Три товариші - Ремарк Эрих Мария - Страница 91

— Вітер зовсім стих, — сказав Антоніо. — Буде багато снігу.

— Де може бути зараз Кестер? — спитала Пат.

— Він уже переїхав головний перевал, — сказав я.

На мить я цілком виразно уявив «Карла», як він з Кестером рухається вночі, і раптом мені все здалося не зовсім справжнім: і те, що я сидів тут, і що Кестер був у дорозі, і що Пат була зі мною. Вона щасливо посміхалась до мене, спершись рукою з картами на стіл.

— Ходи, Роббі.

«Гарматне ядро» тинялось у вестибюлі, зупинялося біля нашого столу й почало доброзичливо втручатися в гру. Певно, його дружина вже спала, і він шукав, чим розважитись. Я поклав карти і неприязно втупився в нього очима, поки він пішов геть.

— Ти не дуже привітний, — задоволене зауважила Пат.

— Ні, — відповів я. — І не хочу бути таким.

Ми ще зайшли в бар і випили «спеціального». Пат уже час було спати. Я попрощався з нею у вестибюлі. Підіймаючись повільно сходами нагору, вона, перш ніж завернути по коридору, зупинилась і оглянулась. Я трохи почекав, потім попросив у канцелярії ключ від своєї кімнати. Секретарка посміхнулась.

— Номер сімдесят вісім, — сказала вона.

Це була кімната, суміжна з кімнатою Пат.

— Чи не пані Рексрот розпорядилася так? — спитав я.

— Ні, пані Рексрот у будинку місіонерів, — відповіла вона.

— Іноді місіонери — просто благодать, — сказав я і швидко пішов нагору.

Мої речі вже були розпаковані. Через півгодини я постукав у сполучні двері до Пат.

— Хто там? — гукнула вона.

— Поліція по боротьбі з аморальністю, — відповів я.

Ключ завищав, і двері розчинились навстіж.

— Ти, Роббі? — в нестямі шепотіла Пат.

— Я! — сказав я. — Переможець пані Рексрот! Власник коньяку і порто-ронко. — Я вийняв з кишень халата пляшки. — А тепер кажи одразу: скільки чоловіків уже побувало тут?

— Не було нікого, крім футбольної команди та посиленого симфонічного оркестру, — заявила вона сміючись. — Ах, любий, тепер знову до нас повернулись наші старі, щасливі дні!

Вона заснула, поклавши голову мені на груди. Я ще довго не спав. У кутку палати горіла маленька лампочка. Сніжинки тихо шурхотіли в шибки вікна, і здавалося, що у цих м'яких, золотавокоричньових сутінках зупинився час. У палаті було досить тепло. Іноді в трубах центрального опалення щось потріскувало. Пат ворушилась уві сні, ковдра поволі сповзла вниз і шурхнула на підлогу. «Ах, — майнуло у мене в голові, — яка бронзова, блискуча шкіра! Дивні вузенькі коліна! Ніжна таємничість грудей!» Її волосся лоскотало мені плече, а губами я відчував биття пульсу на її руці. «Тобі судилося вмерти, — думав я. — Але ти не можеш померти. Ти — саме щастя».

Я обережно знову накрив її ковдрою. Пат щось пробурмотіла й стихла, повільно засунувши знову свою руку мені під голову.

XXVII

Наступні дні безперервно йшов сніг. Пат температурила й мусила лежати в постелі. У багатьох хворих підвищилась температура.

— Це через погоду, — пояснив Антоніо. — Надто тепло, і цей альпійський вітер. Саме отака погода і наганяє температуру.

— Любий, вийди хоч трохи надвір, — сказала Пат. — Ти вмієш ходити на лижах?

— Ні. Де я міг навчитись? Я ж ніколи не був у горах.

— Антоніо навчить тебе. І сам матиме якусь втіху, Він любить тебе.

— Краще я вже лишуся тут.

Вона трохи підвелась на ліжку. Нічна сорочка сповзла їй з плечей. Страшно вузенькі вони стали. І шия теж була дуже тонка.

— Роббі, — сказала вона, — зроби мені люб'язність. Мені не подобається, коли ти сидиш отак біля мене, хворої. Вчора і позавчора, це вже більше ніж досить.

— Я охоче посиджу тут, — відповів я. — Не відчуваю палкого бажання лізти в сніг.

Вона шумно зітхнула, і я почув якийсь незвичайний хрип у неї в грудях.

— У цьому я маю більший досвід, ніж ти, — сказала вона, спираючись на лікоть. — Це буде краще для нас обох. Ти сам переконаєшся потім. — Вона стомлено посміхнулася: — Сьогодні пополудні і ввечері ти ще насидишся тут. А вранці мене це непокоїть, мій любий. Вранці, коли температуриш, жахливий вигляд. А ввечері зовсім інакше. Я легковажна й пуста — не хочу, щоб ти мене бачив, коли буваю бридка.

— Що ти. Пат!… — Я встав. — Ну, добре, я трохи прогуляюсь надворі з Антоніо. А опівдні знову буду тут. Сподіваюсь, що не поламаю своїх кісток на тих дерев'янках.

— Ти хутко навчишся, любий. — Стурбований вираз на її обличчі зник. — Ти дуже швидко почнеш чудово бігати на лижах.

— А ти швидше зможеш тоді чудово вигнати мене надвір, — сказав я і поцілував її. Руки в неї були вологі й гарячі, а губи сухі й припухлі.

Антоніо жив на третьому поверсі. Він дав мені свої п'єкси і пару лиж. Вони підходили мені, бо ми були однакові на зріст. Ми пішли на учбову площадку, що була на лузі за селом. Дорогою Антоніо допитливо поглядав на мене.

— Температура викликає тривогу в людини, — сказав він. — У такі дні тут траплялися незвичайні речі. — Він поклав лижі поперед себе і закріпив їх. — Але найгірше — чекати й нічого не робити. Це доводить людину до божевілля і до загибелі.

— Здорових так само, — відповів я. — Адже стоїш поруч і нічого не можеш вдіяти.

Він хитнув головою.

— Деякі з нас працюють, — говорив він далі, — інші прочитують цілі бібліотеки. Але багато хто поводиться по-школярськи, ухиляється від постільного режиму, як колись від гімнастики, і злякано хихикає, тікаючи до магазинів або кондитерських, коли проходить лікар. Потай курять, потай п'ють, незважаючи на заборону, влаштовують у санаторії безглузді маскаради, безглузді витівки, розпускають плітки, — так вони рятуються від порожнечі. І від правди. Вдавана, легковажна, а то й героїчна зневага до смерті. А, зрештою, що їм ще лишається в житті?

«Це так, — подумав я, — зрештою, що нам усім ще лишається в житті…»

— Давайте спробуєм? — спитав Антоніо, спершись на лижні палки.

— Давайте.

Він показав мені, як прикріпляти лижі і як тримати рівновагу. Це було неважко засвоїти. Я частенько падав, але поступово звик і в мене теж почало трохи ладитись.

Через годину ми припинили тренування.

— Досить, — мовив Антоніо. — Ви й так сьогодні ввечері будете відчувати свої м'язи.

Відв'язуючи лижі, я відчув, як сильно в мені пульсувала кров.

— Добре, що ми з вами зробили вилазку, Антоніо, — сказав я.

Він кивнув:

— Це ми можемо робити щоранку. Зовсім інші думки викликає така прогулянка.

— Може, зайдемо кудись трошки вип'єм? — запропонував я.

— Можна. У Форстера по бокалу дюбоне.

Ми випили дюбоне і пішли нагору до санаторію. Секретарка в канцелярії повідомила, що до мене приходив листоноша, переказував, щоб я прийшов на пошту. Там для мене мусять бути гроші. Я глянув на годинник. У мене ще був час, і я пішов назад. На пошті мені виплатили дві тисячі марок. При тому ще був лист від Кестера. Він писав, щоб я не турбувався, що в нього є ще гроші. Досить мені лише написати йому…

Я закляклим поглядом дивився на гроші. І звідки він їх добув, та ще так швидко? Адже мені були відомі наші джерела. І раптом я збагнув. В моїй уяві постав авто гонщик-аматор, конфекціонер Больвіс; я пригадав, як увечері перед баром, він, програвши парі, заздрісно і жадібно постукував «Карла», а потім і сказав: «На цю машину я завжди покупець». Ай-ай-ай!… Кестер продав «Карла»! Ось звідки так раптом гроші! Того «Карла», про якого він сам сказав, що краще втратить руку, ніж машину. Значить, «Карла» у нас вже нема. Тепер він у товстих руках фабриканта готового одягу, і Отто, який розпізнавав «Карла» на слух за кілометри, буде слухати, як він виє на вулицях, мов собака, що втратив хазяїна.

Я сховав лист Кестера і маленький пакуночок з ампулами морфію в кишеню і все ще стояв безпорадний перед віконечком пошти. Найкраще було б негайно відіслати гроші назад, але я не міг: вони були нам потрібні. Я розгладив купюри і сховав у кишеню. Потім вийшов на вулицю. Прокляте життя, відтепер я обминатиму кожну машину. Автомашини — друзі, а «Карл» нам був більше, ніж друг. Він був товаришем у борні! «Карл» — привид шосейних доріг… Ми були нерозлучні: «Карл» і Кестер, «Карл» і Ленц, «Карл» і Пат. У безсилому гніві я пхнув ногою сніг. Ленц був мертвий. «Карла» ми втратили. А Пат? Невидющими очима я втупився в небо, в сіре, безкрає небо безпутного бога, який видумав життя і смерть для власної розваги.