Щедрий вечір - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 17

? Що набіл, головне ? рух, і наш, і міжнародний... От вгодуємо, чуєш, кабана так, щоб сало було на дві долоні...

Тітка Ликерія скривилась і вдарила долонями по кожусі.

? Де ти бачив сало на дві долоні?

? На нашому кабані, гляди, ще й товще буде.

? А щоб тебе та бодай тебе! І тут хвальби повні торби! ? нарешті посміхається тітка і за співчуттям звертається до мене: ? Маємо ж порося трохи більше за рукавицю, ще коли його кинемо на годування, а чоловік уже сало міряє! ? і звертається до дядька: ? Гляди, ще здохне воно.

? Не здохне, доріжемо, ? втішає чоловік жінку.

? Дядьку, а масть ви підібрали в самісіньку точку? ? допитуюсь я, бо не дуже схоже, щоб лошата були найкращі на всю Літинщину.

? А як же інакше?! Ось подивись ? тепер срібло на них, ? ворухнув батогом паморозь на підручному, ? збереш срібло ? золото побачиш. Жаль тільки, що на борозному дрібна зірка. Але я її білою фарбою збільшу.

? А господи, чи ти недоколиханий, чи в тім'я битий? ? обурюється тітка Ликерія, не сумніваючись, що на борозному таки побільшає зірка.

? Сідай, Михайлику, провезу, як президента, і плати не візьму! ? крутнув дядько батогом над головою, а лошата прищулили вуха.

Я вискакую на духмяне з ромашкою сіно, охоплюю руками Івана, а дядько гикнув, трусонув віжками, цьвохнув батогом. І от під копаницями тьохнув, присвиснув мерзлий сніг, попереду заспівав дзвоник, а від саней, все більше дивуючись, почали втікати паркани, городи, дерева й хати.

? Ой, не жени так, Миколо, бо всі мої кісточки, мов на решеті, перетрусиш, ? застогнала тітка Ликерія, а ми з Іваном засміялися. ? Чуєш, не лети, мов байбас на весілля.

Та хіба тепер дядько Микола почує голос жінки?

? Вйо, мої, не чужі! ? шаленіє він, шаленіє сніг, зриваючись з-під копит і з-під крил саней, шаленіє світ, дугами відлітаючи від нас. От у мою душу вскакують і починають борюкатися острах і радість, а невидимий швець у міжпліччя забиває цвяшки. А лошата вже не чують під собою землі ? здається, от-от санки підіймуться вгору й полетять над здивованим селом. О, вже й знялися вони! Несподівано ми чуємо тріск, щось підкинуло нас ближче до сонця і жбурнуло набік? Ми всі, наче картопля, вивалюємося у сніг, а зверху нас накриває сіно, і рожни, і дошки, що повилітали з саней. Я тягнуся рукою до обличчя ? як воно там, а до мене водночас долітають два голоси:

? Тпру, тпру, змії!

? Хіба ж ти чоловік? Хіба ж у твоїй голомозині тримається розум? Чи ти покалічити-осиротити дітей найнявся? Діточки, лебедята мої, чи ви живі-здорові?

Коли я, обтрушуючи сніг і сіно, підводжусь на ноги, то бачу присоромленого дядька Миколу і вкрай обурену тітку Ликерію. Тепер з неї сипався сніг, наче з дерева, а на її жовтих лицях займалися давно пригаслі рум'янці.

? Хіба ж я відав, що вони такі? ? справдовується провинник. У нього навіть вуса посмутніли. ? От усе ж село знає, що маю в руках ведмежу силу, а вдержати цих зміїв ніяк не зміг. Та за ці лошата ми з тобою, голубко, озолотимось від голови до самісіньких п'ят.

? Аж до самісіньких п'ят? ? враз подобрішала тітка Ликерія і чогось зиркнула на свої закаблуки.

? Ще й за п'ятами трохи лишиться, ? не моргнувши, запевняє дядько Микола, і ми всі починаємо сміятись.

? І що ви скажете на це? ? примирливо розводить руками тітка Ликерія. ? Самі бачите: чоловік у мене ? як дуб, а розуму в баняку ? з жолудь.

? І нащо мої слова красти? ? не сердиться, а посміхається дядько Микола й починає вкладати в сани дошки, рожни й сіно. ? Сідайте, сідайте, на щастя, не обломились.

? Ви собі як хочете, а я пішки, бо ти, нерозсудливець, і душу на цвинтар завезеш. ? Тітка Ликерія рішуче обминає санки й прямує додому.

? І нащо трудити ноги, коли своя худобина є? ? дивується дядько Микола, торкається рукою потилиці, а далі звертається до нас: ? А ви, збитошники, теж пішадрала додому підете?

