Сто років самотності (збірка) - Маркес Габриэль Гарсиа - Страница 63

Уже можна було б сказати, що в стомленій від життєвих потрясінь родині Буендіа на довгі роки запанували мир і благоденство, але нагла смерть Амаранти викликала новий переполох. Ця смерть стала для всіх несподіванкою. Амаранта вже зістарілася й трималася осібно, проте ходила вона дуже прямо, на вигляд була міцною й, здавалось, як і раніше, зберігала своє залізне здоров'я. Від того дня, коли вона остаточно відштовхнула полковника Герінельдо Маркеса й замкнулася в спальні, щоб виплакатися, ніхто не знав, про що вона думає. А коли вийшла, то весь запас її сліз був вичерпаний назавжди. Вона не плакала ні після вознесіння Ремедіос Прекрасної, ні після вбивства всіх Ауреліано, ні після смерті полковника Ауреліано Буендіа — людини, яку вона любила більше від усіх на світі, хоча зрозуміла це тільки в ту хвилину, коли його труп знайшли під каштаном. Вона допомогла підняти небіжчика з землі. Одягла його в військову форму, причесала, поголила, підкрутила йому вуса краще, ніж це робив сам полковник у часи своєї слави. Ніхто не побачив у її діях вияву любові, всі вже звикли до того, що Амаранта добре обізнана з похоронними обрядами. Фернанда з обуренням говорила, що Амаранта не розуміє зв'язків католицизму з життям і бачить лише його зв'язки зі смертю, неначе католицизм — не релігія, а кодекс правил поховання. Однак Амаранта, заглиблена в хащу своїх спогадів, не чула її вчених промов на захист католицької релігії. Вона увійшла в старість, зберігши живими всі свої печалі. При звуках вальсів П'єтро Креспі їй, як і замолоду, хотілося плакати, немовби час та гіркий досвід нічого її не навчили. Хоча вона власноручно викинула на смітник циліндри з музикою під тим приводом, нібито картон зогнив від вогкості, в її нам'яті вони й далі оберталися й надавали руху молоточкам. Амаранта намагалася втопити ці звуки у нечистій пристрасті до свого небожа Ауреліано Хосе, намагалася шукати захисту від них у спокійному заступництві полковника Герінельдо Маркеса, але не змогла позбутися тієї мани навіть з допомогою найвідчайдушнішого вчинку своєї старості, коли за три роки до вирядження маленького Хосе Аркадіо до семінарії вона купала його й пестила, не як бабуся внука, а як жінка чоловіка, — за чутками так робили французькі жіночки, — ще у дванадцять-чотирнадцять років їй хотілося так само пестити П'єтро Креспі, що стояв перед нею в своїх вузьких штанях для танців і під стук метронома відмічав такти змахами чарівної палички. Іноді Амаранта мучилася тим, що залишила позад себе в житті цілий потік страждань; часом це доводило її до такої люті, що вона колола собі пальці голкою, та найбільше її терзав, бісив і засмучував духмяний, але вже поїдений черв'яками квітник кохання, який мав умерти тільки разом з нею. Як ото полковник Ауреліано Буендіа не міг не думати про війну, так і Амаранта не могла не думати про Ребеку. Але якщо брат зумів позбавити свої спогади гостроти, вона свої тільки більше розпалила. Протягом багатьох років Амаранта благала Господа лиш про те, щоб він не наслав на неї покару вмерти раніше за Ребеку. Щоразу, проходячи повз будинок колишньої суперниці і помічаючи на ньому нові руйнації, Амаранта тішила себе думкою, що її молитви почуто. Якось, шиючи в ґалереї, вона раптом відчула глибоку впевненість, що сидітиме так само, в тій самій позі, при тім же освітленні, коли її сповістять про смерть Ребеки. Відтоді Амаранта сиділа й чекала, як ото чекають листа, і якийсь час — це було достоту так — навіть відривала ґудзики й знову їх пришивала, щоб чекання не стало довшим і нудотнішим через безділля. Ніхто в будинку і гадки не мав, що Амаранта тче свій розкішний покрівець для Ребеки. Коли Ауреліано Сумний розповів, що Ребека перетворилася на замогильне видиво зі зморшкуватою шкірою та кількома жовтавими волоконцями на черепі, Амаранта не здивувалася: описаний ним привид був цілковито схожий на той, який вона вже давно створила в своїй уяві. Вона вирішила, що опорядить труп Ребеки, позамазує парафіном руйнівні сліди часу на її обличчі, зробить їй перуку з волосся святих. Одне слово, виготовить гарний труп, загорне його в полотняний покрівець, покладе в труну, оббиту зовні плюшем, а всередині пурпуром, і в супроводі пишної похоронної процесії відпровадить на