Сто років самотності (збірка) - Маркес Габриэль Гарсиа - Страница 39

Це найкращий з усіх правителів, які були у нас в Макондо, — сказала вона полковникові Ауреліано Буендіа. — Зайве говорити тобі про його доброту, про любов до нашої родини: ти вже це знаєш краще від будь-кого.

Полковник Ауреліано Буендіа втупився в неї осудливим поглядом.

Я не можу брати на себе повноваження вершити правосуддя, — відповів він. — Якщо маєте щось сказати, скажіть перед військовим судом.

Урсула не тільки так зробила, але й привела з собою свідками всіх матерів повстанських офіцерів, уродженців

Макондо. Одна за одною ці найстаріші мешканки й засновниці міста — декотрі з них брали участь у сміливому переході через гірський хребет — вихваляли чесноти генерала Монкади. Останньою в цій вервечці була Урсула. Її сумний, сповнений гідності вигляд, пошана до її імені, палка переконаність, що бриніла в її словах, на якусь хвилю похитнули вниз шальку терезів правосудця. «Ви дуже серйозно поставились до цієї страшної гри і добре вчинили, бо виконали свій обов'язок, — сказала вона членам трибуналу. — Але не забувайте: поки ми, з Господньої ласки, живемо на світі, ми залишаємося вашими матерями і, хай хоч які ви там революціонери, маємо право спустити вам штани й відлупцювати ременем при першому ж вияві неповаги до нас». Суд пішов на нараду, а в повітрі класної кімнати, перетвореної на казарму, все ще бриніли ці слова. Опівночі генерала Хосе Ракеля Монкаду було засуджено до смертної кари. Незважаючи на шалені докори Урсули, полковник Ауреліано Буендіа відмовився пом'якшити кару. Незадовго до світанку він навідав засудженого в кімнаті з колодками.

Запам'ятай, куме, — сказав він йому, — тебе розстрілюю не я. Тебе розстрілює революція.

Генерал Монкада навіть не підвівся з розкладачки при його появі.

Забирайся під три чорти, куме, — відповів він.

Від свого повернення й аж до цієї миті полковник Ауреліано Буендіа не дозволяв собі поглянути на генерала Монкаду зі співчуттям. Тепер він із подивом зауважив його постарілий вигляд, тремтливі руки та якусь буденну покірність, з якою засуджений дожидав смерті, й відчув глибоке презирство до себе, однак відразу подумав, що то в ньому починає пробуджуватися жалість.

Адже ти знаєш не гірше від мене, — сказав він, — що всякий військовий трибунал — це фарс, а насправді тобі доводиться квитатися за злочини інших; цього разу ми вирішили виграти війну будь-що. Хіба ти, на моєму місці, не вчинив би так само?

Генерал Монкада встав, щоб протерти полою сорочки свої товсті окуляри в черепаховій оправі.

Мабуть, — відповів він. — Але мені болить не те, що ти збираєшся мене розстріляти, бо ж, зрештою, для таких

людей, як ми, це природна смерть. — Він поклав окуляри на ліжко і зняв годинника з ланцюжка. — Мені болить те, що саме ти, котрий так зневажав, так ненавидів солдафонів, так боровся проти них, врешті-решт сам став таким, як вони. І жодна ідея в світі не може служити виправданням цієї ницості. — Він зняв обручку, потім образок Діви Зцілительки і поклав їх поряд з окулярами та годинником. — Коли так поведеться й далі, — заявив генерал, — то ти не тільки станеш найдеспотичнішим і найкривавішим диктатором в історії нашої країни, а й розстріляєш мою куму Урсулу, щоб заспокоїти своє сумління.

Полковник Ауреліано Буендіа був незворушний. Тоді генерал Монкада подав йому окуляри, образок, годинник та обручку й мовив уже іншим тоном:

Але я покликав тебе не для того, щоб лаяти. Я хотів попросити тебе переслати ці речі моїй дружині.

Полковник Ауреліано Буендіа запхнув їх собі в кишеню.

Вона все ще проживає в Манауре?

Так, у Манауре, — підтвердив генерал Монкада, — у тому самому будинку за церквою, куди ти посилав мого останнього листа.

Я зроблю це з великим задоволенням, Хосе Ракель, — сказав полковник Ауреліано Буендіа.

Коли він вийшов на вулицю — в блакитний туман, обличчя його відразу стало вологим, як того іншого, минулого світанку, і тільки тоді він зрозумів, чому наказав виконати вирок на подвір'ї казарми, а не біля цвинтарного муру. Вишикуваний проти дверей загін привітав його, як і належить вітати главу держави.

Можете виводити, — звелів він.