? А ми, дядьку, з вами хоч на край світу, бо так ще ніколи не їздили.

? Правда? ? радіє дядько Микола, і щось дитяче, зворушливе проходить по його кирпатому, веснянками приімленому виду.

? Правда, дядьку.

? Ну, спасибі, спасибі, ? дякує мені, хоча б треба було зробити навпаки.

Після цього дядько Микола поважніє і вже без вітерця довозить нас до свого двору, де смачно чухається об ріжок комори оте, з рукавицю завбільшки, порося, на якому має бути сало аж на дві долоні.

 Дядько Микола одразу дістає вепра кінчиком батога:

? Ти чого, безпардоннику, вичухуєш сало? Це для того тебе годуємо, як герцога?

Безпардонник кувікнув, відскочив убік і здивовано задер на дядька рожевого п'ятака.

? Красивий, красивий, ? підхвалює його дядько, а нам з Іваном знову стає весело.

Від дядькової оселі я проворно вискакую в завулок і мету на ковзанку ? землі під собою не чую. Заяча шапка спадає мені на очі, я поправляю її помахом голови і мало не налітаю на батька. Рослий, широкоплечий, він легко йде по землі, дарма що на його плечах лежить кропив'яний, певне, з пашнею, клунок. Побачивши мене, батько сповільнює ходу і примружує одне око, оте, в якому й побіля якого найбільше назбирується насмішки.

? Ти куди отак метеш?

? Чого це мету?

? А хіба не бачиш, як за твоїми ногами метелиця знімається?

? Я назад не дивлюся.

? Все часу нема?.. То, виходить, скоком-боком ? і на ковзанку?

? Чого скоком-боком? Я прямісінько-прямо іду собі.

? Воно ж по чоботях видно, що прямо: один дивиться на лід, а другий на шевця. І тобі ще не надокучила ковзанка?

? Чого б вона мала надокучити?

? Ти ж туди ходиш, як піп до церкви. І за що тільки тебе вчителька хвалить?

? А ви й не знаєте? ? відповідаю сміливо, бо тато, бачу, в гуморі.

? Ні, поки що не знаю.

? То пояснити?

? Пояснюй.

? За те, що в моїй голові меншає полови.

? От чого не бачу, того не бачу.

Я роблено зітхаю:

? Зблизька, тату, завжди гірше бачиш, особливо в свого.

? Яким же ти язиканем став! ? дивується і посміхається батько, і посміхаються усі темні крапки в його сірих очах. ? А тепер ? гайда додому.

Радість одразу наче вітром здмухнуло, серце моє падає в холод, а губи квасніють.

? Чого це знову додому? Я ж тільки-тільки з дому. І дров нарубав, і Обмінній сіна заложив, і мамі води приніс.

? Не переробився?

На цю каверзу я вже й не знаю що відповісти, але так мені стає гірко, що й не кажіть. Батько це помічає і вже говорить лагідно, без насмішки:

? Треба, Михайлику, змолоти гречки, ? поворухнув на плечах свого кулика.

? На жорнах? ? питаю невдоволено, бо страх як не люблю крутити жорна: вихаєш ними, а тобі аж усередині вихається.

? Ні, на вітряку.

? На вітряку? ? оживаю трохи. ? Ми з вами поїдемо на вітряк?

? Поїдеш, синку, сам, бо мені зараз треба йти на роботу. Найнявся ? продався, ? і тато посмутнів. Тепер він аж вилузувався із шкури, щоб заробити на корівчину.

? На чому ж я поїду?

Тато зганяє з очей далеке видіння і насмішкувато зиркає на мене:

? Догадайся сам, ти ж страх метикований у нас.

? Аби ж ви так завжди казали.

? Тебе похвали, то хата догори дном стане. То не догадався, на чому поїдеш?

? Еге, догадаєшся, що у вас...

? Запряжешся у свої санчата та й, присвистуючи, пометеш з гори у долину. Скільки тут тієї гречки? А вже скоро свят-вечір. Треба стільки млинців напекти, щоб ти за ними не бачив мене. То як?

? Де моє не пропадало! Поїду, тату!

? О, тепер бачу, що в твоїй голові трошки поменшало полови. Інший би, певне, більше сурмонився.

? Та хіба ж я не ваша дитина? ? одразу набиваю собі ціну, за це схоплюю "лепетун" і вже безжурно йду за батьком, намагаючись попасти у його сліди. А кроки в мого тата широкі, й, коли йому доводиться йти кудись із мамою, вона прохає, щоб він притримував ноги вуздечкою...

От уже клунок і хворостина від собак лежать на санчатах. Я вчеплююсь у мотуз і, як завжди, без особливої радості вислуховую усі мамині остороги: