Три товариші - Ремарк Эрих Мария - Страница 69

— Як сажотрус. — Я дивився на фрак. Він лежав на вітрині, обтягнутій сірим бархатом. Потім уважніше поглянув усередину. То був той самий магазин, в якому я навесні купив собі галстук, а потім уперше був разом з Пат і напився до зеленого змія. Мені раптом здавило щось у горлі, я навіть не знав, чому. Весною… Тоді я ще нічогісінько не знав про все це…

Я взяв тоненьку руку Пат і на секунду притулив її до своєї щоки.

— Тобі потрібно ще дещо, — сказав потім. — Така норка сама собою — як автомобіль без мотора. Двоє-троє вечірніх платтів…

— Вечірні плаття, — повторила вона і зупинилась перед широкою вітриною. — Вечірні плаття, це дійсно так — від них мені важче буде відмовитися…

Ми вибрали троє чудових платтів. Я бачив, як від цієї гри Пат жвавішала. Вона захопилася, бо вечірні туалети були її уподобанням. Слідом за тим ми вибрали всі потрібні речі для вечірнього туалету, і Пат дедалі жвавішала. Її очі блищали. Я стояв поруч, слухав її, сміявся і думав: яке нещастя кохати жінку і бути бідним.

— Ходім, — нарешті сказав я з відтінком якоїсь розпачливої веселості, — якщо вже щось почато, треба доводити його до кінця! — І повів її до ювелірного магазина. — Он той смарагдовий браслет! До нього ще оті обидва персні й сережки! Не хочу слухати ніяких заперечень. Смарагдова зелень найбільше личить тобі.

— Коли так, ти одержиш отой платиновий годинник і перлини до сорочки.

— А ти — весь магазин! На щось менше я тепер не буду розмінюватись…

Вона засміялась і, жадібно дихаючи, прихилилась до мене.

— Досить, любий, досить! Тепер нам лишилося тільки купити кілька чемоданів і зайти до бюро подорожей, а потім спакуватися і — в путь-дорогу, якомога далі від цього міста, цієї осені і цього дощу.

«Так, — подумав я, — боже мій, звичайно, так, і тоді ти скоро б видужала!»

— Але ж куди? — запитав я. — До Єгипту? Чи ще далі? До Індії чи в Китай?

— На сонце, мій любий, куди-небудь, але на сонце, на південь, до тепла. Туди, де пальмові алеї і скелі, де білі житла і агави. Але, може, і там бувають дощі. Мабуть, дощі бувають всюди.

— Тоді ми поїдемо далі й далі, — сказав я, — поки знайдемо землю, де немає дощів. На тропіки, до південних морів.

Ми стояли перед яскраво освітленими вітринами бюро подорожей по маршруту Гамбург-Америка. Посередині була виставлена модель пароплава. Він плив по блакитних паперових хвилях, а далі, в глибині вітрини, велично височіло збільшене фото хмарочосів Мангеттена. У вікнах висіли великі різнокольорові географічні карти з накресленими червоним маршрутами подорожей.

— В Америку ми теж поїдемо, — сказала Пат. — В Кентуккі і Техас, в Нью-Йорк, Сан-Франциско і на Гаваї. А потім далі — по Південній Америці. Через Мехіко, Панамський канал до Буенос-Айреса. А потім через Ріо-де-Женейро назад…

— Так…

Вона дивилася на мене променистими очима.

— Я ще не був там, — признався я. — Тоді я тобі все набрехав…

— Я знаю… — відповіла вона.

— Знаєш?

— Авжеж, Роббі! Звичайно, знаю. Я ще тоді знала.

— Тоді я був просто-божевільний. Невпевнений, дурний і божевільний. Тому й наговорив сім мішків гречаної вовни.

— А сьогодні?

— Сьогодні ще більше, — відповів я. — Ти ж сама бачиш. — Я показав на пароплав у вітрині: — Прокляте життя! Як жаль, що ми не можемо поїхати на ньому!

Пат посміхаючись поклала свою руку в мою.

— Ех, любий, і чому ми не багаті? Ми так чудово скористалися б із свого багатства! Але ж є так багато заможних людей, які нічого кращого не знають, як лише день у день ходити до своїх контор чи банків.

— Тому-то вони й багаті, — сказав я. — Якби ми були багаті, нам би, звичайно, вистачило того добра ненадовго.

— Я теж так думаю. Ми, напевно, десь би втратили своє багатство.

— А може, боячись втратити його, не зуміли б скористатися з нього. В наш час бути багатим — не що інше, як спеціальність. Та ще й далеко не проста.

