Щедрий вечір - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 15

Люба зневажливо подивилася йому вслід і довірливо сказала мені:

? Ти, Михайлику, не журись. Що нам від такого заводія чекати? Ось пожди мене трошечки, ? я зараз! ? Вона прожогом кидається до свого класу й незабаром повертається, щось ховаючи за спиною. ? Здогадався, що в мене?

? Де там.

? Дивись! ? і Люба простягає мені кілька зошитів у барвистих обгортках. ? Це твої.

? Чого ж вони мої?

? А хто рвав липовий цвіт?

? То ж я тобі так пособив. Та й скільки його нарвав.

? От якраз на ці зошити і нарвав. Я хочу, щоб усе було по-чесному.

Вагаючись, беру зошити:

? Тоді спасибі.

? Пиши на здоров'я, ? точнісінько, як дядько Себастіян, каже Люба. Чи, може, вона почула від нього ці слова?

? То заробила ти срібного карбованця?

? Таки заробила. Михайлику, а завтра після школи підемо по гриби? Я найшла таке місце ? одні боровики, і тугі, наче камінці. Моя мати уже насушила кілька в'язок. Підемо?.. Чи тепер тобі вже не з руки?

? Чого ж, підемо.

? То й добре, ? чого нам боятись пустобреха...

У цей час задзвонив дзвін уже на урок. Ми кинулись до своїх класів, що гуділи, неначе вітряки.

І от на порозі стає наша учителька. Вона так несе усміх, що, здається, посміхається кожному з нас. А слова її й досі, через сорок років, обзиваються моєму привечір'ю:

? Діти, ви всі підросли на сонечку і дощах, а тепер будемо рости за книжками, бо багато-багато чого, дуже цікавого, нам треба узнати...

Другого ранку я рубав мамі дрова, коли чую ? наші ворота скрип та скрип, скрип та скрип. Оглядаюсь, а на воротах стоїть Люба в святешному одязі, розгойдується собі й усміхається мені.

? Ти чого, дівко, гойдаєшся? ? вганяю сокиру в колоду і йду до воріт.

? Бо на ваших воротах гарно вигойдуватися, ? вони скриплять у кілька голосів, а наші мають лише два голоси.

? І дослухалась! ? Скільки я чув скрип наших воріт, а ніколи й не подумалось, що вони мають кілька голосів. ? Ти й сьогодні першою в школу прийшла?

? Я сьогодні, Михайлику, в школу не йду, ? каже таємниче, а погляд її аж зоріє. ? І по гриби ми сьогодні не підемо.

? Це ж чого?

? Бо вчора до тітки Василини приїхав головний над співаками, і він нас на кілька день забирає до Вінниці.

? І ти їдеш? ? обізвався жаль у мене.

? Їду, Михайлику. Я там справжній театр і трамвай побачу. Це я прибігла попрощатися з тобою. Вже підвода на шляху чекає мене.

? Ти ж скоріше приїжджай.

? Це вже як головний над співаками скаже. Так хочеться побачити місто. Там ні в одній хаті немає каганця ? скрізь електрика світить. Прощавай, Михайлику.

І вона, погойдуючись, мов очеретинка, пішла назустріч своїй долі, бо настало таке врем'я.

Розділ п'ятий

День тепер куций, мов заячий хвіст. І все одно мені так добре в ньому, що й не кажіть, а особливо тоді, як вислизнеш із хати ? і на ковзанку. Ось там уже розкіш і воля ? до самої зорі! Якось веселіше стає навіть од згадки, як під тобою гуде і посвистує лід; ну, а як опісля, коли дибуляєш додому, гудуть ноги, ? краще не згадувати.

Коли я з ковзанами збираюсь на річку, мати каже, що з моїх очей сиплються іскри.

? Е? ? не вірю я.

? Поглянь у дзеркало.

І хоча знаю, що мати говорить з насмішкою, одначе весело кривуляю до стіни, в яку вмазано товсту друзку отого дзеркала, що було до революції в панів, і в ньому бачу лише свої осміхнені очі, ніс і кінчик язика, якому чогось тісно за зубами.

? То сиплються іскри?

? Ще й як! ? відповідаю жартом на жарт і починаю обома руками обтрушувати свитинку, щоб вона часом не загорілась.

Від цього на материні вуста теж умощується сміх, а я кажу, щоб вона не журилася мною, шапку на голову ? та й до клямки, ще й пальцем видзвонюю на ній пересмішку над клямкарями: ключ ? клямка, ключ ? клямка!

