Сто років самотності (збірка) - Маркес Габриэль Гарсиа - Страница 85

Щоб якось змарнувати час, Ґастон уранці звичайно заходив до Мелькіадесової кімнати побесідувати з Ауреліано. Йому подобалося згадувати найглухіші закутки своєї батьківщини, яку Ауреліано знав у всіх подробицях, немовби прожив там багато років. На запитання, звідки Ауреліано взяв ці відомості, відсутні навіть в енциклопедії, Ґастон діставав ту саму відповідь, що й Хосе Аркадіо: «Дізнатися можна про все». Крім санскриту, Ауреліано опанував англійську та французьку мови, а також здобув початкові знання з латинської та грецької. Тепер, коли він щовечора почав виходити з дому і Амаранта Урсула виділила йому тижневу суму на кишенькові витрати, Мелькіадесова кімната стала скидатися на філіал книгарні вченого каталонця. Ауреліано жадібно читав, допізна засиджуючись над книжками, проте, слухаючи його міркування про прочитане, Ґастон подумав, що, читаючи книжки, Ауреліано не прагне збагатити свої знання, а тільки шукає підтвердження вже відомих йому істин. Найбільше в світі його цікавили пергаменти, і їм він присвячував найплідніші ранкові години. Ґастон з Амарантою охоче ввели б Ауреліано в своє родинне коло, та він тримався осібно, був огорнутий таїною, як хмарою, яка з плином часу робилася тільки густішою. Всі спроби Ґастона заприятелювати з ним зазнали невдачі, і фламандцеві довелося шукати інших можливостей вбивати час. Саме тоді йому й спало на думку організувати службу авіапошти.

Ідея була не нова. Нею він захопився ще задовго до того, як познайомився з Амарантою Урсулою, але тоді він хотів налагодити авіапоштовий зв'язок з Бельгійським Конґо, де його родина вклала капітал у виробництво пальмової олії. Одруження й рішення провести кілька місяців у Макондо, щоб догодити дружині, примусили Ґастона відкласти здійснення своїх задумів. Проте, коли він побачив, що Амаранта Урсула взялась організовувати товариство задля благоустрою міста і тільки сміється з його спроб завести розмову про повернення до Європи, то зрозумів, що в Макондо доведеться осісти надовго, і став поновлювати зв'язки зі своїми компаньйонами в Брюсселі, про яких він майже забув. Хіба не однаково, де бути першовідкривачем — в Африці чи в басейні Карибського моря? Поки тривало листування, Ґастон розчистив для приземлення літаків майданчик на колишніх зачарованих землях, які в той час мали вигляд пустирища, засипаного битим Гравієм, вивчив географію узбережжя та напрямок панівних вітрів і вибрав найзручніші траси польотів, — при цьому він і не здогадувався, що його діяльність, дуже схожа на діяльність містера Герберта, збудила в серцях жителів Макондо небезпечну підозру: вони думали, що Ґастон насправді збирається саджати банани й тільки прикриває свій намір теревенями про авіапошту. Натхненний щасливим задумом, який, попри все інше, міг послужити виправданням рішення назавжди поселитися в Макондо, фламандець кілька разів побував у столиці провінції, робив візити властям, одержав ліцензії та попідписував контракти на виняткове право. Водночас він і далі підтримував листування зі своїми компаньйонами в Брюсселі, яке нагадувало Фернандине листування з невидимими цілителями, й зрештою переконав їх вислати морем перший аероплан разом із досвідченим механіком, котрий складе апарат у найближчому від Макондо порту й перелетить на ньому до міста. Через рік після перших вимірів і метеорологічних прогнозів Ґастон, сповнений віри в неодноразово підтверджені обіцянки своїх компаньйонів, набув звичку, вичікуючи появи аероплана, блукати вулицями, поглядати на небо та дослухатись до шуму бризу.