— Бідні багатії! — зауважила Пат. — Мабуть, буде краще, коли ми лише уявимо собі, ніби вже були багатими і все знову втратили. Просто ти тиждень тому збанкрутував і мусив продати все: наш особняк, мої дорогоцінні прикраси і свої автомашини. Що ти скажеш на це?

— Це навіть більш співзвучно нашому часу, ніж бути багатим, — відповів я.

Вона засміялась:

— Тоді ходім! Ми обоє збанкрутували і тепер ідемо до своєї маленької кімнати в пансіон, розповідаючи одне одному про свої пригоди в минулі великі часи.

— Це непогана ідея.

Ми потихеньку пішли по-вечірньому освітленими вулицями. Перед нами спалахували все нові й нові ліхтарі, а коли ми були вже біля цвинтаря, то побачили, як по зеленкуватому небу плив літак з яскраво освітленими кабінами. Самотній і чудовий, він летів у ясному високому і пустельному небі, ніби той чудесний птах туги і палкого бажання з старовинної казки. Ми зупинились і дивилися йому вслід, аж поки він зник.

Не побули ми й півгодини дома, як у двері моєї кімнати постукали. Я подумав, що це знову Гассе, і пішов відчиняти. Але то була пані Залевська. Вигляд у неї був збентежений.

— Ідіть-но сюди скоріше, — шепотіла вона.

— Що там сталося?

— Гассе…

Я глянув їй в очі. Вона здвигнула плечима:

— Замкнувся в кімнаті і не відповідає…

— Хвилиночку…

Я повернувся до кімнати і порадив Пат трохи відпочити, а мені, мовляв, треба дещо обміркувати з Гассе.

— Добре, Роббі. Я таки справді знову стомилась.

Я пішов слідом за пані Залевською по коридору. Біля дверей кімнати Гассе вже зібрався майже весь пансіон: Ерна Беніг в строкатому кімоно з драконами і з вогнистим волоссям (два тижні тому вона ще була білява); фінансовий чиновник-філателіст у домашньому піджаку військового крою; Орлов, блідий і спокійний, що тільки-но повернувся з чужого банкету; Георг, який саме стукав нервово у двері й глухим голосом кликав Гассе; і, нарешті, Фріда, що косилася на всі боки від хвилювання, страху та цікавості.

— Скільки часу ти вже стукаєш, Георге? — запитав я.

— Більш як чверть години, — випалила непрошена Фріда, почервонівши по самі вуха, — і він таки вдома, він взагалі більше не виходив з самого полудня; тільки все бігав туди й сюди, а потім усе стихло…

— Ключ стирчить з того. боку, — сказав Георг. — А двері замкнені.

Я обернувся до пані Залевської:

— Треба виштовхнути ключ і потім відімкнути, у вас же є другий ключ?

— Ось я принесу свою в'язку ключів, — незвичайно послужливо заявила Фріда. — Може, якийсь підійде.

Я попросив дротинку, повернув нею ключ і прямо виштовхнув його з замкової щілини. Він упав і заторохтів на підлозі по той бік дверей. Фріда скрикнула, затуливши руками обличчя.

— Забирайтеся звідси якомога далі, — порадив я їй, пробуючи ключі. Один з них підійшов. Я відімкнув і розчинив двері. В кімнаті було напівтемно і з першого погляду не видно нікого. Обидва ліжка біліли в сутінках, на стільцях не було нікого, шафи зачинені.

— Он він стоїть! — прошипіла над моїм плечем

Фріда, яка вже знов протиснулась до мене. Від неї пахнуло цибулею. — Он там, біля вікна.

— Ні, ні! — сказав Орлов, ступивши кілька кроків у глиб кімнати і раптом повернувшись назад. Він виштовхнув мене, схопив за клямку і знову причинив двері. Потім звернувся до тих, що стояли позаду нас: — Краще вийдіть звідси. Вам, мабуть, не слід на це дивитись… — сказав він повільно, з твердим російським акцентом, і став біля дверей.

— О господи!… — простогнала пані Залевська, відсахнувшись. Ерна Беніг теж ступила кілька кроків назад. Лише Фріда намагалася протиснутись наперед і схопитися за клямку. Орлов відштовхнув її.

— Так справді краще… — сказав він знову.

— Добродію! — раптом випрямившись, визвірився на нього фінансовий чиновник. — Що ви тут порядкуєте! Ви — іноземець!

Орлов зміряв його спокійним поглядом.

— Іноземець… — вимовив він. — Іноземець… тут не має значення. В даному разі не має значення…

— Мертвий? — прошипіла Фріда.