Сто років самотності (збірка) - Маркес Габриэль Гарсиа - Страница 29

— Правду сказати, — відповів він, — я не Буендіа.

Люди, котрі знали таємницю його всиновлення, подумали після цієї відповіді, що йому все відомо, та насправді Аркадіо так ніколи нічого й не дізнався. До Пілар Тернери, своєї матері, він почував такий самий непоборний потяг, як колись Хосе Аркадіо і Ауреліано: коли вона заходила до кімнати, де він займався дагеротипією, кров закипала йому в жилах. Хоча Пілар Тернера уже втратила свій чар і привабу свого сміху, він шукав і знаходив її за гірким запахом диму. Якось, незадовго до війни, вона прийшла до школи по свого найменшого сина. Аркадіо очікував на неї в кімнаті, де звичайно відпочивав під час сієсти і де потім наказав установити колодки. Хлопчик грався в дворі, а він ліг у гамак і дрижав від нетерплячки, знаючи, що Пілар Тернера неодмінно перейде через цю кімнату. Вона прийшла. Аркадіо вхопив її за руку й намагався повалити в гамак. «Не можу, не можу, — з жахом мовила Пілар Тернера. — Ти навіть не уявляєш, як би мені хотілося зробити тобі втіху, але, Бог мені свідок, не можу». З успадкованою від батька й діда могутньою силою Аркадіо згріб її за стан, і від цього дотику до її тіла йому потемніло в очах. «Не вдавай із себе святу, — сказав він. — Всі знають, що ти шльондра». Пілар Тернера притлумила в собі напад огиди до своєї нещасливої долі.

— Діти побачать, — прошепотіла вона. — Краще сьогодні вночі не бери дверей на засув.

Вночі Аркадіо дожидав її в гамаку, трусячись, мов у лихоманці. Дожидав, не можучи заснути, слухаючи, як ведуть свою нескінченну пісню цвіркуни та, ніби у визначений розкладом час, кричать водяні бугаї, і з кожною хвилиною чимраз твердіше переконувався, що його піддурено. І от — саме коли його хвилювання вже стало переходити в шалену лють — двері нараз прохилилися. Через кілька місяців, стоячи перед каральним загоном, Аркадіо знов переживе ці хвилини: спершу зачулися чиїсь боязкі невпевнені кроки в темряві сусідньої класної кімнати, хтось натикався на парти, і нарешті він відчув у темряві доторк людського тіла, повітря запульсувало від ударів серця, і то було вже не його серце. Випростав руку й зустрів чиюсь руку з двома перснями на одному з пальців — зустрів саме вчасно, щоб вирятувати з пітьми, яка от-от мала поглинути її. Відчув розгалуження вен, злякане биття пульсу, вологу долоню з лінією життя, розсіченою біля основи великого пальця косою смерті. І зрозумів, що це не та жінка, котру він дожидав: від неї пахло не димом, а квітковим бріоліном, і в неї були тверді груди з пласкими, як у чоловіків, сосками, твердий і круглий, як горіх, лобок і метушлива ніжність збудженої недосвідченості. Вона була ще дівчина, і звали її зовсім неймовірним ім'ям — Санта Софія де ла П'єдад. Пілар Тернера заплатила їй п'ятдесят песо — половину всіх своїх заощаджень за все життя, щоб вона зробила те, що робила тепер. Аркадіо не раз бачив, як ця дівчина допомагає в бакалійній крамничці своїм батькам, і ніколи не звертав на неї уваги, бо вона мала рідкісний хист — не існувати доти, доки в ній не виникне потреба. Але від цієї ночі вона згорталася клубком, як кицька в теплі, у нього під рукою. Вона приходила до школи під час сієсти за згодою своїх батьків, яким Пілар Тернера віддала другу половину своїх заощаджень. Невдовзі урядові війська виселили Аркадіо й Санта Софію де ла П'єдад із шкільного приміщення, і вони стали кохатися серед ящиків із маслом та мішків з кукурудзою в підсобці крамнички. На той час, коли Аркадіо було призначено військовим і цивільним правителем, у них народилася дочка.

