі своїми синами і братами, то чуєш ? у рай попав, і ніяк не менше!

? А платять за це добре? ? спитав Себастіянів батько, і всі аж лягли від реготу. ? Ні, таки я піду, не хочу страмитися з вами! ? Старий знову підійшов до кожуха, але син вихопив його з рук батька і жбурнув на піч.

? Побудьте ще, тату, без вас і свято скисне!

? От навіжений. І що мені робити з тобою? ? пробурчав старий, але залишився.

? О, ще хтось до нас! ? повернув голову до дверей чуткий Федоренко.

Незабаром в оселю увійшов старий гончар Демко Петрович, біля якого на ярмарку завше товпились люди. Однією рукою він притримував мішок, а в другій держав свій прославлений батіг, видовбане пужално якого було сопілкою. Це ж треба додуматись, щоб навіть у пужалні трималася музика. Видко, не зблизька прийшов чоловік, ? на його товстих вусах аж дзеленчали крижані бурульки. Привітавшись, він зірвав їх з вусів, стер наморозь з дугастих брів, бережно скинув з плеча мішок, у якому обізвалися гончарські скарби.

? Демку Петровичу, вихиліть чарочку з дороги! ? запросив господар.

? Для сугріву душі і рук не завадить, ? охопив кощавою пропеченою рукою глиняну з червоним цвітом чарку. ? Ваше здоров'я! Ой!.. З чого ж ви її, мокруху, на скаженівку переганяєте?

? Це запитайте Федоренка! ? засміявся дядько Стратон. ? Він з якогось весілля доп'яв такого зілля.

Демко Петрович зітхнув:

? Музика за свою роботу має веселуху, а гончар ? жовч.

? Чого це ви такої сумної завели? ? здивувався дядько Себастіян. ? Хто вас зобидив?

? А будеш на свят-вечір слухати грішне?

? Та що робити? Послухаю.

? То й мотай на вус. Я, Себастіяне, дуже розумію різних і всяких, яким положено ненавидіти нас. Але ніяк не второпаю, з якої це хвороби іноді свій свого ненавидить, свій свого поїдом їсть, свій свому і дорогу, і життя вкорочує.

? Хто ж вам життя вкорочує? ? насторожилося міжбрів'я дядька Себастіяна, і насторожилось усе його обличчя, полатане вітряними лишаями.

? Ет, багато казати, та мало слухати, ? хмурніють очі майстра, в яких і зараз, і довічно будуть мінитися полиски гончарських вогнів.

? Говоріть! ? наполягає дядько Себастіян.

? А я думаю: ми говоримо більше, ніж треба, та й більше, ніж треба, віримо пустомолотам, тому вони й навчилися язиком добувати собі мед, а когось цим же самим язиком жалити, мов гадюки.

? Хто ж вас ужалив?

? Не мене, а мою працю. Це навіть гірше, ніж мене. Того й притарабанився до тебе, голово! ? Демко Петрович заглянув до свого мішка, понишпорив, вийняв з нього кахлину і показав дядьку Себастіяну. ? Поглянь, коли хочеш, на мою цяцьку.

Ми всі потягнулися до перепечених рук майстра. На його ніжній полив'яній кахлі з очерету злетіла качка, злетіла в зелений світанок, до ще не видимого сонечка. Чорне око птиці довірливо, по-людськи дивилося на нас, а з її крила відірвались дві краплинки води чи роси.

? Боже, як гарно! ? аж застогнав кобзар.

А дядько Себастіян поцілував Демка Петровича.

? От чоловік! Взяли мене й перенесли з зими у весну. Таке чудо з глини зробити!

? Бог Адама теж виліпив з глини, ? вкинув слівце Себастіянів батько, і знову мав за це сміх, і знову поглянув на піч, де лежав його кожух.

? Спасибі вам за радість, ? подякував гончареві дядько Стратон.

? І справді ви маєте хоч краплину радості? ? подобрішали вогнем накупані очі Демка Петровича. Він таки знав, що його праця повинна подобатись людям, але хотілося, щоб вони ще і ще раз ствердили це й розмили невсипущі сумніви, непевність, які більше тримаються душі творця, аніж ремісника.