поживу хробакам. Киплячи ненавистю, складала Амаранта свій план, аж враз їй спало на думку, що якби вона й любила Ребеку, то однаково зробила б для неї те саме. Вона аж здригнулася, але не занепала духом, і продовжувала так ретельно вдосконалювати всі подробиці свого задуму, що невдовзі зробилася не просто фахівцем, а справжнім віртуозом похоронного ритуалу. Одного тільки не врахувала Амаранта в своєму страхітливому задумі — це те, що, незважаючи на благання, звернені до Бога, вона може вмерти раніше за Ребеку. Так воно й сталося. Але в останню хвилину Амаранта відчула себе не обманутою в своїх сподіваннях, а навпаки, звільненою від усієї гіркоти, бо смерть зробила їй ласку й за кілька років попередила про свій прихід. Амаранта побачила свою смерть одного спекотного полудня, невдовзі по тому, як Меме вирядили до монастирської школи; смерть сиділа й шила в Галереї поруч з Амарантою, і та відразу її впізнала: в ній не було нічого страшного — просто жінка в синій сукні, довговолоса, дещо старомодна й чимось схожа на Пілар Тернеру тих часів, коли Пілар допомагала Урсулі по господарству. Кілька разів поряд з Амарантою в ґалереї сиділа і Фернанда, але вона не бачила смерті, хоча смерть була така реальна, така подібна до людини, що якось навіть люб'язно попросила Амаранту просилити нитку в голку. Смерть не сповістила Амаранту, коли саме вона помре і чи настане її година раніше, ніж година Ребеки, а тільки наказала їй почати ткати покрівець для себе самої з шостого дня наступного квітня. Вона дозволила зробити Амаранті його таким вигадливим і гарним, як їй заманеться, однак попередила, що працювати над ним треба так само сумлінно, як над Ребечиним, а потім сказала, що Амаранта помре без мук, без туги й страху вночі того дня, коли скінчить роботу. Намагаючись якнайбільше віддалити годину своєї смерті, Амаранта замовила пряжу з добірного льону й заходилася ткати полотно сама. Вона робила це так старанно, що ткання забрало в неї аж чотири роки. Потім узялася за вишивання. Чим менше часу зоставалося до невідворотного кінця, тим ясніше вона розуміла, що тільки чудо може затягти виготовлення покрівця до дня смерті Ребеки, але постійна зосередженість на роботі наповнила Амаранту спокоєм, який допоміг їй примиритися з думкою про загибель усіх її надій. Саме тоді вона зрозуміла суть зачарованого кола із золотих рибок, створеного полковником Ауреліано Буендіа. Тепер зовнішній світ обмежувався для неї поверхнею її тіла, а внутрішній був недосяжний для жодних прикрощів. Вона шкодувала, що не зробила цього відкриття на багато років раніше, коли ще можна було очистити свої спогади й наново перебудувати всесвіт: не здригаючись, викликати в пам'яті запах лаванди у вечірніх присмерках, що поширювався від П'єтро Креспі, витягти Ребеку із злиднів — не від любові, не з ненависті, а через глибоке розуміння її тяжкої самотності. Ненависть, яку Амаранта вгадала якось увечері в словах Меме, стривожила її не тому, що була скерована проти неї, а тому, що вона відчула себе повтореною в чужій юності, яка здавалася такою ж чистою, якою мала здаватися її власна, а насправді вже була спотворена злобою. Однак свідомість того, що тепер уже годі щось виправити, навіть не схвилювала Амаранту, так вона примирилася зі своєю долею. Єдиною її турботою було скінчити покрівець. Замість затягувати роботу всілякими непотрібними вигадками, як вона це робила на початку, Амаранта заквапилася. Коли до закінчення залишився тиждень, вона вирахувала, що зробить останній стібок увечері четвертого лютого, і, не розкриваючи причини, спробувала умовити Меме відкласти концерт на клавікордах, призначений на п'яте число, але Меме не надала ваги її проханню. Тоді Амаранта стала вишукувати спосіб протягти ще сорок вісім годин і навіть вирішила, що смерть іде назустріч її бажанню, бо ввечері четвертого лютого буря вивела з ладу електростанцію. Але назавтра о восьмій годині ранку Амаранта все ж зробила останній стібок на найгарнішому покрівці, будь-коли виготовленому жіночими руками, й оголосила спокійно, без будь-якої награності, що ввечері помре. Вона попередила про це не тільки родину, а й усе місто, бо дійшла висновку, шо може спокутувати своє дріб'язкове життя, зробивши наостанок людям якусь добру справу, і подумала, що, мабуть, найкраще — це доставити листи померлим.