Єдиними родичами, котрі дізналися про це, були Хосе Аркадіо й Ребека, з якими Аркадіо підтримував тоді близькі стосунки, що спиралися не стільки на родинні почуття, як на спільні інтереси. Хосе Аркадіо схилив шию від тягаря шлюбного ярма. Тверда вдача Ребеки, невситимість її лона, її вперте честолюбство приборкали норовисту натуру чоловіка: з ледаря й бабія він перетворився на велику робочу худобину. В їхньому будинку панували чистота й порядок. Ранком Ребека розчиняла навстіж вікна, і вітер з могил влітав у кімнати й вилітав через двері в патіо, залишаючи на стінах і меблях тонкий шар праху. Бажання їсти землю, постук батьківських кісток, палкий поклик власної крові та млява млосність П'єтро Креспі — все це було закинуто на горище пам'яті. Цілісінькі дні Ребека вишивала біля вікна, далека від тривог війни, а коли глиняні горщики на полиці починали дрижати, вона підводилася, щоб підігріти обід, перш ніж з'являться заляпані багнюкою мисливські пси, а за ними — велет у чоботях та з дубельтівкою; часом він приносив на плечі оленя, але найчастіше — в'язку кроликів або диких качок. Якось увечері, наприпочатку свого правління, Аркадіо несподівано зайшов навідати їх. Він не бачився з ними, відколи вони залишили Урсулин будинок, але поводився так приязно, по-родинному, що його запросили покуштувати печені.

І тільки коли вони взялися до кави, Аркадіо відкрив подружжю мету своїх відвідин: йому надійшов донос на Хосе Аркадіо. Там писалося, що по тому як Хосе Аркадіо виорав свою ділянку, він рушив на сусідські поля; волами ламав загорожі й руйнував будівлі, аж поки попривласнював усі найкращі угіддя в околі. Тих селян, котрих Хосе Аркадіо не пограбував, бо його не цікавили їхні землі, він обклав даниною і щосуботи приходив збирати її з двостволкою за плечима і зграєю псів. Хосе Аркадіо нічого цього не заперечував. Він обстоював своє право тим, що забрані ним землі були розподілені Хосе Аркадіо Буендіа в часи заснування Макондо, і він готовий довести, що його батько уже тоді був божевільний, повіддававши ділянки, які насправді належали родині Буендіа. Але то було непотрібне виправдання: Аркадіо прийшов зовсім не для того, щоб чинити правосуддя. Він запропонував відкрити реєстраційне бюро, а воно вже узаконить право Хосе Аркадіо на захоплені землі з умовою, що Хосе Аркадіо дозволить місцевій владі збирати замість себе податки. На цьому й домовилися. Кілька років по тому, коли полковник Ауреліано Буендіа заходиться переглядати права на землю, він виявить, що на братове ім'я записано всі земельні ділянки, з цвинтарем включно, які тільки можна було окинути зором з пагорба, де стояв його будинок, і що за одинадцять місяців свого правління Аркадіо набив собі кишені не тільки грішми від податків, але й тими, які він брав за дозвіл ховати небіжчиків у володіннях Хосе Аркадіо.

Минуло кілька місяців, перше ніж Урсула зауважила те, що вже стало набутком усієї людності й що від неї приховували, аби не примножувати її страждань. Спершу в неї зародилася підозра. «Аркадіо ставить собі будинок», — з удаваною гордістю повідомила вона своєму чоловікові, намагаючись влити йому в рота ложку гарбузового соку. І однак мимоволі зітхнула: «Не знаю чому, але мені все це не до вподоби». Згодом, коли їй стало відомо, що Аркадіо не тільки спорудив будинок, а ще й замовив собі віденські меблі, вона вже не сумнівалася в тому, що він тратить громадські гроші. Якось, вертаючи додому з недільної меси, вона побачила, що він у новому будинку грає в карти зі своїми офіцерами. «Ти ганьба нашої родини!» — гукнула вона йому. Аркадіо не звернув на неї уваги. Тільки тоді Урсула довідалася, що в нього шестимісячна дочка й що Санта Софія де ла П'єдад, з якою він живе, не вінчавшися, знову вагітна. Урсула вирішила написати полковникові Ауреліано Буендіа, хоч би де він був, і довести до його відома все, що сталося. Проте події, які нагрянули в наступні дні, не тільки завадили їй здійснити цей намір, а й навіть змусили пошкодувати про задумане. Війна, яка доти була для всіх тільки словом на означення чогось невиразного й далекого, прибрала форм драматичної дійсності. Наприкінці лютого до воріт Макондо під'їхала сіра від пилюки стара баба верхи на ослі, нав'юченому віниками. Вигляд у неї був зовсім безневинний, і вартові пропустили її, нічого не спитавши: вони подумали, що то звичайна торговка з долини. Стара поїхала просто до казарми. Аркадіо прийняв її в колишній власній кімнаті, перетвореній тепер у щось на взірець тилового табору: то там, то там видніли згорнуті або підчеплені за кілки гамаки, всі кутки були закидані купами мат, на підлозі безладно валялися ґвинтівки, карабіни і навіть мисливські рушниці. Стара виструнчилася, віддала честь і відрекомендувалася: