Щедрий вечір - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 13

? Та вона нагрілась, і я вилив її. Принеси свіженької, і не з шляху, а з долинки.

? Та це ж далеченько.

? Зате вода смачна!

Я беру з татових рук полив'яний глек, стернями виходжу на дорогу, а далі житами, та пшеницями, та вівсами біжу на долинку, де так принадно вимлівають на сонці підкучерявлені верби і стихенька попискує під ногами волога земля. І так мені хочеться когось зустріти, розказати, що я вже не якийсь там пастушок, а жнець. Але навколо ні лялечки, всі жнивують у полі, ? теперішній день годує рік. І нікому похвалитись мені, бо не будеш щось казати он тій булькатій жабці, що розчепірилась на воді й назбирує на широкі губи презирство до всього, що не тримається води... І чого б це комусь не прийти сюди, не спитати, як я живу і що я роблю тепер?

Я лягаю на землю біля кринички, набираю повний глек води, ставлю його на траву, а сам придивляюся до неба, до води, до павиних вічок, що зацвіли в струмку, і думаю: чи спроста, чи неспроста послав мене тато на долинку? Напевне, таки пожалів малого. Тому не буду баритися біля кринички.

А піді мною земля така свіжа, така м'яка, мов колиска, а наді мною небо таке синє, таке ласкаве, а за вербами причаїлась дрімота і шепче: "Засни собі, засни собі..." Чи то вода жебонить колискову? Е, не буде по-твоєму! Я підводжуся, беру з землі в груди трохи прохолоди, до грудей притуляю глек і повагом іду робити ділечко. А на долинці і на стежці знову ні лялечки, тільки жито покриває мене з головою, тільки сонце крізь житню дрімоту накупуе мене промінням і тінями.

І славно-славно йти мені між житами до жита. Що не кажіть, а вже інакше почуваєш себе, коли стаєш женцем! 

Розділ четвертий

  Літо збігло, як день, і з невлежаного туману вийшов синьоокий, золоточубий вересень. Він причепив до свого бриля червоний з вологістю кетяг калини й нитку бабиного літа, заглянув до нашої школи, завзято вдарив у дзвін та й пішов поміж садами в степи крутити крила вітряків.

Я нетерпляче ждав, коли вересень сполохає над селом ранковий сон чи напівсон отим дзвоном, що прибивається навіть на хутори. І от над хатами урочисто, густо обізвалася мідь, вона злякала на позолочених церковних хрестах гайвороння і всюди-всюди порадувала босоноге школярство.

Ні, це не дзвін, а мої надії бентежно запасмились наді мною і в мені. Вони тепло вихоплюють малого з подвір'я на лебедині крила та й несуть через діброви, села, ріки до того казкового міста, де скільки хочеш читай книжок і вчися аж на вчителя.

Враз усе покращало біля мене: і ясени з блакитнавими тінями й зеленим шумом, і нагорблена клуня з чотирма вітрами, і скрипливі ворота, од яких піде в щось гарне моя дорога, і маківки, що бринять і бринять на городі, і навіть ледачі гарбузи, що повдягали різнобарвні сорочки та й, лежачи, вихваляються ними.

А вулицею іде дядько Микола й питає: "Чи я сплю на пні, чи дрімаю?" Я йому показую зуби й кажу: "Не сплю і не дрімаю". А він допитується: "Чого це ти такий?" А я відповідаю: "Який є, такий і є". То після цього чоловікові хочеться знати, яким я буду. А я цього не знаю, і дядько Микола каже, що в таке врем'я треба дивитись уперед. Я й дивлюся вперед, як сонечко відкочується од землі, й питаюся, чого дядько Микола не купує лошат.

? Ніяк не можу в самісіньку точку підібрати масть.

А я знаю, що не масть головне, а що в дядьковій кишені ще не висвистівся вітер, і регочу, а дядько знає, чого мені смішно, й собі посміхається. А над нами гуде дзвін, і вище нього летять лелеки, а біля нас шелестять ясени і маківки, а під ногами сонце смикає за поводи тіні, ? і все це зветься вересень, перший день до школи.

Всмак погомонівши з дядьком, сторч головою лечу до хатини. В клуні я мало не поздоровкався з стовпом і, розпашілий, зупиняюсь на порозі, бо саме дорогу перегородила мамина кочерга.

? Що? Десь горить? ? питається від печі мати.

? Дзвін! ? відповідаю одним словом і заклопотано хапаю своє школярське добро, що вже лежить на підвіконні.