? Тільки ж не піди, неначе рак по дріжджі, ? застерігає мати, щоб я не длявся. ? Бо ти і зорі, і місяця дочекаєшся на ковзанці.

? А мені й з місяцем добре! Він такі доріжки вистеляе по льоду! ? Бачу ці доріжки й тіні верб на них, що витуманюються та й витуманюються з прозорої криги.

? Тільки пам'ятай, що тобі за ці доріжки тато скаже.

? Мушу пам'ятати! ? безтурботно вискакую в клуню, та й колесом по току, та й у двір ? і одразу опиняюсь аж у самій середині дня!

А як тобі хороше, коли знаєш, що стоїш точнісінько посеред дня! Тоді все здається кращим і сам ніби вартнішим стаєш. А є ж такі, що й досі не відають цього і мають менше радості од світу...

Блакитний із памороззю цвіт б'є мені в очі, і вони не знають, що їм робити: чи засміятися, чи скинути кілька сльозин. З того чи якогось іншого дива-радості я хвацько нагогошив свою шапку, крутнувся дзигою на місці, вдарив закаблуками гопайчоса, ще й заспівав:

Пісня одразу наблизила до мене весну, і ставок із вербовою дощечкою, і Настечку над водою, і зорі у воді ? усе те, в чому я живу.

"Так-так-так", ? бадьоро обізвалася на пісню качка з перебитим крилом та шкутильг-шкутильг, чекаючи від мене поживи або ласки. А ще вона дуже любить, щоб із нею щось гомоніли про життя. І що не скажеш їй, вона буде підтакувати і притиратись до тебе здоровим крилом.

Тільки, на жаль, качка вже почала старіти, і не всяка їжа йде їй на здоров'я. От якось під осінь ковтнула великого жука, а він застряг, не дійшовши до вола. Качка боляче стрепенула крилом, якось безнадійно підвелася вгору і звалилась на спину. А під пір'ям шиї було видно, як там уперто борсався жук. Потім, заточуючись, качка підвелася, сумним оком поглянула на світ, присоромлено забилася в закуток, і цього дня не чули її бадьорого притакування...

Я дивлюсь на птицю й питаю її:

? Правда, сьогодні гарний день? Так чи не так?

"Так-так-так", ? радісно погоджується качка і підіймає вгору потрісканий од старості дзьоб.

Від цієї розмови навіть Обмінній стає весело, вона, мотнувши головою, ошкірює зуби і каже "Ги-ги-ги!"

"Ги-ги-ги", ? обзивається у третьому дворі її молодша подруга, що саме розжилась на звіздочоле, з зовсім блакитними очима лошатко.

А от з-за дровітні, мов навіжений, вискакує блохотрус Рябко і з розгону кидає передні лапи на мої плечі. Я кулаком даю йому "бокса", він відповідає головою і лапами, і ми одразу обоє опиняємось у кучугурі: сторож ? зверху, господар ? знизу; від цього Рябко має більше радості, аніж я: він, жируючи, повискує, крутить хвостом, сміється, пританцьовує, ще й лізе цілуватися, а я лише боронюся від нього і снігу і ніяк не можу вивернутись зісподу: вхоплюся за сніг ? м'який, вхоплюсь за Рябка ? вислизає.

? Ой, нема, таки нема кому бити цього пошкодерника, ? чую знайомий в'їдливий голос, і він мене враз ставить на ноги.

Посеред вулиці із кужелем в руках зупинилась тітка Марійка, жінка дядька Володимира. Про це скупе подружжя кажуть, що вони обоє рябоє. По-старосвітськи навхрест пов'язана двома хустинами, молодиця зараз трохи схожа на лицаря в шоломі. Вона й кужіль тримає, наче воїн списа. Налюбувавшись мною, тітка підходить до воріт і докірливо хитає головою:

? То скажи після цього, чи вийде з тебе сякий-такий господар?

? А чому й не вийде? ? обтрушуючи сніг і Рябкову шерсть, дивуюсь я і не дуже приязно поглядаю на хитреньку й задерикувату тіточку, яка ніколи не проспить ні чужої, ні своєї грушки в попелі, а бідніших, не жалуючи й нас, називає голодрабами, злиднями й комзлиднями. Мене ж, після того як я придбав зайченя, вона довго звала зайчопасом. Це ж треба видряпати таке дошкульне слово!

? Хіба ж господар отак буде глумитися над своєю одежиною, отак жлуктити її в снігу?

? Е, тіточко, а хіба ви не знаєте, що сніг надає одежинці чистоту й приємний блиск, ? згадую прочитане в якомусь давньому журналі.