Хоч сама Амаранта Урсула й не зауважувала цього, її повернення внесло докорінні зміни в життя Ауреліано. Після смерті Хосе Аркадіо він став завсідником книгарні каталонця. Свобода, яку мав Ауреліано, та надмір вільного часу пробудили в ньому певний інтерес до міста, і він почав вивчати Макондо, нічому не дивуючись. Він швендяв курними, безлюдними вулицями, обстежував радше з наукової, аніж із людської цікавості руїни будинків, металеві сітки на вікнах, переїдені іржею й попроривані птахами, що гинули від спеки, розглядав людей, пригнічених тягарем спогадів. З допомогою уяви намагався відновити колишню пишність міста й бананової компанії: її висохлий плавальний басейн був тепер ущерть забитий зотлілими чоловічими черевиками та жіночими туфельками, а серед її зруйнованих, зарослих бур'янами котеджів Ауреліано знайшов кістяк німецької вівчарки, все ще припнутої сталевим ланцюгом до кільця, і телефон, що дзвонив, дзвонив і дзвонив... Зрештою Ауреліано зняв слухавку, почув далекий і занепокоєний жіночий голос, який питав по-англійськи, і відповів: так, страйк скінчився, три тисячі трупів скинуто в море, бананова компанія виїхала, і в Макондо після багатьох років нарешті запанував спокій. Отак, гуляючи, він зайшов у великий квартал будинків розпусти, де колись пачками спалювано кредитки з єдиною метою — пожвавити кумбіамбу; нині квартал являв собою лабіринт найсумніших і найжалюгідніших вулиць міста — там подекуди ще світилися червоні ліхтарі, однак танцювальні салони, прикрашені лахміттям зітлілих Гірлянд, були порожні, а худі й товсті вдови, які ніколи не мали чоловіків, — французькі прабабусі та вавилонські матріархині, — все ще сиділи й чекали біля грамофонів-віктрол. Ауреліано не знайшов нікого, хто пам'ятав би його родину або ж бодай полковника Ауреліано Буендіа, — крім одного тільки діда, найстарішого з антильських неґрів, що й далі виспівував сумовиті вечірні псалми в палісаднику свого будинку. Біла, як бавовна, чуприна робила його схожим на неґатив фотографії. Ауреліано розмовляв із ним страхітливим жарґоном, який опанував за кілька тижнів, і часом ділив з дідом його вечерю — суп із півнячих голів, зварений правнучкою, великою кремезною негритянкою, у якої стегна були, мов у кобили, груди — схожі на дині з живої плоті, а шапка густого, цупкого, ніби дріт, волосся на круглій голові правильної форми нагадувала підшоломник середньовічного воїна. Звали негритянку Чаклункою. В той час Ауреліано, щоб якось прожити, продавав столові прибори, свічники та інші дрібні речі з дому. Коли він залишався без грошей, а це бувало дуже часто, то випрошував на базарі в торговців півнячі голови, призначені для смітника, й ніс до Чаклунки, яка варила йому з них суп із портулаком і м'ятою. Коли старий неґр помер, Ауреліано вже не заходив до їхнього будинку, але вечорами зустрічався з неґритянкою під темними мигдалевими деревами на площі, де вона тихим посвистом приманювала випадкових опівнічників. Він частенько прогулювався разом з нею, патякаючи її жаргоном про супи з півнячих голів та про інші вишукані страви злидарів, і поводився б так і далі, якби Чаклунка не натякнула, що його присутність відлякує клієнтуру. Ауреліано не спав з нею, хоч подеколи й відчував спокусу, та й самій Чаклунці це видалось би природним завершенням їхнього розділеного суму. Отже, він усе ще залишався дівичем, коли до Макондо повернулася Амаранта Урсула та обдарувала його сестринським поцілунком, від якого йому забило дух. Щоразу при зустрічах з Амарантою Урсулою, а надто коли вона починала навчати його модних танців, він почувався беззахисним, йому здавалося, ніби його кістки стають м'якими, як губка, — це було те саме відчуття, яке колись збентежило його прапрадіда в комірчині, куди того затягла Пілар Тернера під приводом ворожіння на картах. Намагаючись заглушити свої муки, Ауреліано з головою поринув у пергаменти й став ухилятися від невинних пестощів своєї тітки, які отруювали йому ночі флюїдами страждань, але що більше він її уникав, з тим більшим нетерпінням і неспокоєм прагнув знову почути її заливчастий сміх, верески щасливої кішки та вдячні співи, які вихоплювались у неї, коли вона вмирала від кохання в будь-який час дня і ночі в усіх, навіть найнепридатніших місцях будинку. Однієї ночі в сусідній кімнаті, колишній ювелірній майстерні, всього за якісь десять метрів від його ліжка, невситиме подружжя вмостилося на столі й розбило скляну шафу, й далі кохалося в калюжі соляної кислоти. Ауреліано не стулив очей цілісіньку ніч, а весь наступний день його трясла пропасниця й душили люті ридання. Цей день здавався йому нескінченним: коли настала довгождана ніч, він уже чекав Чаклунку в тіні мигдалевих дерев, пронизуваний крижаними голками непевності й стискаючи в пітному кулаці півтора песо, які попросив у Амаранти Урсули не стільки тому, що у нього не було грошей, а скільки для того, щоб прилучити її до свого падіння, принизити, заплямувати розпустою. Чаклунка привела його до освітленої заговореними свічками комірчини, до розкладачки, що її полотно було геть забруднене слідами лихого кохання, до свого тіла, тіла відважної, зачерствілої і бездушної суки; вона наготувалася спекатися Ауреліано, як переляканої дитини, але дуже швидко побачила, що має справу з чоловіком, чия страшенна могуть сколихнула все її нутро, як землетрус.