Сто років самотності (збірка) - Маркес Габриэль Гарсиа - Страница 126

Ана довго мовчала. Тоді мовила:

Це було безглуздям.

Найважче — початок, — сказав Дамасо, засинаючи. — А взагалі, як на перший раз, не так уже й погано.

Сонце припікало. Коли Дамасо прокинувся, дружина давно вже була на ногах. Підставивши голову під струмінь води у дворі, він стояв так, аж поки зовсім не очуняв.

їхня кімната, подібно до всіх інших кімнат будинку, виходила вікнами у двір, перетятий шворками для білизни.

Під стіною сусіднього будинку Ана поставила жаровню, щоб гріти праску, і столик для прасування білизни. Побачивши, що чоловік устав, вона відклала випрасувану білизну, зняла з жаровні праску і поставила грітись каву. Ана була старша за чоловіка, дуже бліда, але в кожному її русі відчувалась упевненість людини, що приймає життя таким, як воно є. У Дамасо страшенно боліла голова, але він усе-таки зрозумів, що дружина хоче йому щось сказати. Досі він не звертав уваги на гомін у дворі.

Тільки про це й говорять, — шепотіла Ана, наливаючи каву. — Чоловіки вже давно пішли туди.

Дамасо лише тепер помітив, що у дворі не видно ні дітей, ні чоловіків. П'ючи каву, він дослухався до розмов жінок, які на осонні розвішували білизну. Допивши, Дамасо запалив цигарку й гукнув Тересу.

Дівчина підійшла, тримаючи миску з мокрою білизною.

Будь обережний, — прошепотіла Ана.

Що там трапилося? — запитав він дівчину.

Злодії залізли до більярдної й геть усю обібрали.

Тереса, здавалося, знала все до найменших подробиць.

Розповіла вона, і як обікрали салон, і як витягли звідти все, навіть більярдний стіл. Говорилося це так переконливо, що й сам Дамасо не міг не повірити, що саме так усе й було.

Негідники, — пробурмотів він, повертаючись на кухню.

Ана щось мугикала собі під ніс. Дамасо присунув стільця до стінки й сів, намагаючись притлумити неспокій. Три місяці тому, коли Дамасо сповнилося двадцять років, він одпустив вуса. Маленька чорна смужечка над верхньою губою, як гадав, надавала поораному віспою обличчю статечності. Вуса ростив він дбайливо, але десь у потаємних закутках душі жило неясне відчуття, ніби щось губиться, безповоротно йде від нього. Він уже був відчув себе цілком дорослим, аж ось уранці спогади про ніч, прориваючись крізь драговину головного болю, знову вибили в Дамасо ґрунт з-під ніг: він знову не знав, з чого починати.

Ана, випрасувавши білизну, розклала її в два рівні клунки й зібралася йти.

Не затримуйся, — порадив Дамасо.

Звичайно.

Він пішов за жінкою до кімнати.

Ось я поклала тобі картату сорочку, —сказала Ана.

Краще тобі сьогодні не вдягати фланелевої. — Витримавши погляд прозорих котячих очей чоловіка, докинула:

Хто його зна. Може, тебе хтось і бачив.

Дамасо витер спітнілі руки об штани.

Ніхто мене не бачив.

Хто його зна, — повторила Ана. В руках вона тримала по клунку. — Взагалі, краще тобі зараз не виходити. Зачекай, хай-но я пройдусь там, ніби випадково.

У селищі тільки й розмов було, що про пограбування більярдної. Ана вислухала декілька різних, часто суперечливих, версій. Рознісши по хатах білизну, вона пішла не на базар, як завжди в суботу, а прямо на площу.

Біля більярдної було не так уже й людно. Кілька чоловіків гомоніли в затінку мигдалевих дерев. Сірійці обідали, позгортавши свої барвисті вироби; здавалося, що й крамниці куняють під брезентовими піддашками. На терасі готелю в кріслі-гойдалці хропів якийсь чоловік, широко розкинувши руки. Здавалось, усе життя завмерло від полуденної спеки.

Ана проминула більярдний салон і опинилась на занедбаному подвір'ї, навпроти пристані. Тут юрмилися люди. Вона згадала розповідь Дамасо про те, що знали всі, а пам'ятали постійні відвідувачі: задні двері більярдної виходять на занедбане подвір'я. За мить Ана обережно пірнула в натовп, не спускаючи ока з тих дверей. Замок лишився цілий, тільки одне кільце було вирване, як гнилий зуб. Ана дивилась якийсь час на жалюгідні сліди пограбування, залишені рукою недосвідченого початківця, і їй стало шкода чоловіка.