Полковник Герінельдо Маркес перший відчув порожнечу війни. Як цивільний і військовий правитель Макондо, він двічі на тиждень зв'язувався по телеграфу з полковником Ауреліано Буендіа. На початку ці переговори й справді визначали перебіг війни, що її зримі обриси дозволяли встановити, на якому етапі вона перебуває, й завбачити, в якому напрямі розвиватиметься далі. Хоча полковник Ауреліано Буендіа ніколи не був відвертий навіть з найближчими друзями, у той час він ще зберігав з ними простий тон, за яким його можна було відразу впізнати на другому кінці дроту. Часто він затягував переговори, дозволяючи їм вилитися в обмін домашніми новинами. Але в міру того, як війна ставала чимдалі запеклішою й перекидалася на нові території, його образ потроху тьмянів, відходячи в світ нереального. Крапки й тире голосу робилися щоразу все більш далекими й непевними; з'єднуючись і комбінуючись, вони тепер часто складали слова, майже позбавлені глузду. Коли це траплялося, полковник Герінельдо Маркес обмежувався тільки слуханням, зазнаючи при цьому такого відчуття, немовби він спілкується через телеграф із якимсь незнайомцем із того світу.

— Все зрозуміло, Ауреліано, — вистукував він телеграфним ключем, завершуючи розмову. — Хай живе партія лібералів!

Скінчилося тим, що полковник Герінельдо Маркес геть відірвався від війни. Те, що колись було для нього реальною діяльністю, непоборною пристрастю його молодості, обернулося тепер у щось далеке й невідчутне — в порожнечу. Єдиним його притулком стала Амарантина робоча кімната. Він навідувався туди щовечора. Йому подобалося дивитись, як Амарантині руки збирають у складки білосніжне голландське полотно, поки Ремедіос Прекрасна крутить ручку швацької машинки. Довгі години минали в мовчанці, обоє вдовольнялися взаємним товариством; Амаранта в душі раділа, що полум'я його кохання не згасає, але він так і лишався в невіданні щодо потаємних намірів її нерозгаданого серця. Дізнавшися, що полковник Герінельдо Маркес повернувся в Макондо, Амаранта мало не вмерла від хвилювання. Проте, коли він зайшов — один із багатьох у галасливому почті полковника Ауреліано Буендіа, і Амаранта побачила, як його пошарпало суворе життя у вигнанні, як він постарів від літ і занедбаності, який він брудний, спітнілий, запилюжений, пропахлий стайнею, негарний, та ще й тримає ліву руку в черезплічнику, — вона відчула, що от-от знепритомніє від розчарування. «Боже мій, — подумала Амаранта, — це не той, кого я чекала». Однак назавтра він з'явився виголений, чистий, без закривавлених бинтів, а від його вусів пахло квітковою водою. Він підніс Амаранті оздоблений перламутром молитовник.

Дивні ви, чоловіки, — зауважила вона, бо не знайшла більше що сказати. — Усе своє життя боретеся проти священиків, а даруєте молитовники.

Відтоді, навіть у найкритичніші дні війни, він приходив до неї щовечора. І часом, коли Ремедіос Прекрасної не було, крутив ручку швацької машинки. Амаранту зворушували його постійність, його вірність, їй лестило, що перед нею схиляється наділений такою владою чоловік, що він залишає шаблю та пістолет у вітальні й беззбройний заходить до її кімнати. Та щоразу, коли він протягом цих чотирьох років знову й знову освідчувався їй у коханні, вона незмінно відмовляла йому, але так, щоб не уразити, бо, хоча їй ще не вдалося покохати полковника, обходитися без нього вона вже не могла. Схвильована незвичною відданістю Герінельдо Маркеса, на його захист несподівано стала Ремедіос Прекрасна, що досі була ніби байдужою до всього, — дехто вважав її навіть трохи несповна розуму. І раптом Амаранта виявила, що випестувана нею дівчинка, чия юність тільки починала розквітати, вже зробилася такою красунею, якої в Макондо ще не бачили. Амаранта відчула, що в її серці зароджується та сама злість, яку вона колись мала на Ребеку, і, благаючи Бога, щоб ця злість не штовхнула її на крайнощі і їй не довелося бажати смерті Ремедіос Прекрасної, прогнала дівчину із робочої кімнати. Саме в той час полковник Герінельдо Маркес почав перейматися відразою до війни. Готовий задля Амаранти відмовитися від слави, здобутої ціною кращих років свого життя, він вдався до останніх запасів переконливого красномовства, до всієї своєї незмірної, довго стримуваної ніжності. Але йому не вдалось умовити Амаранту. Одного серпневого вечора, роздушена нестерпним тягарем власної затятості, Амаранта замкнулася в спальні, щоб аж до смерті оплакувати свою самотність, бо ж вона зрештою дала настирливому залицяльникові остаточну відповідь.