Мати ставить у куток кочергу, дивиться на мене, усміхається і зітхає:

? От і дочекалися свята.

? А ви думаєте! ? кажу гордовито і вкладаю в полотняну торбину книжки, зошити, лінійку і коробку від сірників, у якій лежать пера, а до шиї приладжую мотузочок, до якого ув'язаний олівець. У ті часи путящий, що не викришувався, олівець був цілим скарбом, тому його так берегла дітвора.

? То я, мабуть, і пішов.

? Квіти ж візьми вчительці, ? підходить мати до столу, на якому лежать і стікають росою чорнобривці, гвоздики, айстри й майори.

Я вагаюсь: брати їх чи ні, бо в нас до школи приносять квіти лише дівчатка. Це їхня, а не хлоп'яча справа. І водночас страх як хочеться чимсь подякувати своїй учительці. От візьму букет і зненацька подам їй із-за спини.

А в цей час до хати заходить тато. Він оглядає мене так, неначе я з місяця звалився, ще й каже повернутися перед його оком.

? Це ж для чого вам? ? придивляюся до того батькового ока, що найбільше назбирує насмішку.

? Пригодиться, ? каже тато. ? Хочу надивитися, який ти є.

? Давно бачили? ? показую зуби, вихитуюсь на місці, а на мені погойдується олівець.

Тато підходить до скрині й виймає звідти приплюснуту, схожу на півкоржа шапочку, її він дістав десь, мандруючи по Херсонських степах.

? Ось тобі подарунок, сину.

З підозрілою цікавістю дивлюсь на цю блаватну, із справжнісінького сукна шапочку й питаю:

? І що воно таке, і до чого воно?

? Це, вважай, австрійський картуз ? од війни залишився. Дуже гарне сукно.

? Не хочу я австрійського наголовника, хоч і з гарного він сукна.

? А в чому ж підеш до школи? В шапці рано, кашкет зносився, а бриль продірявився.

? Бідному Савці нема долі ні на печі, ні на лавці, ? кажу, не дуже й журячись, що нема чим голову прикрити, бо зима ще далеко. І раптом у моїй макітрі спливає щаслива думка: впакую букет в австрійську штукенцію і непомітно вручу його вчительці.

? Хай буде, тату, по-вашому!

Батько насовує мені на голову шапочку з справжнього, пропахлого скринею сукна, збиває її набакир, трохи відходить і підхвалює мене:

? І виріс хлопець за літо нівроку, і кирпа в цьому році не взялася лускою. Гарний, гарний, шкода тільки, що чуб потемнів.

? Потемнів? І назовсім?

? Вважай, назовсім.

? І вже мене більше не будуть звати Пшеничним? ? з жалем питаю батька, бо дуже подобається чути це прізвисько і від своїх, і від чужих.

? Напевне, не будуть.

І так шкода стає, що вже щось кудись відходить від мене, притьмарюючи радість такого славного дня,

? То я й пішов, ? зітхаючи, кажу батькам.

Вони перезирнулись, а тато поклав руку на моє плече:

? Іди, сину, в щасливу годину, вчи ту науку, бо ми не могли, ? і тепер уже він зітхнув.

? Ви, тату, не журіться, ? підбадьорюю його. ? Ви ж читати он як умієте!

? Та навчився ж, ? ходив у школи аж до першого снігу.

За ворітьми синє небо і другий дзвін під ним одразу ж змили мою зажуру. Я, притулившись спиною до воріт, відгорнув краї австрійської шапочки, зробив з неї торбину, обережно вклав туди квіти й вистрибом подався до школи. Біля попівського саду неждано зустрів нашу вчительку. Ось і вона побачила мене, і ласкава посмішка обметала її уста і всі молоді зморшки навколо очей.

? Добрий ранок, Насте Василівно!

? Добрий ранок, Михайлику. Як ти виріс за літо! ? дивується й оглядає мене вчителька. ? Либонь, хтось тягнув тебе за вуха вгору.

? А чого ж, ? не знаю, що сказати, а в душі радію, що таки підріс. Шкода тільки, що голос ніяк не хоче грубшати. А вже б і пора! ? Ось нате вам, ? соромлячись, виймаю квіти з шапочки й подаю вчительці.

? От ніяк не сподівалась, що ти можеш мені принести подарунок, ? сміється Настя Василівна. ? Спасибі, Михайлику.

? Я ще можу вам принести.

? Як тато-мама?

? Живі.

? Що вони роблять?