Хто б це міг бути?

Вона не сміла глянути людям в очі.

Невідомо, — відповіли їй. — Мабуть, якийсь зайда.

Так воно і є, — міркувала вголос жінка позаду Ани. — Злодіїв у селі нема. Всі одне одного знають.

Ана озирнулася.

Авжеж, мабуть, так і є, — сказала вона, посміхаючись.

Вона була мокра від поту.

Поруч з Аною стояв старезний дід, глибокі зморшки прорізали йому чоло.

Що, все забрали? — спитала вона.

Двісті песо та більярдні кулі, — одказав старий, пильно подивившись на Ану. — Скоро не можна буде і очей склепити на ніч.

Ана відвела погляд.

Авжеж, — згодилась вона й пішла далі; тільки ніяк не могла позбутися відчуття, що старий дивиться їй вслід.

Щось із чверть години люди, що юрмились на подвір'ї, говорили якось поважно й тихо, ніби за тими дверима лежав покійник. Потім натовп сколихнувся, завирував і вихлюпнувся на площу.

Власник більярдного салону стояв на дверях з алькальдом і двома жандармами. Він був невисокий на зріст, огрядний, з окулярами на носі, у штанах, що ледве тримались на кругленькому черевці. Відповідно до врочистості моменту, вигляд мав поважний, бундючний.

Натовп оточив його. Обіпершись об мур, Ана слухала пояснення власника більярдної, аж поки люди не почали розходитися. Тоді й вона пішла додому. Від хвилювання, спеки й галасу сусідів кров ударила їй в голову — Ана задихалась.

Розлігшись на постелі, Дамасо мізкував, як могла Ана чекати на нього всю ніч, ні разу не запаливши цигарки.

Посміхаючись, увійшла Ана, скинула з голови мокру від поту хустину; Дамасо погасив об долівку недопалену цигарку — там уже лежала купа недокурків, — і тривожно запитав:

Ну, як там, що чути?

Ана схилилася над ліжком.

А те, що ти не тільки злодій, а й брехун.

Чому?

Бо ти сказав, що в шухляді нічого не було.

Дамасо насупився.

Там справді нічого не було.

Там було двісті песо, — мовила Ана.

Брехня, — повторив він, підвищуючи голос. Сівши на ліжку, сказав щиро: — Там було лише двадцять п'ять сентаво.

Це переконало її.

Старий негідник, — пробурчав Дамасо, стискаючи кулаки. — Він дограється, я ще наб'ю йому пику.

Ана розсміялася.

Не мели дурниць.

Тоді й Дамасо засміявся. Поки він голився, дружина розповіла йому все, про що їй пощастило довідатись. Поліція розшукує якогось чужинця.

Кажуть, він приїхав у четвер, і ввечері люди бачили, як він вештався біля причалу, — сказала вона. — Кажуть ще, ніби знайти його ніде не можуть. Можливо, він уже й поїхав.

Як завжди, Дамасо чепурився не менше трьох годин. Спочатку він підрівняв вуса з точністю до міліметра. Потім мився під струменем води. Ана уважно слідкувала за кожним рухом Дамасо. Її цікавість не притупилася з часом — все було так, як і того вечора, коли вона вперше побачила його. Ось він збирається йти. Останній погляд у дзеркало— стрункий юнак у картатій сорочці. Поруч із ним Ана відчула себе старою й нечепурною. Дамасо став перед нею в боксерську стойку з елегантністю професіонала. Вона впіймала його руку.

В тебе є гроші?

Я багач, — пожартував Дамасо, — маю двісті песо.

Ана відвернулась до стіни, витягла з-за пазухи кілька

кредиток, одну простягла чоловікові:

— Бери, Хорхе Негрете[28].

Вечір Дамасо провів разом з друзями на майдані. На недільний базар із сіл понаїжджали люди. Вони напинали тенти над ятками, ставили столики для лотереї, смажили м'ясо. Як тільки почало смеркатися, вони поснули на майдані. Друзів Дамасо обходило не так пограбування більярдної, як те, що салон зачинено і ніде слухати радіопередачі про чемпіонат з бейсболу.

Так, розмовляючи про бейсбол, усі рушили в кіно.

Йшов фільм із знаменитим Кантифлясом[29]. Дамасо весело сміявся, сидячи в першому ряду гальорки. Докори сумління зовсім його не мучили, він ніби забув про всі свої турботи. Червнева ніч була тепла. Коли змовкав гучномовець і тільки вузенький промінь апарата прорізував темряву літнього кінотеатру, можна було дослухатися до одвічної тиші всесвіту. Над кінотеатром мерехтіло глибоке зоряне небо.